Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 79
- Предыдущая
- 79/103
- Следующая
Але звістка, що Ходкевич при смерті, насторожила і схвилювала Сагайдачного. Адже про це миттєво дізнаються турки. А це означає нові атаки, може, й ще більші, ніж раніше. А чим їх відбивати? Пороху і куль обмаль. І до цього нечисленна армата тепер ще вдвічі поменшала: гармати одна за одною виходили з ладу… Виходило, що смерть Ходкевича призводила до поразки у війні? Думки, наче птахи у клітці, бились у голові Сагайдачного. Що ж діяти? Відійти, поки не пізно, рятуючи козацьке військо? Ні! Не годиться. Не те козаки на Раді вирішили, і він сам їм це провадив. Треба стояти, що б там не було. А як стояти? Якщо Осман завтра підніме двісті тисяч війська в бій, вони зметуть їх у Дністер, наче пір'їну! Хоча, може, й не скинуть. До цієї пори якось не скинули, то й надалі не все вирішено. Щоправда, сили вже не ті, але й турки охляли. Напевне, більше, ніж хто завгодно. Скільки тисяч вони перед козацькими окопами у фосах залишили?
«Будь що буде! Стояли і надалі стоятимемо. А там, як Бог дасть…» — вирішив Сагайдачний.
А коні вже гучно стукотіли копитами по дубових дошках містка, що вів до відчинених воріт замку.
Опинившись на подвір'ї, Сагайдачний притримав коня. Перед дверима комендантського палацу стояв натовп. Палали смолоскипи, освітлюючи невеличке подвір'я замку. Похмурий вересневий ранок ще не встиг опанувати цей мурований з каменю колодязь. Долинали плач і гомін. Десь у нетрях палацу, за вузькими вибитими у грубезних стінах вікнами ченці розтягували мелодійну латинь молитви.
— На рани Боскі! — вигукнув розгублено гусар, який супроводжував Сагайдачного. — Ми спізнились!
— Бачу, — похмуро відповів той. — Треба готуватися до бою.
Він повернув коня і чвалом погнав його у зворотному напрямку. Повз нього у напрямку замку бігли стривожені офіцери і жовніри польського війська. Почав накрапати дрібний холодний дощ, який за відсутності вітру обіцяв затягнутися надовго…
Сагайдачний згадував ті часи, коли вперше почув про Яна Кароля Ходкевича, і не міг пригадати. Багато років він був у перших лавах польського лицарства, мав на своєму рахунку чимало славних перемог. Що й казати, слава польської зброї тих часів багато в чому завдячувала талановитому полководцеві, яким був Ходкевич. Серед перемог були й такі, що їх Сагайдачний не міг віднести до розряду славних… Придушення селянських, а головне, козацьких повстань, ріки крові й тисячі замучених… Але чи був Ходкевич гіршим від інших? Навряд чи. Магнат аж до самих кісток. Один із безкінечного ряду Вишневеньких, Жолкєвських, Конєцпольських, Любомирських, Потоцьких і ще сотень інших.
Закінчилась ера Ходкевича. Тож як би там не було, ставало сумно. Але сумувати Сагайдачний не мав часу. Він їхав повз козацькі позиції, окопи, які під дощем перетворювалися на гори багнюки. Поглядав на змарнілі козацькі обличчя, на їхній сивий від бруду одяг, на худих, що можна було порахувати ребра, коней. І сумом за це все переповнювалося його серце. А вони весело позирали на нього, підкручували намоклі вуса. Кожен намагався виглядати бадьоро, по-козацьки. І підлітали вгору шапки, що з них стікали струмочки води. А він їхав, через силу посміхаючись. Високо підіймав гетьманську булаву…
Злетіло кілька днів, що були найщасливішими в житті Юстисі. Як річкова вода, сплили вони й стали минулим. Не помічала вона ні похмурої погоди, ні підозрілих поглядів челяді, лише його, єдиного у цілому світі. Все інше було, мов за щільною завісою. День за днем ця завіса віддаляла її від суворої дійсності. І Максим з радістю розділив із нею цей клаптик ізольованого світу. Такого прекрасного, нереального, чарівного. Мальовничою оазою розлігся цей вигаданий ними світ серед бур і громів жорстокого життя. Серед вибухів, криків і річок крові, серед пихи, насмішок і презирства його кордони пролягали у безлюдних скелястих берегах Смотрича. Вони охоплювали мальовничі липові гаї, порослі мохом скелі й драповані важким сукном покої. А найбільше розширювалися ці рубежі в думках закоханих, які ні вдень, ні вночі не зводили одне з одного очей. Навіть сну боялися, щоби бодай на кілька годин не втратити того, про кого стільки марили.
