Довго мовчали смереки - Байда Тетяна - Страница 25

• Предыдущая
• 25/48
• Следующая

- Не будь наївною! Я радив би їхати в Суботів. Тоті люди надійні. Візьмеш пашпорт на Яковенко Валентину Іванівну з Херсонської области, будеш усім казати, що ніби від лихого чоловіка в світ поїхала. Залишишся там назовсім.

- Не хочу. Не змогла б під чужим прізвищем жити, озиратися, брехати, тремтіти. Хочу бути з тобою, Славку. Ніколи ми на довгий час не розлучались, усе були разом.

Він більше не перечив. Закликав "Мороза" й "Богдана", попросив провести дружину з донькою в Мізунь.

- Будьте, хлопці, обережні. Довіряю вам дві найдорожчі істоти... Розпитайте в зв'язкової про всю родину Павлишиних. Тільки тоді...

Пізньої ночі постукали у вікно старої хати над потічком. Господиня визирнула крізь шибу і побачила в сяйві місяця, що на подвір'ї стоїть охайно одягнена гуцулка з немовлям на руках. Накинула на плечі свитку, взулася в капці і вийшла.

- В чім справа? Чи ви, жіночко, заблудили, чи переночувати хочете?

- Прошу впустити до хати, там і поговоримо, - попросила гречно.

- Хто ви і відки будете?

- Моє село далеко. Я нетутешня.

- Як ви сюди потрапили?

- Горе привело.

- Добрі люди вдень приходять.

- Я добра людина, не бійтеся. І ви добра людина, інакше б я до вас не прийшла.

- Як знаєте?

- Сама виджу. Серце підказало.

- Заходьте в хату.

- Красно дякую.

Зайшла в сіни і в темряві вдарилась об дверний косяк. Заплакала дитина.

- Чого воно плаче?

- Бо хвореньке й голодне.

- Значить ви - нездала мати.

- Так, я погана мати, але в тім моєї вини нема. Таке життя.

- Йой, Господи! А мені на п'ятінку сон чудний снивсі. Якась загадка нерозгадана, бігме. Чуєш, Василю, до нас у хату прийшла чужа молодиця.

- Та чую, чую! Чого їй треба?- обізвався з пітьми чоловічий голос.

Майнула на місячній стіні тінь, чиркнула сірником, почала засвічувати гасову лампу.

- Світла не треба. Мене тут ніхто не повинен видіти. Я лишу дитину і буду вертати назад.

- Куди?

- Звідки прийшла.

Вони більше не розпитували, мабуть, здогадались.

- Абисьте знали, люди добрі, що моїй доні пішов шостий місяць, і звати її Віра. Тут, у торбині, дещо з одягу, кілька забавок і ліки. Я написала, як їх давати. Дівчинка хвора, але має жити, бо інакше помру я.

Вона поклала дитину жінці на руки і пішла до порога. Дівчинка плакала.

- Якщо матиму змогу, то прийду провідати. А зараз мушу йти. Час підганяє. До світанку маю бути далеко.

Переступила поріг. Дівчинка плакала. І тут її наче прорвало.

Заридала так тяжко, що стіни здригнулись. Кинулася назад, до дитини, цілувала голівку, личко, рученята.

- Прости, доню, прости! Я не назовсім! Станеш здорова, і я тебе заберу! Я тужитиму за тобою, золотятко моє, янголятко любе! Я буду молитися вдень і вночі! Вдень і вночі!

Господиня перелякалась.

- Тихіше, жіночко, сусіди почують. У мене є також маленька дитина, тож вашої не скривджу. Стару матір маю, допоможе. І ви приходьте! Може, хоч ім'я своє назвете?

- Тепер я імени не маю. А колись було... Забула.

Вона вже опанувала своїми почуrгями. Швидко вийшла з хати і розвіялась у пітьмі, як примара. Згодом у двері постукав "Богдан".

- Пані Маріє, впустіть у сіни!

Він присвітив кишеньковим ліхтариком, придивляючись до обличчя жінки.

- Повинен попередити, що за дитину відповідаєте головою. Всім кажіть, що це ваша рідна донька. Зрозуміли?

- Ая ...

Він пішов, а в Павлишиних всю ніч не спали.

- Діво Маріє! Що тепер буде? Казала, що дівочці шість місяців, а вона важить, певно, не більше, як штири кіля, їдна шкірочка й кости, гейби жабеня на болоті. Де вона зростала? Морила ню мамка голодом чи що? Не думала-м і не гадала-м, що такий цурис* буду мати!

