Крізь час. Темна Вежа II - Кінг Стівен - Страница 10

• Предыдущая
• 10/95
• Следующая

Поле огляду трохи змістилося вниз. З правого боку дверей, крізь які дивився стрілець, з'явилася рука і взялася за ручку дверей, на які був спрямований його погляд. Він побачив манжет блакитної сорочки, трохи загорнений назад. Під ним виднілися кучеряві завитки чорного волосся. Довгі пальці. На одному — каблучка з коштовним каменем, рубіном, вогненним діамантом чи просто дешевою підробкою. Швидше за все, це дешевка, подумав стрілець, надто вже він великий і вульгарний як для справжнього.

Металеві двері прочинилися. Вбиральня, що постала перед стрільцевими очима, була найдивнішою з усіх бачених досі. Вона була повністю металевою.

Одвірок металевих дверей проплив повз краї дверей на узбережжі. Стрілець почув, як вони зачиняються й замикаються на засувку. Цього разу обійшлося без запаморочливих обертів, тож стрілець подумав, що чоловік, очима якого він дивився, мабуть, сягнув рукою за спину й таким чином замкнувся.

Потім картина все-таки повернулася (не повністю, а наполовину), і в дзеркалі він побачив обличчя, яке бачив один раз раніше… на карті таро. Ті самі карі очі й кучма чорнявого волосся, що спадає на лоба. Обличчя спокійне, проте бліде, а в очах — очі, якими він дивився, тепер відбивалися у дзеркалі, — Роланд побачив щось спільне з переляком й жахом тієї істоти на карті таро, яку осідлав павіан.

Чоловіка трусило.

Він теж хворий.

Роланд згадав Норта, травоїдника з Талла.

І подумав про оракула.

У нього вселився демон.

Раптом стрільцеві спало на думку, що він здогадується, що таке «ГЕРОЇН»: це щось на кшталт чортового зілля.

Трохи нервується, еге ж?

Не вагаючись, керуючись простою відчайдушністю (саме завдяки їй він став останнім з усіх, останнім, хто, не спиняючись, прямував далі після того, як Катберт та інші померли чи здалися, наклали на себе руки, стали зрадниками чи просто зреклися Вежі), цілеспрямованою і незворушною безоглядністю, що вела його по сліду чоловіка в чорному крізь пустелю і всі ті роки до пустелі, стрілець переступив через поріг.

Едді замовив собі джин із тоніком — можливо, не надто гарна ідея проходити нью-йоркську митницю п'яним, тим більше, що він себе знав: почавши, не зупиниться, — але йому потрібно було прийняти бодай щось.

«Якщо тобі потрібно спуститися вниз, а ліфт ти знайти не можеш, — одного разу сказав йому Генрі, — то мусиш обходитися тим, що є, але обов'язково зробити це. Навіть якщо під рукою нема нічого, крім лопати».

Коли він зробив замовлення і стюардеса пішла, у нього з'явилося відчуття нудоти і він подумав, що зараз, мабуть, виблює. Не напевно виблює, а тільки мабуть, але краще убезпечитися. Проходити митницю, ховаючи під кожною пахвою фунт чистого кокаїну й дихаючи на митників джиновим перегаром саме по собі було поганою ідеєю, не кажучи вже про проходження митниці з зариганими штанами. Це призвело б до катастрофічних наслідків. Тож краще себе убезпечити, ніж потім шкодувати. Мабуть, це відчуття минеться, так було завжди, але краще не ризикувати.

Біда була в тому, що в нього починався підхідняк. Підхідняк, а не відхідняк. Ще одна мудрість від великого мудреця і видатного наркаша Генрі Діна.

Вони сиділи на балконі пентхаусу «Рідженсі Тауер», кайф ще не настав, але до нього було вже близько, теплі промені сонця падали їм просто на обличчя, приход був таким класним… ще в ті добрі старі часи, коли Едді тільки почав нюхати, а Генрі ще не сів на голку.

«От всі торочать — відхідняк, відхідняк, — сказав тоді Генрі, — але ж до того, як настане відхідняк, мусить бути підхідняк».

І Едді, забалділий до нестями, несамовито захихотів, бо точно знав, про що йдеться. Втім, сам Генрі лише криво посміхнувся.

«У певному сенсі підхідняк гірший за відхідняк, — зауважив Генрі. — Коли починається відхідняк, ти точно ЗНАЄШ, що будеш блювати, що тебе буде трясти, а піт тектиме з тебе доти, доки тобі не здасться, що ти зараз втопишся у ньому. А підхідняк це, типу, прокляття чекання».