Але, як відомо, ніщо не може тривати вічно. Максим відчував, що чинить щось не так, і ставав похмурим. А вона, у свою чергу, як талановитий музикант, відчувала найменше коливання струн його душі. Горнулася, зазирала в очі, й на устах було лише єдине запитання: «Що з тобою, соколе?» А він ховав обличчя в її запашному волоссі й мовчав. Пригортав, ніжно цілував, боячись вимовити те, що мав би. Проте від цього ставав ще більш похмурим. Нарешті не витримав. Зазирнув у її бездонні очі й сказав:
— Мені пора. Я повинен бути поряд із братчиками. Там, під Хотином.
— Уже?! — лише скрикнула Юстися.
— Пробач. Інакше я не можу.
— Максиме… — Юстися намагалася стриматись, але сльози струмками потекли з її очей.
— Не плач, горличко, я повернуся, — втішав її Максим.
А вона хотіла зупинитись і не могла. Все те, про що знала, але не могла, не хотіла помічати, раптом стало перед нею суворою правдою. Чарівний світ розбився мільйонами кришталевих скалок. Залишилося тільки те, що було досі. Непривітне, чорне і невгамовно тужливе після гучного бенкету кохання.
— Я не хочу! Не хочу! Чуєш?!
— Юстисенько, люба, таке наше життя. Я повинен бути там. Розумієш?..
Нарешті Юстися опанувала себе. Вона пригорнулася до Максима і подивилася йому в очі.
— Я чекатиму тебе, — прошепотіла…
Над нивами й далекими лісами носив швидкий вітер жовте листя і краплі холодного дощу. Десь далеко підіймались у небо чорні дими спалених селищ, а по шорсткому камінню мурів над головою стікали брудні струмочки. Під відчиненою брамою стояли Максим і Юстися. Максим тримав за повід осідланого коня, на плечі звисав повернутий прикладом догори мушкет. За плечима — рукави жупана. Пістолі заткнув за червоний пояс, що його подарувала на згадку. Мовчки дивився на Юстисю.
— Ну що, не згадуй лихим словом, — сказав нарешті, важко зітхнувши.
— Щасти тобі, козаче. Дай Бог, щоби шабля твоя була гострою, рука сильною, а око вірним. Захисти тебе Свята Богородиця.
— Чекай мене!
Максим рвучко повернувся і ступив до коня. За спиною почув шурхіт. Обернувся і ледь устиг підхопити її в обійми. Побілілими пальцями вчепилася за нього і сховала обличчя на його грудях. А вуста гарячково шепотіли:
— Любий, любий, любий!
Максим відкинув з її очей відлогу плаща і зазирнув у вічі.
— Ясочко моя, ми ж домовилися. Тебе помітять.
— Мені байдуже… — шепотіла вона, і з очей знову котилися сльози. — Хай помічають.
Максим витирав вологими від дощу пальцями сльози з її щічок і не міг змусити себе відпустити з обіймів.
— Не плач, люба. Посміхнись. Ось так. Хочу запам'ятати тебе цього разу усміхненою. Кохаю тебе більше над життя. Пам'ятай. І чекай мене, будь-що! Я повернуся, хоч би земля розверзлась!
Максим м'яко вислизнув з обіймів і скочив у сідло. Застояний кінь дзиґою закрутився під вершником. Він підняв ратище і гаркнув так, що з мурів, закаркавши, піднялися ворони:
— Но, гнідий, но! Вперед, конику-братику!
А очима прикипів до тендітної постаті у чорному дощовику. І було в тих очах таке кохання, така туга, що Юстися знову заплакала. Крадькома, не ховаючи посмішку, махала вслід рукою і дивилась, як зменшувався вдалині вершник у червоному жупані. Летіли з-під кінських копит грудки вогкої землі…
Знялися, коли темрява вкрила землю щільною завісою. Добре змащені вози майже не рипіли, а вершники ретельно оглянули себе у пошуках того, що могло дзвоном і ляскотом видати загін, який насторожено скрадався в пітьмі. Не було чути ні кінського іржання, ні голосів людей. Навіть завзяті курці поховали люльки. Раз у раз озиралися вислані на всі боки чати. Віденський вів загін на захід, маючи на меті обігнути кільце облоги й потім повернути в напрямку Хотина. Після чотирьох годин напруженого і виснажливого маршу поволі зажевріла надія вийти з халепи неушкодженими, не втративши обозу, що, і це всі розуміли, мав зараз стратегічне значення. Усе ще дотримувалися тиші й не запалювали вогнів, але люди скинули з себе тягар напруження і почувалися бадьоріше. Відступила, здавалося, навіть утома. Час від часу від чат до обозу і назад скакали джури, підтримуючи з ними зв'язок, але й доповіді заспокоювали: ніч була глухою, тихою і безлюдною.
- Предыдущая
- 79/103
- Следующая