Дівчинка плакала й плакала, наче розуміла, що вона серед чужих людей. Молодиці стало жаль дитину. Розпалила піч, нагріла води, викупала в цеберку на скору руку, надягла чисту сорочечку. Дівчинка не переставала плакати. Тоді жінка витягла з-за пазухи набряклий сосок і притулила до скривлених губенят. Дівчинка його не взяла, може, не знала, що то таке. Жінка витиснула декілька краплин молока просто на язичок дитині i силоміць запхала сосок до крикливого ротика. Дівчинка засопіла, заплямкала, почала ссати.

- Ади, яке голодне! Приссалося, як п'явка, і не відорвеш! Витягне все, що маю, Іванкові ніц не лишить. А кусюче яке! Мало пипку не відкусило!

Викупане й сите, повстанське дитя заснуло міцним сном на руках чужої жінки, яка приголубила його, зігріла, нагодувала. Незабаром прокинувся хлопчик, і все почалося спочатку. Молодиця поміняла мокрі пеленки на сухі, нагодувала синочка, заколисала. Заснула, коли заспівали треті півні, коли почало на світ благословлятися. Поспала часинку і встала доїти корову, виганяти гусей, поратися по господарству. Ще вчора мала вона одну дитину, а тепер двоє.

* * *

Минуло трохи часу, і до Павлишиних прийшили три енкаведисти. Звеліли Марії показати дітей. Що мала жінка робити? Показала.

- Это ваши дети?

- А чиї ж? Певно, що мої.

Старалася бути спокійною, але вся трусилася, мов у пропасниці.

- Когда они родились?

Вона на хвилинку розгубилась.

- Двайцять семого червня, - відповіла наздогад.

- Что такое "червня"? Июня или июля?

- Не знаю, про що кажете ...

- И не надо! Давай метрики!

- Нема. Вони були в священика, а церкву закрили. Пропали метрики.

- Врешь, женщина! Мы не дураки. Мальчик твой, а девочка не твоя. Это бандеровский ублюдок!

Той, що був у військовому і в погонах старшого лейтенанта, підійшов до колиски, де "валетом" спали діти, закотив на дівчинці сорочину, підняв її "за шкірку", як дохле кошеня.

- Ты утверждаешь, что это твои двойняшки?

- Так, мої.

- Да они совсем не похожи друг на друга! Ты горько поплатишься за клевету. Мы пришли забрать девочку. Сама видишь, что она на ладан дышит, а мы её вылечим. Зачем тебе чужой ребенок?

Марія розізлилась, піднесла голос до крику:

- Ідіть геть з хати! Ніхто не має права відобрати в матері дитину! Хто таке видів?!

- Тише ! Не так громко ! Мы найдем доказательства, что девочка не твоя, и тогда тебе придется назвать имена настоящих родителей. Подумай хорошенько, женщина!

Вони пішли, а Марія кинулась за порадою до чоловіка, який носив веретою отаву з полонини.

- Йой, Василечку, приходили тоті ... Хтось уже доніс, аби його пан-Біг скарав! Я знала, що так буде. Не мусіла мати навідуватись до дитини так часто. Каже, що донька їй у снах привиджується, ніби помирає і кличе ню... Ліки приносила... Нічим не допомогла, лишень зашкодила.

- Її можна зрозуміти.

- Що маємо тепер робити?

- Мусимо в якийсь спосіб переказати до лісу, післати по ту жінку. Діяти треба вже, бо вони обов'язково повернуться. Тоді буде кінець і нам, і тій дитині. Чує моє серце...

- Але де і як її шукати? Не маємо ні імени, нічого...

Все ж таки є Бог на світі. Цього вечора завітала до них "Параня", яка мала певні вказівки не спускати очей з сім'ї Павлишиних. Почула, що до них приходила "влада", захотіла знати, ким і чим вони цікавились. А дізнавшись, відразу відправила через надійних людей "штафету" в Липу. Вночі її вручили "Робертові".

* * *

Цього разу "Таня" перевдяглася за циганку. В барвистому лахмітті, в гримі та чорному парику, вона змінилася так, що сама себе не могла впізнати.

- Піду без охоронців серед білого дня, щоб менше привертати людську увагу. Тепер циганів наїхало з-за мадярського кордону багато. Переконалася, що саме вночі з кожного кута підглядають цікаві, лихі очі. Для певності візьму пістоля. Живою в руки їм не дамся.

Вона так казала, бо напередодні провід отримав шифровану радіограму, щоб на деякий час припинити передачі через ефір і нікуди з бункера не виходити. Їх попередили, що двадцять першого жовтня в селі Вербіж-Верхній Печеніжинського району чекісти взяли живим слідчого СБ "Лимана".

• Предыдущая
• 25/48
• Следующая