Дунайські ночі - Авдеенко Александр Остапович - Страница 17
- Предыдущая
- 17/61
- Следующая
Того ж дня, коли в газетах з'явилась ця замітка, Картер і чиновник посольства США, що супроводжував його, прибули на Ленінградський вокзал до поїзда «Червона стріла». Діяльність Картера була оголошена несумісною із статусом акредитованих дипломатичних працівників, і Міністерство закордонних справ СРСР запропонувало йому виїхати за межі Радянського Союзу.
Зайшовши в купе вагона № 5, Картер побачив Джона Шарпа, немолодого американця, працівника посольства. Джон Шарп належав до почту посла і займав високооплачувану почесну посаду.
Американці мовчки потиснули один одному руки. Але Картер відчув, що Шарп привітався холодно, майже зневажливо. Погана ознака. Значить, там, у резиденції «Бізона» і в Вашінгтоні, зовсім списали або майже списали Картера.
Північне Підмосков'я лишилося позаду. Експрес вирвався на Валдайську височину, до верхів'їв Волги, і помчав сосновим бором, завороженим нічною тишею, сяйвом пізнього щербатого місяця. У вагоні всі міцно спали. Спав і супроводжуючий. Тільки Картер не міг задрімати. Забився в куток дивана, палив, думаючи, що жде його в Штатах.
Усю ніч, до самого Ленінграда, не заплющив очей.
Просто з вокзалу Картер і його супровідник поїхали в торговий порт. Вартовий з рушницею, який стояв біля залізних воріт, зайшов у автобус і попросив пред'явити документи.
У Картера враз майнула думка: а що коли вартовий покладе його американський паспорт в кишеню і грізно накаже: «Ану, виходь! Виходь, виходь, кому сказано!»
Все обійшлося. Залізні ворота розчинились, і автобус в'їхав на територію порту. Пакгаузи. Залізничні колії. Маневрові паровози. Гори ящиків, труб, бухти кабелів, піраміди тюків бавовни. Крики чайок, запах моря і просмолених канатів… Нарешті і причал англо-російської лінії, білосніжний теплохід, готовий відпливти до далеких берегів Темзи.
Пройдено і митний — прикордонний контроль.
Матрос у темно-синій робі, в начищених черевиках, підтягнутий, акуратний, підхопив чемодани американців і побіг по трапу на корабель.
— Будь ласка, проходьте! — сказав хтось по-англійськи.
Картер піднімався на російський корабель повільно, поважно, як і належить заморському мандрівникові.
Ось і палуба, з жовтуватим блиском, немов полита прозорим травневим медом. Бронза, кришталь, начищена мідь. У дзеркалах відбиваються корабельні вогні. Килимові доріжки. Салони з червоного дерева. Високі, оббиті шкірою, привабливі табурети бару, автомати для коктейлів. На палубі смугасті шезлонги. Ходять вродливі дівчата в накрохмалених чепчиках і мереживних фартушках.
Покоївка першого класу, трошки косоока, схожа на Капоту Маслову, зустріла Картера та його супутника у вестибюлі і провела до каюти.
Віддано кіпці, присадкуватий буксир розвернув корабель і повів по морському каналу в затоку. Все далі і далі Ленінград, меркнуть і гаснуть вогні міста. Зникли в туманній імлі останні маяки, лишилися позаду велетенські шиї плавучих кранів, що стоять на Кронштадському рейді. Ось і простір Фінської затоки, великий мирський шлях, нейтральні води, та Картер все ще по-справжньому не радіє. Рано! Адже на кораблі є радіостанції, які може прийняти зашифровану телеграму-блискавку. Крім того, у прикордонників — швидкохідні сторожові катери. Багато, ох як багато лиха накоїв Картер до того, як його спіймали на гарячому. Росіяни можуть, як виняток, не порахуватися з його недоторканністю.
І цієї ночі він знову не заплющив очей. Кожної хвилини чекав, що до каюти вдеруться російські матроси, схоплять його, вкинуть у темний трюм прикордонного катера, підвезуть на радянську землю, посадять у тюрму. Як відомо, страх має великі очі. Але вночі нічого не сталося.
Спав він удень, коли корабель ішов великим морським шляхом.
Наступної ночі Картер вийшов з каюти, піднявся на прохолодну, вкриту росою палубу і нетерпляче, як Колумб, що чекав появи землі, почав вдивлятися в горизонт.
У світлі наступаючого дня з'явилася темна смуга шведського берега. І тільки тепер Картер повірив у свою недоторканність.
