Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария - Страница 22
- Предыдущая
- 22/91
- Следующая
Оскільки я відаю рекламою, то визначаю, де ставити той чи інший пам’ятник. Вони мають стояти не просто будь-як один біля одного, а мальовничими групами по всьому саду. Генріх Кроль проти цього. Він найбільше хотів би, щоб камені були вишикувані в ряд, як солдати, все інше здається йому сентиментальним. На щастя, на моєму боці більшість. Навіть його мати проти нього. Зрештою, вона завжди виступає проти Генріха. Ще й сьогодні їй дивно, чому Генріх — її син, а не син дружини відставного майора Волькенштейна.
День видався безхмарний, тихий, чудовий. Небо розкинулось над містом, як величезне шовкове шатро. У кронах дерев ще збереглася ранкова прохолода. Пташки щебечуть, ніби на світі нічого більше не існує, крім раннього літа, гнізд і молодого життя в них. їм байдуже, що долар, як огидний губчастий гриб, набух до п’ятдесяти тисяч марок. І що в ранковій газеті зміщено повідомлення про три самогубства. Всі три самогубці—колишні дрібні вкладники, всі три вибрали улюблену смерть бідних — залишили відкритими газові крани. Стара Кульбаке засунула голову в духовку; радника фінансів на пенсії Гопфа знайшли старанно поголеного, в його останньому, дбайливо вичищеному, багато разів латаному костюмі, з чотирма нічого не вартими асигнаціями по тисячі марок, проштемпельованими червоною фарбою, у руці, ніби з вхідними квитками до неба; а вдову Гляс — у сінях біля кухні, з розірваною книжкою ощадної каси із вкладом на п’ятдесят тисяч марок. Асигнації по тисячі марок були для Гопфа останніми прапорами надії: давно вже ходила чутка, що саме ці асигнації колись знову матимуть вартість. Невідомо, хто пустив таку чутку. На них ніде не написано, що вони забезпечені золотом, а хоч би й було написано, то що з того? Держава, ця безкарна обманщиця, яка сама розтринькує більйони і садовить у тюрму кожного, хто обдурить її бодай на п’ять марок, знайде вже спосіб не оплачувати асигнацій. Тільки позавчора в газеті було опубліковано, що вони не будуть користуватися ніякими пільгами. Тому сьогодні в ній же й з’явилось повідомлення про смерть Гопфа.
З майстерні трунаря Вільке долинає стукіт, ніби там оселився веселий дятел-велетень. Справи у Вільке йдуть якнайкраще, труна, врешті, потрібна кожному, навіть самогубцеві— адже пора братських могил та похоронів у брезенті скінчилась разом з війною. Тепер кожен гниє так, як йому належить за чином — в труні, що повільно трухлявіє у землі, в савані, у фраці без спини чи в покривалі з білого крепдешину. Пекар Нібур навіть з усіма своїми орденами та значками різних союзів: так захотіла його дружина. Вона поклала йому навіть копію прапора союзу співаків «Одностайність». Він був у ньому другим тенором, щонеділі виводив там «Тишу в лісі» та «Чорно-біло-червоний наш прапор гордо має в ясній високості», напивався пива так, що мало не лопав, і йшов додому лупцювати свою жінку. Праведна душа, як сказав на похороні пастор.
На щастя, о десятій годині Генріх Кроль у своєму звичайному костюмі подався на велосипеді на села. Коли він побачив стільки свіжого граніту, його серце комерсанта не витримало: треба їхати, треба передати камені засмученим родичам померлих.
Тепер ми почуваємо себе вільніше. Насамперед ми влаштовуємо перерву і підкріплюємось у фрау Кроль бутербродами з. ліверною ковбасою та кавою. У підворітті з'являється Ліза в яскраво-червоній шовковій сукні. Побачивши фрау Кроль, вона вмить зникає. Стара Лізи терпіти не може, хоч вона й не з тих святенниць, що вічно стирчать у церкві.
— Оця ще мені брудна нечупара, — не без задньої думки каже вона.
Георг відразу клює на це.
— Брудна? Чого це вона брудна?
— Тому що брудна, хіба ти не бачиш? Невмивана, але в шовкових ганчірках.
Я помічаю, що Георг мимоволі задумується. Ніхто не любить бруду в своєї коханки, якщо він не декадент. Очі його матері якусь мить світяться тріумфом, потім вона міняє тему розмови. Я захоплено дивлюсь на неї; стара, як полководець з дуже рухливим військом: завдає блискавичного удару, а поки противник приготується до захисту, вона вже в іншому місці. Ліза може й нечупара, але, безперечно, не така брудна, щоб це впадало у вічі.
