Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 84
- Предыдущая
- 84/103
- Следующая
Сотня кроків, півсотні, двадцять, десять… І от швидкий бій «галасом» закипів, забився в пекельній круговерті. Дзенькнули шаблі, захропли коні, залящали постріли з пістолів, і почали лунати зойки поранених. Не жалкуючи ні себе, ні ворога, билися низові козаки, січові лицарі. Це були не польські жовніри з надвірної шляхти магната, не розніжені городові козаки, що хоч і мужньо стояли в бою, але не годилися, щоб услід ступити січовому лицарству. Справжні майстри шаблі, мушкета і ратища вдарились із татарським чамбулом, люди, котрі віддали все життя військовій справі й захисту України. Розпеченим ножем у шмат масла ввійшли переяславці у ворожі лави, залишили за собою лише смерть та важке каліцтво. Запекло, але спокійно і розважливо зносили ворожі голови, розрубували тулуби, відтинали руки й ноги, піднімали їх на довгих розмальованих ратищах і збивали з кульбак влучними пострілами пістолів.
Ревів, як дикий буйвол, кремезний Келеп, вимахуючи важкою шаблею, що розрубувала ворогів мало не навпіл. Вправно фехтував малий Товкач, який майстерністю доповнював невисокий зріст. Одного за одним перекидав, піднявши на спис, зосереджений Півторакожуха. А трохи далі вимахував улюбленим келепом на довгастому, оббитому залізом руків'ї велетень Довбня. Як стиглі кавуни, розліталися навколо нього татарські голови. Рубав направо й наліво Горбоніс, із виразом глибокої задуми на обличчі ліз у саме пекло запальний Кульбаба. Попереду прорубувався до Хвилона Беркута досвідчений Непийпиво.
Уже давно побачив Микита, що відтискали від них отамана. Зі сміливістю, що її від них важко було очікувати, кидалися татари на козаків, і все далі залишався курінний від свого куреня. І не помічав Хвилон Беркут загрози — з трьох боків накинулися на нього татари. Все ближче підступали вони, виблискуючи зазубреними лезами щабель, шкірячи зуби, і все щільніше сипались удари на могутнього Беркута. Вже й розпороли у трьох місцях шитий золотом кармазин жупану, збили з голови боброву шапку. Закапала кров з розсіченого чола. Та не здавався курінний. З глухим каркаючим сміхом опускав важку шаблю на татарські голови, лише розвівався на холодному вітрі посивілий оселедець. Одного за одним зарубав він п'ятьох татар, коли вже почали пробиватися до нього козаки.
Та раптом опустив шаблю отаман і, важко зітхнувши, припав до кінської гриви. З ослаблих пальців вирвався блискучий клинок і впав на слизьку від крові землю. Гаряча куля вдарила в широку спину козака, глибоко засівши під великим мужнім серцем.
— Батька поранили! — крикнув Микита, громовим голосом заглушуючи гуркіт бою. — Сюди! Сюди! До мене!
Потроїли спітнілі козаки свої зусилля, і ще рясніше полилася татарська кров. Здригнулися кримчаки, подалися назад і нарешті побігли, помчали до табору, перекидаючи невеличкі загони сипахів, які марно намагалися зупинити виснажене військо. По всьому великому фронту почали відступати турки на очах у розлютованого падишаха. Бігли у безладі, зазнаючи величезних втрат. Ніхто вже не слухав накази командирів, перетворившись у сповнену смертельного жаху безтямну істоту. А козаки і поляки все гнали їх і гнали, доки, за наказом Османа, турецькі гармаші не відкрили щільний вогонь картеччю, влучаючи і у своїх аскерів, і в ворогів. Лише тоді повернули до табору.
Похилили голови козаки Переяславського куреня над тілом отамана. Широко розкинув він ще годину тому могутні руки і невидючим поглядом карих очей уперся в синє небо. Над ним, мов розуміючи, що сталося, зігнув до землі голову кінь. Тихо іржав, обнюхуючи нерухомого господаря. М'які губи ніжно пестили вже холодну шкіру на зашкарублій долоні.
— Прости, батьку!
— Не вберегли тебе!
— Залишив ти нас, сиріт…
— Погуляв на кривавому весіллі.
Зітхали козаки, і набігали непрохані сльози на очі. Звикли вони ходити в бій за Хвилоном Беркутом, любили його, як батька, і не могли повірити, що це він нерухомо лежить перед ними. І раптом кожний на мить відчув, як поряд чигає нагла смерть, який беззахисний він проміж нещадних жорен війни і яка взагалі благенька билинка — людське життя.
