Сліди СС - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 57
- Предыдущая
- 57/105
- Следующая
А в кого?
Сергій думав лише мить. Непомітно вислизнув з кімнати і ледь не наштовхнувся на молодшого брата, який сидів посеред кухні на табуреті. Петька чекав обіду; мабуть, минула лише хвилина чи дві, як повернулась мати, а здавалося — давно, Сергій навіть здивувався, що брат чекає на обід, сам забув про голод, може, вперше за останній час; завагався лише на секунду (Петько навряд чи зуміє сам розпалити примус), та не зупинився.
«Налий собі!» — розпорядився і вже забув і про Петька, і про примус, в який слід було долити гасу, переліз через паркан, аби скоротити шлях, і чимдуж побіг до трамвайної зупинки.
Трамваї ходили рідко, були переповнені, та Сергій усе ж пристроївся на східцях, міцно тримаючись за поручень. Третій номер ішов від Лаври до Хрещатика, правда, Хрещатик перейменували на проспект Воровського, але всі продовжували називати його Хрещатиком.
Трамвай скрипів; Сергія втиснули на площадку, це не входило в його розрахунки, не мав п'ятнадцяти копійок на квиток — затиснувся в куток спиною до кондукторки, заховався за гладку грудасту жінку, принишк; зрештою, його все одно не висадили б — хто зупинятиме переповнений трамвай заради одного «зайця»? — просто боявся язикатих київських кондукторок: як почнуть соромити, провалюйся крізь землю.
Нарешті трамвай скотився по Кірова і зупинився біля клумби на площі, де на нього вже чекала довга черга. Звідси вже рукою подати: один квартал до Думи, за нею на горбах у тилу біля головного поштамту автобаза, де працює мати.
Сергій обминув вахтера (почав би розпитувати: для чого і куди?), прослизнув через знайому дірку в паркані і закрутився поміж пікапів і полуторок, що вже відпрацювали зміну. Тільки тепер відчув страх — раніше все здавалось просто: знайде директора і скаже… Що скаже, не знав, та був упевнений: скаже таке, що вплине на директора, і той…
Але ж директора вже могло й не бути…
Сергій постояв трохи біля дверей, що вели на другий поверх до контори, — вся рішучість його зникла, і те, що в дорозі здавалося легким, тепер, перед директорським кабінетом, постало як звичайнісіньке хлоп'яцтво.
І Сергій відступив. Уявив, як стоятиме перед директором, а той йому:
«Картки одержуєте? Тепер всім важко, країна переживає трудні часи…»
Так днями відчитував директор якогось шофера, хлопець був свідком цієї розмови: чекав, поки в матері закінчиться робота — автомобілі приваблювали його, любив крутитися поміж шоферів.
Справді, тепер усім важко, і директор має рацію…
І все ж хлопчик продовжував стояти попід конторою, знав, що навряд чи насмілиться переступити поріг директорового кабінету, та не міг і піти.
«Ти не Михайлівни син?» — почув позаду.
Михайлівною називали тут його матір; Сергій знав, що це — вияв довіри, що так шофери зверталися лише до своєї людини. Він озирнувся і побачив кремезного вусатого чоловіка в засмальцьованій кепочці, насунутій на брови. Це був голова робіткому Дороженко — Сергій знав його по розмовах між робітниками автобази. Судження про Дороженка були настільки різними й суперечливими, що хлопець не міг скласти певного уявлення про цю вусату й зовні сердиту і сувору людину, але інстинктивно боявся її. І зараз, побачивши Дороженка, відступив. Мовив злякано:
«Я… чекаю на директора».
«А його вже сьогодні не буде, — Дороженко зсунув кепку на потилицю і раптом запитав — А що тобі треба від нього?»
Сергій подумав, що все одно ніхто, крім директора, йому не допоможе, і відповів ухильно:
«Так, нічого».
Та Дороженка важко було обманути.
«Ну, — засміявся, — якщо вже такий шкет, як ти, добивається до директора, значить…»
Сергій хотів образитись за «шкета», та не зміг: Дороженків сміх звучав не зневажливо, і хлопець відчув, що сила і енергія, які підштовхували його й привели сюди, попід контору, вичерпались, знов гірка хвиля підкотилася до серця — повернувся, щоб ця сердита людина не помітила його сліз, і хотів шмигонути поміж двома автомобілями, та важка рука лягла йому на плече, затримала, Сергій зблизька побачив зовсім не сердиті, а уважні і добрі очі, вони зазирали в нього, запитували, і Сергій удруге за сьогоднішній день схлипнув.