З будинку випурхують три Кнопфові дочки — маленькі, круглі й моторні. Як і їхня мати, вони швачки і цокотять машинками цілісінький день. Тепер, щебечучи, дівчата розносять спекулянтам недосяжно дорогі шовкові сорочки. Кнопф, старий вояка, не дає з своєї пенсії на домашні витрати жодного пфеніга: про все мусять турбуватись чотири жінки.
Ми обережно розпаковуємо обидва чорні надгробки з хрестами. Власне, їх треба було б поставити біля входу, щоб досягти більшого ефекту, і взимку ми їх там і поставили б, однак зараз травень, і, як це не дивно, наше подвір’я править за місце гулянок для котів і закоханих. Коти починають ще в лютому кричати серед надгробків, ганяючись один за одним поміж цементовим обрамленням до могил, закохані ж з’являються там одразу, як тільки починає тепліти, щоб любитись на свіжому повітрі; а зрештою, хіба для цього буває колись надто холодно? Вулиця наша тиха, віддалена від центру, ворота так і просять кожного зайти, а сад великий і просторий. Дещо моторошна виставка не бентежить закоханих, навпаки, вона, здається, ще розпалює їхню пристрасть. Два тижні тому капелан з села Галле, котрий, як усі слуги божі, звик уставати разом з курми, з'явився до нас о сьомій годині ранку купувати чотири надгробки з найменших на могили сестер-жалібниць, що померли протягом року. Коли я, сонний, вів його до саду, то ледве встиг вчасно скинути з хреста на полірованому з усіх боків пам’ятникові рожеві трусики із штучного шовку, що майоріли, як прапор. їх забула там якась захоплена нічна пара. Сіяти життя в царстві смерті! — безперечно, в широкому, поетичному розумінні — в цьому є щось заспокійливе, і коли я розповів про це Отто Бамбусу, члену нашого клубу, вчителеві, що пише вірші, він одразу ж украв ідею і втілив її в елегію з світовим гумором — але взагалі це досить-таки дратує, особливо коли поблизу ще й виблискує в промінні ранкового сонця порожня пляшка з-під горілки.
Я оглядаю виставку. Вона справляє приємне враження, якщо можна так сказати про надгробки. Два хрести здіймаються на своїх цоколях, сяючи у сонячному промінні, символи вічності, одшліфовані часточки розпеченої колись землі, застиглі, відполіровані, готові назавжди зберегти для нащадків ім’я якогось щасливого торговця чи багатого спекулянта — навіть шахрай не хоче безслідно зникнути з цієї планети.
— Георгу, — кажу я, — треба пильнувати, щоб твій брат не розпродав нашу верденбрюкську голгофу якимось крутіям з села, котрі розраховуються аж після жнив. Поклянімось цього блакитного дня, під щебет пташок і запах кави, що продамо обидва хрести тільки за готівку.
Георг посміхається.
— Ну, це не так страшно. Вексель нам треба оплатити лиш через три тижні. Якщо ми одержимо якісь гроші раніше, то, значить, заробимо.
— Що заробимо? — питаю я. — Ілюзію — до наступного курсу долара!
— Ти часом буваєш занадто діловитий. — Георг церемонно запалює сигару вартістю в п’ять тисяч марок. — Замість того, щоб скаржитись, ти краще сприймай інфляцію, як обернений символ життя. Кожний прожитий день скорочує на один день наш вік. Ми живемо на капітал, а не на проценти. Щодня піднімається курс долара, але щоночі падає на одну добу курс твого життя. Чи не написати тобі сонета на цю тему?
Я дивлюсь на цього самовдоволеного Сократа-з Гакенштрассе. Краплини поту оздоблюють його лису голову, як перли світлу сукню.
— Дивно, як тягне людину до філософії, коли вона спить уночі не сама, — кажу я.
Георг навіть оком не моргне.
— А коли ж інакше? — спокійно питає він. — Філософія повинна бути веселою, а не вимученою. Пов’язувати з нею метафізичний світогляд — це все одно, що чуттєві насолоди пришивати до того, що ви, члени клубу поетів, звете ідеальним коханням. Виходить нестерпна плутанина.
— Плутанина? — кажу я, трохи зачеплений. — Ох ти ж, міщанський авантюрнику, збирачу метеликів, що хоче все настромити на голку! Ти хіба не знаєш, що людина мертва без того, що ти звеш плутаниною?
- Предыдущая
- 22/91
- Следующая
