Крізь час. Темна Вежа II - Кінг Стівен - Страница 11

• Предыдущая
• 11/95
• Следующая

Не встиг він витерти рота, як сталося щось таке, чого з ним ніколи не було. На якусь жахливу мить все зникло, не було нічого, тільки порожнеча, нічим не заповнений проміжок часу. Так, наче хтось акуратно замазав чорнилом один-єдиний рядок у газетній колонці.

«Та що це таке? — безпорадно подумав Едді. — Що це, в біса, за лайно?»

Потім у нього знову почався напад блювоти, і, можливо, це було саме те, що треба. Всі «проти» зрівноважувалися одним великим «за»: поки ти блюєш, ти не можеш думати ні про що інше.

«Я пройшов. Я всередині небесного диліжанса, — подумав стрілець. А через секунду: — Він бачить мене у дзеркалі!»

Роланд відступив. Не вийшов, а просто відступив назад, як дитина, що прагне сховатися в найдальшому кутку довжелезної кімнати. Він був усередині небесного диліжанса, він був усередині чоловіка, що не належав собі. Всередині В'язня. Тієї першої миті, коли він наблизився до переднього плану (він тільки так міг це описати), він опинився не просто всередині. Він майже став тим чоловіком. Він відчував, що чоловік хворий, що чоловіка зараз знудить. Роланд зрозумів, що в разі необхідності зможе контролювати його тіло. Відчуватиме його біль, його осідлає демонічна мавпа, що заволоділа чоловіком, але якщо буде необхідно, він зможе це зробити.

Також він може залишатися тут, позаду, й бути непоміченим.

Коли напад нудоти у в'язня минув, стрілець стрибнув уперед, цього разу аж на передній план. Він дуже мало розумів, що відбувається, а робити щось у дивній ситуації, якої геть не розумієш, означає накликати найжахливіше, але йому потрібно було взнати дві речі, й ця потреба була такою нездоланною, що переважила будь-які можливі наслідки.

Чи двері, крізь які він увійшов зі свого світу, досі на місці?

І якщо так, то чи його фізичне тіло ще там, знесилене, уразливе, можливо, на межі смерті чи вже мертве, позбавлене свого внутрішнього єства, що бездумно контролювало легені, серце і нерви? Та навіть якщо його тіло й досі було живим, то недовго — до настання ночі. Поки з моря в пошуках вечері не вийдуть омароподібні страховиська, прагнучи знайти відповідь на свої питання.

Він різко повернув голову, що на якусь мить стала його головою, й швидко озирнувся.

Двері все ще були на місці, в нього за спиною. Стояли прочинені у його власний світ, з петлями, впосадженими у сталь цієї вбиральні. І так, справді, він, Роланд, останній стрілець, лежав там на боку, перев'язана права рука покоїлася на животі.

«Я дихаю, — подумав Роланд. — Треба буде повернутися й розворушити себе. Але спочатку справи. Справи…»

Він відпустив на волю розум в'язня й відступив, спостерігаючи, очікуючи на мить, коли в'язень відчує його присутність.

Переставши блювати, Едді деякий час постояв над раковиною, не розгинаючись, міцно стуливши повіки.

«Вирубився на секунду. Не знаю, що то таке було. Я оглядався?»

Він намацав кран і пустив холодну воду. Не розплющуючи очей, побризкав собі на щоки й чоло.

Коли тягнути далі вже було нікуди, він знову звів погляд у дзеркало.

Звідти на нього знову дивилися його власні очі.

Жодних сторонніх голосів у голові.

Ніякого відчуття, що за ним стежать.

«У тебе був миттєвий глюк, Едді, — пояснив великий мудрець і видатний наркаш. — Не така вже й незвична річ для того, в кого підхідняк».

Едді глянув на годинник. До Нью-Йорка ще півтори години. За розкладом літак мусив приземлитися о 4:05 за східним поясним часом, але насправді буде самий полудень. Час перевірки.

Він повернувся на своє місце. Його випивка стояла на розмежовувачі. Він зробив два ковтки, а потім повернулася стюардеса і спитала, чи йому ще щось треба. Він розтулив було рота, щоби сказати «ні»… і знову настав той дивний відруб.

— Будь ласка, принесіть щось поїсти, — сказав стрілець голосом Едді Діна.

— Ми подаватимемо гарячі закуски за…

— Я помираю від голоду, — сказав стрілець, ані на йоту не покрививши душею. — Будь-що, хоча б брутербот…

— Брутербот? — насупилася жінка-військова, й стрілець раптом зазирнув у свідомість в'язня. Сендвіч… слово прозвучало десь удалечині, ніби легенький пошум у великій мушлі.

