Сліди СС - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 56
- Предыдущая
- 56/105
- Следующая
Сергій розбивав цеглиною кісточки акуратно, щоб не розтрощити зерно, лише іноді рука зраджувала, і тоді, наслюнявивши пальця, вибирав до крихітки з-поміж твердої шкаралупи гіркувату, але смачну м'якіть. Шкода, що мало, розбив ще дві, це, вирішив, буде справедливі), адже сестрі й братові дістануться ще сливові й абрикосові. Підтягнув труси і, міцно тримаючи лопуха з кісточками, побіг додому.
Сестра лежала в ліжку і байдуже дивилася на Сергієве підношення. Очі її, великі, сірі, вирласті, наче затягла якась плівка, вони були голубуваті й спокійні, як у діда, і саме цей спокій завжди метушливої дівчини налякав Сергія. Він доторкнувся до її чола і злякався ще дужче: у сестри була висока температура. Незадоволено хитнула головою і. застогнала.
Сергій глянув на стінний годинник, придбаний ще за давніх-давен дідом: за півгодини прийде мати, вона знає мало не всі дитячі хвороби і щось зробить, аби сеструньці полегшало.
Дід стогнав за буфетом і щось шепотів. Спочатку Сергійко хотів звернутися до нього за порадою, та вирішив, що навряд чи старий допоможе чимось. Та й взагалі, хто, крім матері, може допомогти?
Він сидів біля ліжка, тримаючи гарячу руку сестри. Може, про щось думав, а може, й ні — рахував її пульс, дивуючись, як швидко б'ється кров у такому маленькому і кволому тілі: пульс переганяв хвилини мало не вдвоє, він перегукувався у Сергієвих вухах з ударами маятника — так, як перегукуються дзвони під час відправи: великі б'ють солідно, з рівними інтервалами, вони наче відчувають свою незалежність від усього світу, а малі біжать за ними, немов хлоп'ята, переганяють, обертаються, зазирають в обличчя і знов дріботять вперед — метушливі й тривожні…
Раптом сестра мовила голосно й спокійно:
«По п'ятнадцять копійок за букетик… Гляньте, які гарні квіточки… жовті й голубі…»
Сергій зиркнув збентежено: про що вона? Та дівчина шепотіла вже щось зовсім незрозуміле, губи в неї сіпались. «Марить», — зрозумів хлопчик.
«Фіалки!.. — нараз вигукнула сестра, — Пахнуть… дивіться, які гарні фіалки…»
Тепер Сергій знав, що тривожить її.
Вчора сестра з молодшим братом назбирали на дніпрових схилах квітів — ну, які ростуть квіти понад рікою? — звичайні, невибагливі: жовтеці, кульбаби, дрібні фіалки… Дітлахи зробили букетики й стали з ними на вулиці. П'ятнадцять копійок за букетик, хіба це багато? Та люди проходили мимо байдуже, мало хто звертав увагу на малечу з квітами: в кожного свої турботи і кому потрібні невибагливі фіалки?
Сестру так схвилювало це, що вона вдома склавши непродані букетики в один великий, сиділа й плакала над ним: від жалю до самої себе, до квітів і, певно, від ураженого дитячого самолюбства.
«Жовті квіти… — шепотіла зараз. — Квіти не топчуть…»
Сергій знову поклав руку на її чоло — температура ще піднялась. Зазирнув за буфет..
«Діду, га, діду, — погукав тихенько. — Надя гаряча… Чуєте?»
Старий сів на ліжку.
«Знаю, — відповів, — та що робити? В поліклініку пізно, а на лікаря нема грошей».
«Швидка допомога», — запропонував Серпи..
«Ех — махнув рукою дід, — там усього кілька старих машин. На температуру не поїдуть. Та й звідки подзвониш?»
Тоді в Києві ще не було телефонів-автоматів, правда, Сергій міг збігати у школу, але знав, що все це однаково нічого не дасть.
Дід перехрестився.
«На все божа воля», — мовив серйозно, і ця серйозність якось протирічила його тверезим міркуванням про швидку допомогу. Сергій відчув це, та не мав ні часу, ні бажання дошукуватися причини цього протиріччя — сів поруч з дідом і притиснувся до старого: сам ще шукав захисту.
Дід шепотів молитву, гладячи шорсткою рукою хлопчика по голівці, Сергієві підкотилась під серце м'яка гірка хвиля, зробилося боляче й на очі навернулися сльози, все розпливлося навколо, і дідове звернення до Всевишнього здалося єдиним виходом. Навіть побачив богові очі — серйозні й проникливі, — захотілося вірити, що бог допоможе, явить чудо, що ось зараз він захоче, і все зробиться як раніше; тепер оце «як раніше» видавалося вершиною спокою і гаразду, і Сергій у думках повторював за дідом: «Господи, помилуй нас…» — тільки думав, не шепотів, бо вже стидався молитися, соромився навіть діда, і це складне поєднання сорому, надії і тривоги довело його до того, що почав схлипувати.
