Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 85
- Предыдущая
- 85/103
- Следующая
— Не бійся, Яцьку, наш батько молодець! Тепер гуртом виведемо тебе в люди. — Кульбаба весело підморгнув малому. Він, як завжди, здавався веселим і безтурботним.
— Виведемо… Зачекай! — примружився Микита. — А як там мій Гайдук?
— З ним усе добре, батьку! Я його соломою добре витер, підкови перевірив… Задня ліва трохи рухається, то я вранці до коваля піду, сьогодні не хотіли кувати… Ще торбу вівса почепив… Ось.
— Он як? Ну, молодець. Настав час і мені свою обіцянку виконати. Біжи до мого воза, там у середньому кутку, під ведмежою шкурою, лежить полотняний пакунок. Давай-но тягни його сюди.
Яцько миттю зрозумів, у чому річ, і, підхопившись, побіг так, що аж заблимали п'яти. За хвилину повернувся. В обрисах перемотаного мотузком полотняного пакунка неважко було впізнати криву козацьку шаблюку. Не в змозі відірвати від згортка погляд, Яцько простягнув його Микиті.
— Ні, це не мені. Розгортай!
Хутко розв'язавши вузли, хлопчина розмотав біле полотно і завмер. Повними захоплення очима поглядав він на довгоочікуваний подарунок.
Шабля була простою, роботи січових зброярів. Під піхвами з потертої жовтої шкіри і простої чеканки ховався гострий і блискучий, як дзеркало, клинок, дбайливо змащений гусячим жиром. Руків'я з натертої до блиску бронзи було вкрите химерною різьбою і невеличкими срібними бляшками. Невелика ще долоня хлопця міцно стислась, охоплюючи холодне, приємно округле і по-дорослому важке руків'я. І разом з цим ціла буря почуттів промайнула у душі Яцька. Тут була і гордість, і захоплення, і невгамовна дитяча радість, змішана з почуттям власної значущості й щирої подяки. Ще б пак! Він отримав справжню бойову шаблю! Хай тепер не задирає носа Стецько. Теж вигадав: ніж у татарина забрав… А якби й так, то що? Ніж! А тут справжня шаблюка. Ще й яка!
В очах Яцька читалося все, що пропливало у його збудженій свідомості, і всі присутні почали голосно сміятися. Тримаючись за животи, козаки наповнювали повітря громовим сміхом, і Яцько раптом зніяковів. Йому стало незручно за дитяче захоплення, що його він так відверто виказав. Умить зробившись серйозним, хлопчина хвацько закинув зброю у піхви.
— Дякую, батьку, — стримано вимовив.
— Нема за віщо, заслужив, — усе ще сміючись, відповів Микита. — Тепер ось проси в Андрія, нехай фехтувати навчить.
— Навчу! Так навчу, що і бусурман, і ляхів будеш на капусту сікти… Як добре попросиш.
— А ти прошений!.. — захитав головою Горбоніс, що тільки-но підійшов до кабиці.
— Прошений, не прошений, а ще торбу вівса Стригунцеві моєму маєш знайти! — підморгнув Андрій Яцькові.
— Так я вже, аякже! І батька Максима кінь не голодний…
— Молодець, Яцьку, будеш козаком, — поважним голосом перебив його Микита. — Скоро виростеш, наберешся сили, розуму. А ми допоможемо… Ех, скільки вас ще потрібно, щоб заступити тих, хто тут за польського пана життя поклав. Он, тільки з нашого куреня з півсотні набереться. Воно й ніби з бусурманами… А щось не лежить у мене душа! Пани-ляхи тільки й думають, що нашими руками жару загребти. Та й не вперше це. І московські походи, і на татар, і на волохів… А як не потрібні рік чи два — отримуйте пани-молодці зменшення реєстру. Он, городові розповідають, що їх із земель батьківських зганяють і панам, як хлопів, передають. Крулев'ята зовсім розперезалися, хутори грабують, дітей і жінок наїздами зі світу зживають. А як припече — йди, підставляй голову. Біда в Україні…
— Я теж про це думав, — відгукнувся Максим. — Що то воно буде після Хотина? Січ-мати всіх не прийме, треба комусь і на Гетьманщині жити. Коли-небудь увірветься терпець у людей, а тоді…
— Що тоді? Звісно, ляхів підемо бити! Буде їм і унія собача, і єзуїти, і панщина. Спалимо під три чорти фільварки й костьоли. Жиди-орендарі з ксьондзами до люципера давно просяться! — Андрій рубонув рукою повітря. — Ще взнають, як козаків зачіпати. А як на мене — аби здобич гарна… Може, і я польку яку покохаю? Га, Максиме? Ну не лайся, я краківську панянку хочу, що ті кам'янецькі…
— Чого мені з тобою, дурнем, лаятися? Кохай хоч варшавську, — огризнувся Максим.
