Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 78

• Предыдущая
• 78/103
• Следующая

— Навіщо я тобі? — раптом запитав Максим.

Вона відповіла не відразу. Звелася на лікоть, граційна у примарному світлі, яке лилося з вікна, і подивилась на нього довгим поглядом.

— Не знаю. Правду скажу: намагалась я тебе забути. Гнала від себе згадки, душила в собі почуття. Боялася його і боялася, що воно минеться. Це було так важко! Особливо, коли була з Мареком… Вибач. Були дні, коли я думала, що божеволію. Це було спочатку. Думала навіть бігти за тобою на Січ… Але ж це безглуздо. Не подолала б я Дике Поле. Тому і сиділа тут. Але знала, що як побачила твій погляд, то вже до смерті не забуду. Ти будеш сміятись, але я в уяві сварилась із тобою. Кричала, щоби не турбував мене, відпустив… Стояв перед очима блідий, закривавлений… А я навіть не знала імені…

Вона затихла і лише часто дихала, притискаючись до нього всім тілом і дрібно тремтячи.

– І я ніяк не міг забути тебе, зіронько моя ясна. Снив мало не щоночі. Хотів бачити хоч один разочок, хоч краєм ока! І теж боявся…

— Лицарю мій! Чого ж ти боявся?

— Боявся, що побачу в твоїх очах зневагу. Це було б гірше смерті, гірше неволі агарянської. Адже ти нічого про мене не знаєш. Я повинен розповісти тобі багато чого…

— Це все пусте, чого я не знаю. Головне, що ти зараз поряд зі мною. Чи могла я бажати більшого?

— Зачекай, кохана. Я не завжди був таким, як тепер. Я народився хлопом пана Грабовського… Від нього й утік на Січ.

— Мені байдуже. Забери мене з собою!

— Це ще не все. Я бився з Грабовським на герці…

— Що?! О, ні! Ти вбив його, убив за мене?

— Ні, зіронько, ні! Це було випадково. І не вбивав я його. Повчив чемності трохи… Він загинув у бою з татарами, присягаюсь!

Юстися з полегшенням перевела подих.

— Дякую тобі, Боже! Коханий мій, не змогла б я жити з тобою, якби знала, що він загинув від твоєї руки.

Вона трохи помовчала. Потім зазирнула йому в очі.

— Ти забереш мене з собою, Максимочку?

— Ти хочеш цього?

— Хочу! Дуже хочу!

— Там усе не так, як у вас. Чи не проклинатимеш мене потім? — Максим сказав це і раптом замовк. Він відчув, як йому на обличчя впала гаряча сльоза, потім ще одна і ще.

— Ти плачеш, ясочко?

— Не переймайся, козаче, — почув голос, що раптом став чужим. — Я тебе ні до чого не зобов'язую. Якщо нема мені місця поряд із тобою, облиш згадувати про все, що чув від мене. Ти вільний.

— Що ти, горличко! — Максим почав укривати поцілунками її мокре від сліз обличчя. — Хіба я мав на увазі, що не хочу тебе забрати? Та хочу всім серцем! Боюся лише, що не зможу дати того, чого ти достойна, що маєш серед вельможної шляхти… Та то пусте! Поїдемо разом на тихі води, на ясні зорі. Не плач лишень!

Юстися рвучко притислася до нього.

– Іди ж до мене, козаче! Візьми мене! Зараз, негайно!

Ніч минула відносно спокійно. Лише під ранок Микиту розбудив кремезний Келеп, жбурнувши на землю поряд зв'язаного татарина. Той щось мугикав, силкуючись виплюнути брудну ганчірку, що слугувала за кляп. На заюшеному кров'ю обличчі відбивався вираз звірячого жаху.

Микита рвучко звівся і протер долонями очі, струшуючи із себе залишки сну. Оглянув бранця, що тріпав кривими ноженятами, намагаючись встати. Нарешті той звівся на коліна, але жовтий чобіт Келепа з глухим стуком пожбурив його на землю.

— Що це? — підвів голову Микита.

— Пластуна упіймав. Допитати б, — Келеп, як завжди, говорив коротко. Його вкрите зморшками темне від загару обличчя, здавалося, ніколи не знало, що таке посмішка.

— Ну то хоч кляп витягни.

Келеп зігнувся і показав татарину пудовий кулак.

— Я тобі, курво, поверещу. Бачиш ось! — і висмикнув із беззубого рота ганчірку.

— Що ж ти тут робив? — запитав Микита, пригадуючи татарські слова.

Нічого нового від татарина не почули. Він слово в слово переказав те, що говорили напередодні бранці драгунів. Микита вислухав плутані речі, поставив кілька питань і повернувся до Келепа.

— Нічого нового. Чекають, поки вирушимо до Хотина, кляті. Тут лазив, бо мурзак наказав нас порахувати. Відведи його до Віденського, може, там що випитають.

