Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария - Страница 23
- Предыдущая
- 23/91
- Следующая
— Не туди гнеш. Я тільки відрізняю одну річ від іншої.— Георг пускає мені в обличчя хмарку диму. — Я краще гідно, з філософським сумом, терпітиму скороминучість життя, ніж вульгарно плутатиму якусь там Мінну чи Анну з суворою таємницею буття і думатиму, що світ перевернеться, коли Мінна чи Анна віддасть перевагу якомусь Кардові чи Йозефові. Або Ерна отому дебелому шмаркачеві в костюмі з англійської шерсті.
Він глузливо сміється. Я холодно дивлюсь у його зрадницькі очі.
— Дешевий удар, гідний Генріха, — зауважую я. — Ти, примітивний любителю того, що легко дається! Може, поясниш мені, навіщо ти тоді з таким захватом читаєш журнали, в яких тільки й є, що недосяжні сирени, скандали з вищого світу, дами з театру та зірки кіно?
Георг знову пускає мені в очі на триста марок диму.
— Це я роблю для своєї фантазії. Ти ніколи не чув про небесне й земне кохання? Ти ж недавно сам пробував поєднати їх у своїй Ерні і дістав добру науку, ти, бакалійнику кохання, який хоче мати в одній крамниці і квашену капусту й ікру! Ти ще й досі не знаєш, що тоді капуста ніколи не відгонить ікрою, а ікра завжди відгонить капустою? Я тримаю їх окремо, і тобі слід теж так робити! Так зручніше жити. А тепер ходімо, помучимо Едуарда Кноблоха. Сьогодні в нього на обід тушкована яловичина з макаронами.
Я киваю і мовчки беру капелюха. Георг, сам того не знаючи, дуже вразив мене, — але хай мені чорт, коли я дам йому помітити це.
Повернувшись, я застаю в конторі Герду. Вона в зеленому светрі і короткій спідниці. У вухах у неї великі сережки з фальшивими самоцвітами, а на светрі приколена троянда з Різенфельдового букета. Вона показує на квітку й каже:
— Мерсі! Усі заздрили, Такий букет гідний примадонни.
Я дивлюся на неї. Ось, либонь, саме те, що Георг зве земним коханням, — зрозуміла, міцна, молода дівчина, яка не вдається до зайвих фраз. Я послав їй квіти, і вона прийшла, бо зрозуміла мій вчинок так, як і повинна зрозуміти кожна розсудлива людина. Замість того, щоб влаштовувати довгу комедію, вона ось сидить переді мною. Вона прийняла ж од мене квіти, і тепер, власне, обговорювати вже нічого.
— Що ти робитимеш сьогодні після обіду? — питає Герда.
— Я працюю до пятої. Потім дам урок одному ідіотові.
— Урок чого? Ідіотизму?
Я посміхаюсь.
— Взагалі то так.
— Це буде до шостої. А після того приходь в «Альтштедтер Гоф». Я там тренуюсь.
— Гаразд, — не задумуючись, погоджуюсь я.
Герда підводиться.
— Отже, тоді…
І, на мій подив, підставляє мені своє обличчя. Посилаючи їй букет, я не думав, що до такого дійде. А, зрештою, чому б і ні? Мабуть, Георг каже правду: муки кохання треба лікувати не філософією, а тільки іншою жінкою. Я обережно цілую Герду в щоку.
— Дурний, — каже вона і сміливо цілує мене в губи. — У мандрівних артистів немає часу на всілякі церемонії. За два тижні мені треба їхати далі. Ну, до вечора.
Герда виходить з бюро, пряма, струнка, дужа. На голові в неї червоний берет. Здається, вона любить яскраві кольори.
На подвір’ї, біля чорного обеліска, вона зупиняється й дивиться на нашу голгофу.
— Це наш склад, — пояснюю я.
Герда киває.
— Вони дають якийсь прибуток?
— Ледь-ледь, у такі часи…
— І ти тут служиш?
— Так. Смішно, правда ж?
— Нічого тут немає смішного, — заперечує Герда. — Що ж тоді казати мені, коли я в «Червоному млині» вигинаюсь і просовую голову між ноги? Думаєш, бог цього хотів, коли створював мене? Отже, до шостої.
З саду з поливальницею в руках виходить стара фрау Кроль.
— Пристойна дівчина, — зауважує вона, дивлячись услід Герді.— Хто це така?
— Акробатка.
— Он як, акробатка! Акробатки здебільшого пристойні. А вона часом не співачка?
— Ні. Справжня акробатка. Робить сальто, стоїть на руках і звивається, як змія.
— То ви її добре знаєте. Вона хотіла щось купити?