— Просто тобі все, Андрію, — поглянув на побратима Микита. — Та не так воно насправді. Он і Косинський на ляхів людей піднімав, Наливайко шляхту до пекла сотнями відряджав… А де вони? Косинського єзуїти живцем у стіну замурували, Наливайко в мідному волі підсмажився. Ще й козаків скільки полягло… І Шаулу, і Шостака пани закатували. Тут є над чим помислити. Одним нам, лугарям, із панами не впоратися, треба й реєстровим із поспольством підніматись. А для цього вождь потрібний. І такий вождь, за котрим уся Україна повстане. Щоб не накрила його своя ж старшина, як Наливайка на Солониці, мокрим рядном. Щоб йому більш ніж собі вірили. Тоді можна й підняти шаблі на ляхів… Колись так і станеться.
— Коли-то воно ще буде, — попихкуючи люлькою, кинув старий Кульбаба.
— Колись буде. От як заллють сала за шкуру, та так заллють, що сили, терпцю не вистачить, тоді й закипить! Застогне Україна. Тільки не з Сагайдаком цей куліш варити… Добрий він, звичайно, батько, але… Він, бачиш, хоче і нам, і панам добрим бути. Королю у Варшаву їздив руки цілувати. А тому наша Січ-мати як кістка у горлі. Ще чого доброго за нас візьмуться, брата з братом зведуть.
— Ну, цьому не бувати! — гаряче засперечався Максим. — Щоб реєстрові на січовиків руку підняли? Та не було такого і не буде!
— А я й не кажу, що воно так станеться. Зі своїм братом козаком домовимось. Та тільки Сагайдак на Річ Посполиту руки не підніме. Бородавка підняв би…
— Нема вже Бородавки. У тому й річ…
— Я все думаю… — Микита вибив попіл з люльки й наклав у неї ще тютюну. — А що, якби його не стратили? Сиділи б ми тут? Дзуськи! Зараз уже б турки з України вілайєти поробили, а Бородавка з ними б домовився на Польщу вдарити. Дуже він ляхів не любив. І вони це знали. Так що та Рада — їхніх рук справа… ну, може, не тільки їхніх, але приложили крулев'ята руку.
— То тільки гадки, — озвався сліпий Пузир. — Ой, дітки, дітки! Що то воно в Україні робиться, біда чорна! Хіба так колись було? Щоб з агарянами проти ляхів домовлятися? Помилуй Боже! Мирно жили, спільно бусурман били. І старшина козацька з польською шляхтою як рівний з рівним розмовляли. Ще за мого діда-прадіда так велось. І церква з костьолом одну справу робили: слово Христове людям несли, на святу війну з невірними собаками турецькими надихали. Що ж з нами сталося? Чому християни християн ріжуть, ще й магометан на допомогу кличуть?
— Тому, діду, — відповів Микита, — що зажерлися пани, зовсім совість утратили. Кажете, бусурмани? Ви ж були і в Кафі, і в Стамбулі. От скажіть, у Кафі бачили православні церкви? Бачили! І в Стамбулі вони є, і в Трапезунді.
— Що є, то є!
— А в нас в Україні жиди з церков православних шинки поробили, комори. А де ні, то так на замок зачинили. Ксьондзи православний люд у ридвани запрягають, наче коней. Унію собачу придумали, щоб нас чи так, чи інакше під Римського Папу підкорити. Брацлавщина, Поділля, Волинь — усі стогнуть. Православному похрестити дитину — жидові плати, у нього церква в оренді. Стати під вінець — жидові плати, йому пан лях і козаків, і посполитих з тельбухами продав. Померти православному в містечку — труну через ті ворота виносять, куди сміття, гній і непотріб різний возять. На Великдень пасочки не посвятять у церкві, якщо не в жида їх купував. Шляхтичі панам-отцям бороди разом з головами стинають. Таке ось діється… Одне слово, важко сказати, де більші бусурмани. Сагайдачному ось пообіцяли поновити в Україні православну ієрархію, а універсалів, кажуть, не дали. А ми… Ми стоїмо за віру й Україну, як батьки і діди наші стояли. Та тільки страшно, що не з тими стоїмо.
Усі притихли. Кожен почув у словах Микити відгомін того, що робилося в його душі. Замислилися запорожці. Побачили несправедливість, що нею, мов завісою, оповили їх ляхи. Дехто давно бачив через цю завісу, декому вона лише тепер здалася прозорою, але всі розуміли: Микита має рацію. Хоч яке велике Дике Поле, але й крізь нього до Січі долинав стогін знедоленого народу. Ризикуючи життям та волею, добігали до Базавлука змарнілі, обірвані селяни з надією отримати захист буйного низового товариства. Та, врешті, чи таке воно велике, Дике Поле? Може, й до Січі скоро вельможне католичне панство простягне свої лабети? Скільки може виставити кіш? Десять тисяч! Нехай ці десять тисяч славні воїни, але вони ніщо проти сотень тисяч поляків, татар, турків, пруссів і угорців, що їх магнати зможуть найняти за золото, зароблене потом і кров'ю українських селян.
- Предыдущая
- 85/103
- Следующая
