Зневажаючи закон - Кристи Агата - Страница 7
- Предыдущая
- 7/70
- Следующая
Холодно, з викликом, майже не слухаючи Джозі, яка пробурмотіла щось про свою згоду, Мелчетт глянув в очі інспекторові.
Такого бурхливого ранку у Сент-Мері-Міді вже давно не було. Міс Ветербі, довгоноса, завжди чимось невдоволена стара жінка, першою пустила інтригуючу новину. Вона забігла до своєї подруги й сусідки міс Гартнелл.
— Вибачайте, люба, за ранній візит, але я подумала, що ви, певне, ще нічого не чули.
— Чого я не чула? — вигукнула міс Гартнелл своїм густим басом.
Вона була невтомна добродійниця — навідувала бідноту, хоч та з усіх сил тікала від її допомоги.
— Сьогодні вранці в бібліотеці полковника Бентрі знайшли труп молодої жінки.
— У бібліотеці полковника Бентрі?!
— Атож. Подумати тільки!
— Бідолашна місіс Бентрі, — вигукнула міс Гартнелл, намагаючись приховати своє глибоке задоволення.
— Так, це правда. Вона ж, мабуть, і не здогадувалась.
— Бо дбала тільки про свій сад, — осудливо зауважила міс Гартнелл, — а про чоловіка забула. З чоловіків ніколи не можна спускати ока. Ніколи! — затято повторила вона.
— Знаю, знаю. Це такий жах!
— Цікаво, що скаже Джейн Марпл? Як ви гадаєте, вона про це знає? Міс Марпл у таких справах дуже кмітлива.
— Вона вже поїхала до Госсінгтон-холу.
— Як? Сьогодні вранці?
— Ранесенько. Ще й не снідавши.
— Ну, знаєте… Мені здається… Як на мене, це вже занадто. Всім нам відомо, що Джейн любить сунути носа куди не слід, але щоб так нахабно!
— Але місіс Бентрі сама по неї послала.
— Місіс Бентрі послала сама по неї?
— Так, машина приїздила. За кермом сидів Масвел.
— Справді? От тобі й маєш!
Хвилину вони помовчали, перетравлюючи новину.
— Чий труп? — спитала міс Гартнелл.
— Ви ж знаєте оту жахливу жінку, яка приїздила з Безілом Блейком?
— Це та фарбована блондинка, що лежала посеред саду майже гола? — Міс Гартнелл трохи відстала, а тому й досі казала «фарбована», а не «яскрава».
— Атож, люба моя. Саме вона й лежала на килимку перед каміном. Задушена!
— Це ж треба — у Госсінгтоні? — Міс Ветербі значуще кивнула головою. — Виходить, полковник Бентрі теж… — Вона знов кивнула головою. — Ох!..
Настала пауза: обидві жінки смакували нову поживу для містечкового скандалу.
— Яка розпусниця! — з праведним гнівом промовила міс Гартнелл.
— Геть, геть пропаща!..
— А полковник Бентрі?.. Такий приємний, тихий чоловік…
— У тихому болоті чорти водяться! — палко заявила міс Ветербі. — Так любить казати Джейн Марал.
Місіс Прайс Рідлі почула новину однією з перших. Багата і владна вдова, вона жила у великому будинку по сусідству із священиком.
— Жінку, кажеш, Кларо? Знайшли мертвою у полковника Бентрі на килимку перед каміном?
— Так, мадам. А ще кажуть, що вона була… гола-голісінька!
— Годі, Кларо! Не треба подробиць.
— Гаразд, мадам. А ще кажуть, мадам, нібито спочатку гадали, що це та сама молода леді, яка приїздить на вихідні з містером Блейком до «Нового будинку містера Букера». А тепер кажуть, нібито це зовсім інша леді. А син торговця рибою каже, нібито шкоди б не повірив, що полковник Бентрі на таке здатний…
Каже, людина, яка щонеділі збирає гроші на добродійні заходи і всяке таке…
— У світі стільки зла, Кларо… — промовила місіс Прайс Рідлі. — Хай це буде тобі застереженням.
— Так, мадам. Мати повік не пустила б мене прислуговувати в домі, де є молодий джентльмен.
— От і добре, — підсумувала місіс Прайс Рідлі.
Від будинку місіс Прайс Рідлі до будинку священика один крок. Господаря їй пощастило застати в кабінеті. Вікарій — лагідний:, середнього віку чоловік — про всі новини дізнавався завжди останній.
— Який жах! — мовила, важко дихаючи, місіс Прайс Рідлі. Вона йшла сюди досить швидко. — Я просто не можу без вашої поради, без вашого слова про все це, любий вікарію!