— Ще ні.
Фрау Кроль сміється. Скельця її окулярів виблискують проти сонця.
— Любий мій Людвігу, — каже вона, — ви навіть не уявляєте собі, яким безглуздим здасться вам теперішнє вашо життя, коли вам стукне сімдесят.
— В цьому я ще не дуже впевнений, — заперечую я. — Тобто воно й тепер уже здається мені досить безглуздим. А що ви думаєте про кохання?
— Про що?
— Про кохання. Небесне й земне?
Фрау Кроль весело сміється:
— Про це я вже, слава богу, давно забула.
Я сиджу в книгарні Артура Бауера. Сьогодні він має платити мені за уроки, які я даю його синові. Артур молодший скористався нагодою і, замість привітання, підклав мені на стілець дві кнопки. Я б за такий вчинок залюбки ткнув його тупе обличчя в акваріум із золотими рибками, що прикрашає плюшевий салон, однак мушу стримуватись, інакше Артур старший не заплатить мені, і Артур молодший знає це.
Артур старший — низенький чоловік з гострою борідкою і жвавими очима.
— Отже, йоги, — весело каже він, підсуваючи мені купу книжок. — Я тут відклав для вас усе, що в нас є. Йоги, буддизм, аскетизм, чревовіщання… Ви хочете стати факіром?
Я кидаю на нього сердитий погляд. Ще один стрілець, котрий цілиться в моє розбите серце. Але з твоїм дешевим зубоскальством я справлюсь, ти не Георг!
— В чому зміст життя, пане Бауер? — суворо питаю я.
Артур очікувально дивиться на мене, як пудель.
— Ну?
— Що ну?
— Де сіль? Ви ж розповідаєте якийсь анекдот?
— Ні,— холодно відповідаю я, — це анкета для спасіння моєї молодої душі. Я звертаюся з цим запитанням до багатьох людей, особливо до тих, хто мусить знати відповідь.
Артур перебирає пальцями бороду, як струни арфи.
— Ви що, серйозно серед понеділка, в робочий час, морочите людей отакими безглуздими запитаннями та ще й відповідь на них хочете мати?
— Авжеж, — відповідаю я. — Мерщій кажіть свою думку! Отже, ви теж не знаєте! Ви, незважаючи на всі свої книги!
Артур пускає бороду і хапається за волосся.
— Боже, чим люди клопочуться! Обговорюйте такі речі в своєму клубі поетів!
— В клубі поетів цим запитанням тільки надають поетичної форми. А я хочу знати правду. І хочу ще знати, для чого я існую і чому я не черв’як?
— Правду! — бурчить Артур. — Правда годиться хіба що для Пілата. А мені вона ні до чого. Я книгар, чоловік і батько, і цього мені досить.
Я дивлюсь на книгаря, чоловіка й батька. На правій щоці в нього вискочив прищ.
— Отже, цього вам досить? — різко кажу я.
— Досить, — рішуче повторює Артур. — Часом навіть забагато.
— А в двадцять пять років рам цього теж було досить?
Артур витріщає на мене свої голубі очі.
— В двадцять п’ять років? Ні, тоді я ще чимось хотів стати.
— Чим? — з надією питаю я. — Людиною?
— Власником книгарні, чоловіком і батьком. Людиною я й так був. А от факіром — ні.
Завдавши мені такого нікчемного удару, він запобігливо поспішає назустріч дамі з пишними обвислими грудьми, яка просить роман Рудольфа Герцога. Я нашвидку перегортаю книжки про щастя аскетизму і відкладаю їх набік. Удень людина значно менше схильна до таких речей, ніж уночі, на самоті, коли їй не залишається нічого іншого.
Потім я підходжу до полиці з книжками про релігію й філософію. Вони — гордість Артура Бауера. Тут у нього зібрано майже все, що людство за кілька тисячоліть передумало про зміст життя. Отже, за якихось там кількасот тисяч марок можна мати вичерпну інформацію про це — власне, навіть за менше, десь за двадцять чи тридцять тисяч марок, бо коли зміст життя хтось здатен пізнати, то для цього досить однієї книжки. Але де вона? Я оглядаю полиці вздовж і впоперек. Відділ надто великий, і це мене раптом приголомшує. Скидається на те, що з правдою і змістом життя поводяться, ніби з рідиною для волосся: кожна фірма хвалить свою, як найцілющішу, але Георг Кроль, котрий перепробував кожну з них, все одно лисий, і це йому треба було знати з самого початку. Коли б якась фірма мала рідину, від якої справді росло б волосся, то вона була б єдиною, а всі інші давно б збанкрутували.
- Предыдущая
- 23/91
- Следующая