Піднявши на руки Хвилона Беркута, понесли його у табір, мовчки крокуючи повз сотні понівечених тіл, що ними щільно завалено було поле бою.
А ввечері, зібравши курінну Раду і недовго посперечавшись, обрали отаманом Микиту Непийпиво. Мовчки прийняв він пернач. Мовчки вислухав напутні побажання сивовусих дідів і так само мовчки опустив буйну голову під жмені багнюки, що ними посипали його на знак народного обрання. Подякував за честь і хотів уже вийти з кола, коли його зупинив скрипучий голос столітнього Кирила Одноуха.
— Е, ні! Стій, синку, негоже покинути коло козацьке, не мовивши слова. Треба цінувати звичай, як з діда-прадіда повелося. Тебе обрали своїм батьком, тож чекають мудрої поради, як діти нерозумні, — неквапно провадив старий.
Микита підвів посипану пилюкою голову.
— Що ж… Дякую ще раз за велику честь, пани-брат-тя… Ви обрали мене собі за батька. Та чи радий я цьому? Відповідь дам щиру: і так, і ні…
Козаки загомоніли.
— Ти що це, псячий сину, кажеш?
— Чому не радий?
— Чи ти нами гордуєш?
— Зачекайте! — підвищив голос Микита. — Я тільки почав. У мене в руці пернач. Ви доручили його мені, і я вдячний за те, що виказує він велику вашу довіру. Та сумно мені, браття, що не рука батька нашого Хвилона стискає його сьогодні. Сумно, що не вберіг я його в бою… Бачить Бог, я намагався. Будь-що хотів підставити йому своє плече, але не встиг… З цією людиною в моєму житті пов'язано надто багато, щоб так одразу вхопитися за його пернач… Ще молодиком учив він мене премудростям козацького життя… Що й казати! Картаю я себе, братчики… Люто картаю! А ще пече душу друге питання: чи зможу я замінити вам його? Розумію, усі мої кроки ви будете порівнювати з тим, як би він порадив, як би він вчинив. І не знаю, чи вдасться мені чинити так, як чинив Хвилон Беркут…
— Ти що, Микито?! — вигукнув Андрій Кульбаба. — Ми тобі віримо…
— Ану цить! — загудів голос Келепа. — Ти ще молодий, Кульбабо, щоби, не вислухавши старших, на Раді патякати. А тобі, Микито, скажу: пануй! Будь нам за батька, а коли що, підкажемо. Головне, нетяги не цурайся, бо сам нетягою був і, коли що, знову нетягою станеш. Воно так: нині старшина, а завтра…
— Добре Келеп сказав! — загуділи навкруги.
— Дарма що мовчун, коли треба, скаже!
— Ну то з Богом, — промовчавши, підвів голову Микита. — Знайте, я завжди радий вислухати кожного і допомогти, наскільки в моїх силах. І обіцяю ніколи не вимагати від вас того, чого сам не зміг би вчинити. Після походу ставлю одну бочку горілки за спомин батька нашого Хвилона, другу — за вашу шану і довіру. Все, розходьтесь!
Без звичайного галасу козаки розійшлися. Десятигодинний бій, смерть курінного отамана і лютий голод наклали свій відбиток на веселу вдачу запорожців. Понуро потяглися переяславці до палаючих кабиць і очікували там на убогу вечерю. Микита і собі попрямував у коло, що в ньому зазвичай вечеряв. Незвично рукою підтримував заткнутий за очкур пернач.
Біля вогню сиділи вже Яцько, Пузир і Товкач. Микита сів поряд і почав накладати люльку.
— Ну, як справи, Яцьку? — посміхнувся до малого.
Яцько, не знаючи, як повестися, закліпав оченятами. Він і раніше побоювався непривітного «батька Микиту», а тепер, після того як той став курінним отаманом, не міг відкрити рот і лише кліпав довгими віями.
— Чого мовчиш?
— Д-добре… — нарешті вимовив Яцько.
— Що таке? — вдавано здивувався Микита. — Чи в мене роги виросли?
— Ні, що ви…
— То чого ти налякався?
Яцько лише знизав плечима. В цей час підійшов Андрій Кульбаба з греками, які вже поголили бороди і виглядали, як справжні запорожці. Вони ще погано розуміли по-українськи і завжди трималися разом. Їхній одяг був чудернацькою сумішшю турецького і козацького: турецькі чарухи, сині козацькі шаровари, вимащені дьогтем, смугасті халати і витерті баранячі шапки з червоним шликом.
- Предыдущая
- 84/103
- Следующая