Незабаром турбоелектрохід ввійшов у територіальні води Швеції, в знамениті шхери. Великі і малі острови безперервно тяглися зліва і справа. На фоні зелені вирізнялись яскраві плями вілл: жовті, коричневі, малинові, білі, ізумрудні, рожеві, голубі. В тихих бухточках, поміж величезним замшілим камінням, біля підніжжя скель, вздовж дерев'яних причалів погойдувалися на легких хвилях шхуни, моторні човни, катери, яхти.
— От і все, тепер усе!.. — промовив супровідник. — Радійте, полковнику! — Він вперше назвав його чин. — Тепер можна.
Картер хотів радіти, та не міг. Не встигнувши як слід переварити сучасне, він уже турбувався про найближче майбутнє. Дивлячись на шведський берег, він думав про те, як зустрінеться у Вашінгтоні з яким-небудь босом ЦРУ, як і про що говоритиме з ним. Розмова, звичайно, буде дуже гострою. Власне, це мабуть, буде не розмова, а допит. Доведеться відповідати за поразку.
— Не страшний нам сірий вовк! — шумно проявляв свою радість супровідник. Він уже встиг трохи хильнути і захмелів. — Чому мовчиш, полковнику? Радій, кричи ура!.. Вдома, вдома, вдома!..
Картер, широко розкривши рота, втягнув у себе чисте солонувате повітря шведських шхер і поблажливо всміхнувся.
— Я всюди почуваю себе вдома: і у Вашінгтоні, і в Москві.
Шарп з тупим здивуванням глянув на свого колегу, намагаючись збагнути, що той сказав. А коли до його свідомості дійшло значення сказаного, він зареготав.
— Сер, злазьте з п'єдесталу, ви займаєте чуже місце! Вже кому-кому, а мені достеменно відомо, де вам бути.
— Ви п'яні, Джо.
— Ну, добре, не комизись, я пожартував.
Підпливали до Стокгольма. За мисом Вольдемар починалася гавань. По обидва боки берега затоки здіймалося місто. Зліва, на зеленій височині, темніла кам'яна громада богадільні, відома тим, що якийсь турецький султан, увійшовши із своєю ескадрою в стокгольмську затоку, подумав, що це королівський замок, — і почав салютувати з корабельних гармат.
На скелястій терасі сріблилися бензинові резервуари американських компаній.
На правому березі затоки привертав увагу пагорб, на якому розкинувся Скансен — зоологічний сад, парк відпочинку стокгольмців і старовинне село-музей.
Попереду, просто по ходу корабля, горбився Слюссен — спарені вигнуті мости, перекинуті через затоку. Зразу ж за ними височіли будинки центральної частини міста.
Осторонь, біля самої затоки, стояла квадратна, цегляна, видно, не дуже давно збудована, башта ратуші, увінчана синім з жовтим хрестом прапором.
Скрізь: над ратушею, над протокою, над Бекхольменом, над Скансеном, над містом, над причалом — кружляли чайки.
Картер дивився на все це і посміхався. Дивно! Надзвичайно! Неймовірно!
Торжество північної тиші, свято скандинавського світла, сяяння води, прогрітої Гольфштремом і просвіченої сонцем. Місто, повне достатку, що двісті років не знало війни, велетенське колесо Тіволі, розцвічене навіть удень різнобарвними вогнями, незчисленні паруси яхт, машини всіх автомобільних заводів світу, на кораблях прапори всіх націй, запаморочлива атмосфера світового роздоріжжя… І тут; майже поруч — усього кілька сот морських миль, три доби в час і — Москва, ганебний провал, видворення.
Неймовірно. Цього не було. Не могло бути. Сон, тільки сон.
Картер енергійно, немов остаточно прокидаючись, струснув головою, широко розкинув руки, вітаючи Стокгольм.
— О'кей! — промовив він голосно. — Все гаразд.
Турбоелектрохід, пінячи гвинтами глибокі води, повільно і незграбно, боком, підпливав до бетонного берега Стадсгардена, до причальної лінії.
— Дивіться, хто нас зустрічає! — вигукнув Шарп і невесело, зовсім тверезо розсміявся. — Яка висока честь!
В тіні пакгауза, зробленого з оцинкованого рифленого тліла, стояв посольський кадилак — сліпучо-оранжевий, зубастий і довгий, наче закривавлена акула. Біля нього тупцював найлютіший інспектор охоронного відділу ЦРУ, вірний страж секретів Даллеса — містер Ку.
- Предыдущая
- 17/61
- Следующая