— Щось сталося? — стривожено запитав містер Клемент.
— Щось сталося? — Місіс Прайс Рідлі театрально повторила запитання. — Страшний скандал! Ніхто й подумати не міг. Розпусна жінка, гола-голісінька, задушена на килимку перед каміном у полковника Бентрі!
Священик витріщився на неї і запитав:
— Скажіть, а… з вами все гаразд?
— Та, звісно, де вже в таке повірити! Я спершу теж не йняла віри! Який лицемір! І отак стільки вже років…
Місіс Прайс Рідлі почала все переказувати. Коли вона скінчила, містер Клемент м'яко сказав:
— А хіба щось указує на те, що полковник причетний до всього цього?
— О преподобний вікарію, спустіться на землю! Доведеться, однак, розповісте вам одну історію. Минулого четверга… чи позаминулого? — та байдуже. Отож їхала я поїздом до Лондона. Полковник Бентрі опинився зі мною в одному купе. Він був весь у думках. І цілу дорогу просидів, устромивши носа у свою «Таймс». Так ніби не хотів розмовляти.
Вікарій розуміюче й співчутливо кивнув головою.
— У Педдінгтоні я з ним попрощалася. Він запропонував підвезти мене на таксі. Я відмовилась і поїхала автобусом на Оксфорд-стріт. А полковник Бентрі сів у таксі, і я добре чула, як він сказав шоферові їхати… Куди б ви думали?
Містер Клемент зацікавлено звів брови.
— На Сент-Джонс-Вуд! — Місіс Прайс Рідлі переможно замовкла.
Вікарія, однак, ці слова не вразили.
— І це, я вважаю, пряме підтвердження, — додала місіс Прайс Рідлі.
А в цей час у Госсінгтоні місіс Бентрі й міс Марпл сиділи у вітальні.
— Знаєте, я така рада, що її врешті забрали, — сказала місіс Бентрі. — Це дуже неприємно, коли в домі труп.
— Знаю, люба моя, знаю, що у вас на душі, — покивала головою міс Марпл.
— Звідки вам знати? — заперечила місіс Бентрі. — Це треба самому пережити. Пригадую, колись у ваших сусідів таке трапилося. Але ж сусіди — то зовсім інша річ. Сподіваюся, — провадила вона, — Артур не розлюбить свою бібліотеку. Ми частенько сидимо там. Що це ви надумали, Джейн?
Глянувши на годинник, міс Марпл підвелася з-за столу.
— Та, мабуть, мені пора вже додому, якщо я більше нічим не можу вам допомогти.
— Не йдіть іще, — попрохала місіс Бентрі. — Я знаю, майже всі поліцейські, фотограф і ті, які брали відбитки вальців, уже пішли, але мені й досі здається, ніби от-от має щось статися. А ви не повинні нічого пропустити.
Задзвонив телефон, і місіс Бентрі вийшла з кімнати. Повернулася вона весела, усміхнена.
— Я ж вам казала — щось має бути! Дзвонив полковник Мелчетт. Він везе сюди двоюрідну сестру тієї дівчини.
— Навіщо? — здивувалася міс Марпл.
— Ну… щоб вона подивилася, де це сталось, і таке інше.
— Мабуть, не тільки для цього, — проказала міс Марпл.
— Що ви маєте на увазі, Джейн?
— Гадаю, він хоче звести її з полковником Бентрі.
— Побачити, чи вона часом не впізнає його? — різко кинула місіс Бентрі. — Ну, звісно, вони змушені підозрювати Артура.
— Боюсь, що так воно і є.
— Ніби він причетний до цього!
Міс Марпл мовчала. Місіс Бентрі накинулася на неї із звинуваченнями:
— І не розказуйте мені про якогось нікчемного старигана, що жив із своєю покоївкою. Артур не такий!
— Ні, ні. Звичайно ж, ні.
— Він справді не такий. Просто часом він заграє з молоденькими дівчатами, що приходять на тенісний корт. Він до них такий великодушний і поблажливий! У цьому немає нічого поганого. А чом би й ні? Зрештою, — якось похмуро завершила місіс Бентрі, — у мене є сад.
Міс Марпл усміхнулася.
— Вам не варто хвилюватися, Доллі, — заспокоїла вона подругу.
— Та ні, я не хвилююсь. А втім, трохи є. Артур теж хвилюється. Його це пригнічує. Всі ці поліцейські, що нишпорять тут… Він пішов на ферму. Подивитись худобу. Його це. завжди заспокоює. О, а ось і вони!
До будинку під'їхала машина начальника поліції. Полковник Мелчетт вийшов разом із гарно вбраною молодою жінкою.
- Предыдущая
- 7/70
- Следующая