Едді згадав, що запитав тоді в Генрі, як називається стан, коли той, хто сидить на голці (в ті одноманітні безплідні дні, — мабуть, відтоді минули всі шістнадцять місяців, — вони обидва урочисто обіцяли самим собі, що ніколи не сядуть на голку), ширнеться смертельною дозою.

«Це називається — спікся», — швидко відповів Генрі, й на його обличчі з'явився здивований вираз, як у людини, котра сказала щось смішніше, ніж розраховувала. Вони перезирнулися й розреготалися, хапаючись один за одного. Спікся. Як смішно. На ділі щось не дуже.

Едді пішов проходом до носового відсіку літака повз бортову кухню, побачив знак «ВІЛЬНО» і відчинив двері.

Агов, Генрі, о великий і видатний великий брате всіх наркашів, якщо вже ми заговорили про печене, хочеш почути, що я вважаю смаженим півнем? Це коли митник в аеропорту Кеннедіраптом вирішує, що ти виглядаєш якось не так, або ж це один із тих днів, коли їхні собаки, що винюхують усе з професіоналізмом докторів наук, опиняються там замість бути в управлінні аеропорту, і вони всі починають гавкати та від нетерплячки обсцикати підлогу, і рвуться зі своїх повідків-удавок, щоби дістатися до тебе, після того, як митник перериє твою валізу, тебе відводять у тісну кімнатку і люб'язно просять зняти сорочку, і ти кажеш звісно аякже я б залюбки але на Багамах трохи застудився а тут так холодно від кондиціонера і я боюся що застуда переросте в пневмонію а вони тобі авжеж а ви завжди так сильно пітнієте коли кондиціонер вистужує повітря, пане Дін, а, справді, ну тоді вибачайте, ану знімай, і ти знімаєш, а тобі кажуть, що краще, мабуть, і футболку зняти, бо у тебе, приятелю, такий вигляд, наче ти серйозно хворий, у тебе під пахвами такі горби, можливо, це пухлини лімфатичних вузлів чи щось подібне, а ти навіть не завдаєш собі клопоту, аби відповісти, це наче центровий, що не ловить м'яч, коли той летить від певного удару, а просто повертається і простежує очима траєкторію його польоту на трибуни, бо що впало, те пропало, тому ти знімаєш футболку, і оба-на, та ти везунчик, це не пухлини, хіба що їх можна назвати наростами на тілі суспільства, бу-га-га, ці штуки більше схожі на пакети, присобачені скотчем, і до речі, не зважай на цей запах, синку, це всього-навсього півень. Смажений півень.

Потягнувшись рукою назад, він замкнув двері. Лампи носового відсіку спалахнули яскравіше. Двигуни тихо гули. Він повернувся до дзеркала, бо хотів побачити, наскільки погано виглядає, і зненацька його охопило жахливе нав'язливе відчуття: за ним хтось стежить.

«Та годі тобі, — стривожено подумав він. — Тебе вважають найменш схильним до параної хлопцем у світі. Тому тобі й довірили це завдання. Тому…»

Аж раптом у нього виникло враження, що з дзеркала на нього дивляться не його власні очі, карі, майже зелені очі Едді Діна, що розтопили так багато сердець і за останню третину двадцяти одного року його життя дали йому змогу розвести в сторони так багато пар гарненьких ніжок, а очі незнайомця, їхній колір був не світло-коричневим, а блакитним, як у заношених «лівайсів». Очі холодні, ясні, несподіване диво точної калібровки. Очі бомбардира.

У них він побачив — чітко побачив — відображення чайки, що кинулася в прибійну хвилю й щось звідти вихопила.

Він мав час на те, щоби подумати: «На Бога, що означає вся ця фігня?» — а потім зрозумів, що нудота не минеться і все-таки доведеться блювати.

За півсекунди до нападу, за ті півсекунди, що він дивився у дзеркало, він побачив, що блакитні очі зникли… але перед тим, як це сталося, було відчуття роздвоювання, що він — це дві людини… відчуття одержимості, наче в маленької дівчинки у «Тому, що виганяє диявола».

Він ясно відчував присутність іншого розуму в своїй голові. Думки звучали, як чужі, як голос із радіоприймача: «Я пройшов. Я всередині небесного диліжанса».

Було ще щось, та Едді не чув. Йому було не до того: він блював у раковину, намагаючись робити це якомога тихіше.

• Предыдущая
• 10/95
• Следующая