«Ну, давай, давай, — почув підбадьорюючий голос, — викладай, що трапилось».
Сергій почав плутано: про Надю і матір, про діда — про те, що в них зараз відбувається, і як шкода, що нема директора, який, можливо, допоміг би.
Дороженко слухав уважно, не перебивав, тільки совав кепочку з чола на потилицю і назад.
Сергій замовк раптово, так само, як і почав, відчувши сором і нестачу слів, але Дороженкові, певно, було досить, бо мовив докірливо:
«Ех, Михайлівно, Михайлівно… — Зсунув кепочку на потилицю і додав рішуче: — Ану пішли зі мною!»
Сергій уже жалкував, що відкрився, і зробив спробу відступити:
«Але ж на мене чекають вдома».
«Пішли», — підштовхнув його Дороженко до дверей, і нічого не залишалось, як підкоритися.
Вони піднялись на третій поверх, де містилась їдальня автобази. Дороженко сів за столик біля дверей і покликав завідуючу. Ця огрядна галаслива жінка завжди здавалася Сергієві уособленням добра і зла; добра — тому, що наливала їм супу на чверть каструлі більше, ніж належало, а зла — що не видавала хліба по картках наперед, на завтра чи післязавтра, в магазині він міг ще виканючити, а тут ніколи. Вже потім, через багато років, Сергій збагнув, що така впертість також свідчила про доброту завідуючої, яка турбувалась, аби вони кожного дня мали шматок хліба, але тепер вважав її жінкою в усякому разі не дуже сердечною.
Завідуюча з'явилася одразу, і Дороженко поспитав її:
«Скільки маєш жирів зараз?»
Та взялася руками в боки, глянула підозріло й відповіла запитанням на запитання: «А для чого тобі?»
І тут уперше в Дороженка прозвучали сердиті інтонації:
«Я питаю тебе! Значить, потрібно!»
Видно, цей тон голови робіткому також був новиною для завідуючої, бо відповіла одразу:
«Ти не дуже, Володимире Петровичу… Масло для третьої зміни… Шістсот грамів і банка смальцю…»
«Слухай мене, — мовив Дороженко якось урочисто, — ти, значить, так, тягни це сюди. І хліба дві буханки. І ще — насип крупи в кульок, манки чи рису».
Завідуюча не поворушилась. Лише гмикнула, наче хотіла сказати щось, та передумала. Дороженко зрозумів її і визнав за необхідне пояснити:
«Значить, так, скажеш хлопцям, що я забрав їхню пайку, нехай сьогодні не повечеряють. Так треба».
«Ну, коли вже ти кажеш… — погодилась завідуюча. — Але що трапилось?» — зиркнула на Сергія пронизливо і, хлопцеві здалося, сердито. Той зіщулився мимоволі, та Дороженко, насунувши на лоба кепочку, захистив його:
«Потім, потім, Нестерівно, потім…» — видно, не хотів переповідати, що почув від хлопця, і Сергій проникся ще більшою симпатією до нього.
Завідуюча не розпитувала більше, несподівано швидко для свого огрядного тіла зникла за дверима. Володимир Петрович мовчав і не дивився на Сергія, наче незручно йому було за цей вияв доброти. Нарешті завідуюча винесла великий паперовий пакет і дві круглих хлібини. Дивлячись на них, Сергій згадав, що не їв зранку, та нічим не виказав себе, намагався дивитися байдуже. Але Дороженка не обманув — той витяг з кишені великого складаного ножа й відбатував окраєць.
«Їж, — простягнув, — і пішли».
Володимир Петрович вивів з бокса «форда» з відкритим брезентовим дахом і вказав Сергієві на місце поруч з собою.
Хлопчик і не сидів ні разу в такій розкішній машині — кілька разів знайомі шофери катали на полуторках, — у «фордах» же їздило начальство; одного разу Сергій бачив навіть Скрипника, той для чогось прибув із Харкова, який був тоді столицею, і роз'їжджав київськими вулицями на такій самій машині. Почуття ніяковості й розгубленості ще більше опанувало хлопчиною. Вмостився на шкіряному сидінні і вдячно зиркнув на Дороженка, коли той по-діловому, буцімто йшлося про зовсім незначне й само собою зрозуміле, пояснив йому:
«Значить, ми тепер заїдемо за лікарем, а потім до вас. І тримай ніс морковкою, шкет».
- Предыдущая
- 57/105
- Следующая