— А на дідька? У них цього добра достобіса. Ще вчора трьом голови постинали. Що ми самі не зможемо? — Келеп однією рукою підняв татарина у повітря. — Я би їх голими руками душив, не натішився б.

— Ну, то роби як знаєш, — знизав плечима Микита.

Келеп махнув головою і поволік полоненого на насип.

Там кинув його на землю, став на груди ногою. Татарин зрозумів, що діється, і щосили заволав, благаючи ламаною українською мовою помилування. Та за мить короткий помах шаблі обірвав його шалений зойк. Долинало лише шурхотіння землі під ногами і плюскіт крові, що тугими струменями вихлюпувалась із безголового тіла. Келеп мовчки обтер шаблю полою жупана і кинув її у піхви. Потім відіпхнув мертве тіло ногою. Воно поволі сповзло у рів. Передчасно розбуджені козаки щось невдоволено буркотіли, щільніше загортались у кожухи та жупани, ховаючись від ранкової прохолоди. Пофоркували, пережовуючи сіно, коні.

Сагайдачний стояв на окопі і мовчки поглядав на козаків, що поверталися до табору після чергової нічної вилазки. Йшли похмурі, брудні й стомлені, несучи на плечах клунки зі здобиччю. На арканах вели кілька верблюдів, що байдуже пливли у ранішньому мороці, вгинаючись під вагою загорнутого у парусину наметів скарбу. Позаду несли на кобеняках десяток убитих і поранених. Тамуючи стогін, шкутильгали ті, чиї рани були дещо легшими.

Хтось підійшов, став поруч і відкашлявся. Сагайдачний підвів очі. Поряд із ним стояв Семен Шило. Так само мовчки поглядав на примарні тіні, що текли і текли повз них до табору і жаданого перепочинку.

— Як цього разу? — запитав гетьман.

— Так собі. Не спить турок. Ми тільки до них — уже вереск підняли. Побили їх трохи, звичайно. Мабуть, не менше, ніж сотню, але… Он верблюдів узяли, десятки наметів. Одяг, сяке-таке. Ні пороху, ні хліба не знайшли, у них самих вже туго. Мої хлопці язика взяли, каже, мовляв, голодують. І пошесть пішла у них, пронос кривавий…

— Видихується Осман, — задоволено гмукнув Сагайдачний.

— Напевне. Але нам що з того, самі кволі.

— Знаю, Семене, знаю! Хай терплять.

— Вони й терплять. На день по два сухарі, багато не навоюєш. Про Віденського нічого не чути?

— Я те саме чув, що й ти.

— Зрозуміло. А я думав, може, пани-ляхи щось тобі скажуть.

— Мовчать.

Шило співчутливо кивнув головою.

— Ну добре, батьку. Піду я грязюку змию та перепочину кілька годин.

– Іди, відпочивай.

Сагайдачний повернувся і попрямував до свого намету, на ходу поглядаючи в бік турецького табору. Там уже палали вогні, долинав далекий гомін, крики і плач жінок. Черговий напад козаків підняв на ноги добру половину ворожого війська.

Біля гетьманського намету його очікував польський гусар. Здалеку помітивши Сагайдачного, він кинувся до нього. Від гетьмана не заховалося те, що шляхтич був схвильований і дещо розгублений.

— Маю наглу справу до ясновельможного пана, — вклонився він Сагайдачному.

— Слухаю вас.

— Ясновельможний пан коронний гетьман дуже хворий. Хоче вас бачити.

— Знову припадок?

— На жаль, гірше. Боюсь, його ясновельможність при смерті.

— Гаразд. Зачекайте хвилину, я їду з вами.

Сагайдачний гукнув джуру і наказав сідлати коня. За хвилину він уже трясся в сідлі, скачучи риссю поряд із гусаром.

— Що з ним? — запитав у поляка.

— То не знам. Але пан лікар сказав, що йому залишилося жити лічені години. Він одразу ж наказав зібрати Любомирського, Собеського, Владислава і вас, ясновельможний пане. Треба поспішати.

Сагайдачний замислився. Про хворобу Ходкевича він знав, але не припускав, що це так небезпечно. Тепер він пригадав, що не бачив коронного гетьмана ще від шістнадцятого вересня, коли в того була військова нарада. І ще тоді він виглядав кволим і хворобливим. Сагайдачний не приглянувся тоді до цього. Його більше цікавив стан військ, відсутність припасів. Та й що гріха таїти, своя рана не давала спокою. Рука не гоїлась, а з рани почав витікати гній. Знахарі й лікарі обдивлялися, прикладали мазі, примочки, припалювали, та все марно. Рука почала синіти і боліла нестерпно. Іноді він навіть ховався від підлеглих, щоби ті не помітили, яких мук він зазнає.

• Предыдущая
• 78/103
• Следующая