Певно, дід розумів його, бо не втішав, наче й не помітив, продовжував молитися, лише рука, якою пестив онука, ледь-ледь тремтіла.
Грюкнули двері, й хлопчик підхопився: мати.
На кухні загриміли судки. Мати приносила з роботи обід — на себе й на сім'ю: по півтарілки супу й кілька ложок каші чи затерухи з кукурудзяного борошна, заправлених рослинним маслом.
Всі завжди з нетерпінням чекали обіду, Сергій ковтав усе за кілька секунд і дивувався дідові: як можна так повільно жувати, коли маєш справу з такими ласощами! Правда, якось на травневі свята матері видали по картках м'ясо — шматок справжньої яловичини; вона зробила котлети — колись Сергій їв котлети, та це було колись, і він не пам'ятав навіть їхнього смаку; тепер же котлети лежали на пательні, шкварчали і дивно, неземно пахли — такий аромат міг бути лише в раю, Сергій і досі пам'ятав його: варто було заплющити очі, як бачив котлети, що шкварчали у гарячому салі, — рот заповнювався слиною і запах — боже мій, який запах! — дражнив ніздрі.
Мати гукнула Сергія з кухні. Знала, що він дома, не міг десь вештатись — обід був головною подією дня; Петько, молодший син, ходив зустрічати її на трамвайну зупинку і ніс судки, намагаючись ступати обережно, щоб не вилилась жодна краплина. Сергій знав: Петько зараз сидить на табуретці й чекає, поки старший брат розпалить примус. Він сидітиме так весь час, слідкуючи за тарілками й каструлями, терпеливо й непорушно, — тільки в очах прохання — швидше…
Мати сама зазирнула до кімнати.
«Двічі кликати тебе? — пригримнула сердито, та, побачивши синове обличчя, затривожилась: — Що?..»
Сергій показав очима на ліжко, і мати схилилась над сестрою.
«Тридцять дев'ять і чотири…» — пояснив Сергій. Мати, здається, не почула його, тримала руку на сестриному чолі, біля куточків губ у неї пролягли дві зморшки, глибокі зморшки, які видовжили материне обличчя і одразу зробили його втомленим і некрасивим.
«Надюню, — шепотіла, — дитинко моя! Надюню!» — пестила дочку пальцями по гарячій щоці, та Надя не відчувала материної ласки, лежала, заплющивши очі й зціпивши зуби, з якимось упертим виразом на обличчі, наче розсердилась на весь світ і не хотіла ні чути, ні бачити нікого.
«Лікаря! — відірвалась від Наді мати, та одразу зрозуміла, що не так уже й просто знайти зараз лікаря. — Аспірин є?» — обернулась до Сергія.
«Так».
«І намочи рушник під краном».
Холодний компрес трохи допоміг дівчинці — вже не кидалася, але й не приходила до свідомості. Мати, забувши про обід, сиділа поруч неї на ліжку, тримала за гарячі рученятка, буцімто могла цим допомогти дочці.
Дід вийшов з свого кутка.
«Що робитимеш?» — запитав.
Мати схилилася над ліжком.
«Що робити? — перепитала, і якась безнадія чи то втома прозвучала у неї в голосі. — А що я можу зробити? Завтра прийде лікар, сьогодні все вже зачинене».
«Бог милостивий!» — сказав дід, і раптом Сергій збагнув, що сестрі справді погано і дід давно знає це і тривожиться, переживає, та нічого не може вчинити, покладається лише на волю божу, на те, що дитина переборе хворобу, певно, він справді вірить, що Всевишній може зазирнути в їхню кімнату й зняти з Наді хворобу, тому й молиться…
А мати?
Мати сиділа на ліжку згорбившись: видно, злякалась і розгубилась. Сергієві на мить зробилося шкода її, та раптом Надя заворушилася й знову почала марити, мати приникла щокою до голого плеча дитини й заплакала. А дід стояв над ними й хрестився: завчено — розмашисто й твердо.
Сергій стояв і дивився, як хреститься дід, — бачив це вже тисячу, а може, й більше разів: дід притискав пальці до чола так, що на шкірі на секунду чи дві залишалась біла плямка, ця плямка була завжди для Сергія свідоцтвом дідової щирості, та сьогодні вона викликала роздратування і навіть протест. Надя марила, і, певно, їй було боляче, — слід щось робити, невже найкращий вихід — просити допомоги в бога?
- Предыдущая
- 56/105
- Следующая