— Хоча б сендвіч, — сказав стрілець.

Схоже, жінка вагалася.

— Ну… в мене є тунець…

— Чудово, — відповів стрілець, хоча ніколи в житті не чув про рибу-днець. Але жебракам обирати не доводиться.

— Ви справді трохи блідий, — сказала жінка-військова. — Я думала, це від повітряної хвороби.

— Та ні, від голоду.

Вона обдарувала його професійною посмішкою.

— Піду пошкребу на кухні.

«Пошкребу?» — вражено подумав стрілець. У його світі сленгове дієслово «пошкребти» означало взяти жінку силою. Байдуже. У нього буде їжа. Він уявлення не мав, чи зможе пронести її в двері, до тіла, яке так сильно її потребувало, але не все одразу, крок за кроком.

«Пошкребу», — подумав він, і голова Едді Діна похитнулася, наче не вірячи своїм вухам.

І стрілець знову відступив.

«Нерви, — запевнив його великий провидець і видатний наркаш. — Нерви, та й годі. Це все підхідняк, малий брате».

Але якщо це лише нерви, то чому він відчуває напливи дивної сонливості, дивної, тому що за всіма правилами він мусить потерпати від нетерплячки, свербежу, відчуваючи ту потребу корчитися і чесатися, що приходить перед тим, як настане справжня ламка. І навіть якщо в нього не той стан, який Генрі охрестив підхідняком, то все одно нікуди дітися від факту, що він збирається провезти два фунти коксу через митницю Сполучених Штатів, а це кримінальний злочин, за який не менш ніж на десять років можна загриміти за грати федеральної в'язниці. А ще, здається, в нього зненацька почалися якість відключки.

Якби ж не ця сонливість.

Він знову сьорбнув джину й опустив повіки.

Чому ти вирубався?

Я не вирубався. Якби це сталося, вона б прожогом помчала по всіх аптечках, які тут у них є.

Тоді відключився. Та сама лажа. Ніколи в житті ти не був у такій відключці. Від кайфу балдів, це було, але свідомість не втрачав.

І з правою рукою щось було негаразд. Вона слабо пульсувала від болю, наче після удару молотком.

Не розплющуючи очей, Едді зігнув кисть. Ніякого болю. Ніякого пульсування. Ніяких блакитних очей бомбардира. Що ж до відключок, то вони просто пояснювалися підхідняком і тим особливим станом, що його великий провидець і видатний тощо тощо обов'язково назвав би блюзом контрабандиста.

«І все-таки я засинаю, — подумав він. — Як вам це?»

Обличчя Генрі пропливло перед ним у повітрі, наче відв'язана кулька. «Спокуха, — казав Генрі. — Все буде ніштяк, малий. Полетиш до Нассау, там зареєструєшся в готелі «Аквінас», і в п'ятницю ввечері тебе навідає один чувак. Один із правильних чуваків. Він принесе тобі дозу, стільки, щоб на всі вихідні вистачило. В неділю ввечері він принесе кокс, а ти віддаси йому ключ від банківської комірки. В понеділок уранці зробиш усе так, як завжди, точно так, як сказав Балазар. Цей чувак у грі, він знає, як усе має бути. В понеділок удень ти сідаєш на літак. З таким чесним лицем, як у тебе, пройти митницю — раз плюнути, і ще до заходу сонця ми будемо наминати біфштекси у «Спарксі». Малий, усе пройде, наче вітерець дмухне, прохолодний вітерець».

Але вітерець виявився досить-таки теплим.

Проблема полягала в тому, що вони з Генрі були як Чарлі Браун і Люсі. Відрізнялися вони тільки тим, що час від часу Генрі тримав футбольного м'яча, аби Едді міг по ньому вдарити. Не часто, але таке бувало. Одного разу під героїновим кайфом Едді навіть подумав, що йому слід було б написати Чарльзові Шульцу листа. «Шановний пане Шульц! — говорилося б у листі. — Дарма Ви ПОСТІЙНО змушуєте Люсі в останню секунду піднімати м'яча. Краще хай вона іноді притримує його на землі. Треба, щоб Чарлі Браун навіть не здогадувався, коли вона це зробить, розумієте? Іноді вона могла б притримати м'яча, щоб він по ньому вдарив, тричі або навіть чотири рази поспіль, потім цілий місяць нічого такого не робити, потім один раз і знову нічого три чи чотири дні, а потім… ну Ви зрозуміли. Це б СТО ПУДІВ обламало малого, правда?»

• Предыдущая
• 11/95
• Следующая