В океані - Панов Микола Миколайович - Страница 22

• Предыдущая
• 22/60
• Следующая

Таня мовчала. Він продовжував говорити, перегортаючи сторінки:

— Неспокійною ви стали, тривожною, бачу — душа у вас не на місці… Якщо можу чим допомогти…

— Залиште книгу в спокої!

Цей окрик перервав його на півслові. Глибоко ображений, простяг їй важкий том. Вона знову стисла книгу під пахвою.

— Сергію Микитовичу, не сердьтеся на мене, вибачте. Мені треба йти… Це ви Джека Лондона принесли? Давайте, залишу його в пересувці. Завтра приходьте.

Спускаючись у люк, вона зачепилася була об високий стальний поріг, але втрималася на ногах, міцно притисла ліктем книгу…

Це була тривожна, неспокійна, безсонна ніч.

Після опівночі на стапель-палубі вдарив оглушливий вибух, здійнялося в небо прямовисне, димне полум'я.

Спалах був такої висоти й сили, що, як повідомили з берега і з сусідніх кораблів, там подумали: чи не вдарилась об док плавуча міна, що потрапила сюди якимсь чудом. Освітили док прожекторами, запитували, чи потрібна допомога.

Широкий димовий гриб піднімався над доком усе вище, суцільною чорнобурою завісою заволікав понтони й башти…

Моряки доку не розгубилися. Всі виявилися добре підготовленими для боротьби з вогнем і водою. Всі миттю розбіглись по місцях.

«Пошкоджені й затоплені відсіки шостої й сьомої. Крен на правий борт. Пожежа триває», було сказано в переданій по трансляції «ввідній».

— Відкрити відсіки шостої й сьомої. Аварійній групі приступити до забивання пробоїн! — гримів у мегафон голос Агєєва.

Від димових шашок, що горіли, пливли густі клуби задушливого чаду. Крізь чад і полум'я палаючого клоччя матроси тягли дошки, упорні бруси, рідке скло, розгортали на палубі пластир. Водолази Костиков і Коркін першими спустилися в понтони…

Ця ніч була неспокійною не тільки на рейді.

Перед світанком на горизонті, з боку відкритого моря, злітали в небо сизі прожекторні промені, світлові леза прорізували забитий хмарами край неба.

Вранці сигнальники з есмінця, що повернувся з учбового походу, змінившись із вахти і вийшовши для перекуру на пірс, розповідали друзям, що побачили в морі перед світанком.

У прибережній смузі, на траверсі нового міста Електрогорська, вони помітили рибальський бот, міцно взятий у світлову вилку прожекторних променів.

Дивно було те, що широкий парус суденця, на мить забілівши в прожекторному світлі, раптом згорнувся, зник — і мотобот з надзвичайною швидкістю, різко лавіруючи, почав вириватись із світла, яке мчало за ним.

Він круто йшов у море, за лінію наших територіальних вод, і навперейми йому промчали мимо есмінця два, прикордонні катери. Катери, доганяючи мотобот, не зводили з нього своїх сліпучих, прожекторних очей.

— Певно, контрабандиста впіймали, — сказав сигнальник, закінчивши розповідь.

— А може, втік? — висловив сумнів один із слухачів.

— Від наших прикордонників спробуй втечи!.. А що це у вас за вибух такий був?

Але матрос із криголама, якого запитали про це, промовчав, закурюючи цигарку, і сигнальник з есмінця не повторив запитання.

На світанку забили найгучніші дзвони. Моряки схоплювалися з койок. Вузький і довгий кубрик, легке похитування під ногами, на підволоці — захищені залізними сітками яскраві лампи…

Міцний сон часом позбавляє орієнтації, переносить у минулі дні, що опалили душу.

Наліт ворожої авіації? Атака підводного човна?

Ні, це не бойова тривога. Це аврал. Дзвінки: довгий — короткий, довгий — короткий… Аврал.

Усередині башти плавучого доку, в кубриках, що пахли теплим металом і свіжою фарбою, люди натягували чоботи й одяг, зривали з вішалок кашкети. Вистрибували по трапах на верхню палубу, в тьмяне й мокре півсвітло ранку, що зайнялося над шквалистим морем.

І боцман Агєєв, одягтись швидше за всіх у каюті старої баржі, випередивши водолазів, ковзнув по шторм-трапу, що звисав з усіяного зафарбованими вм'ятинами борту. Стрибнув на палубу доку.

Док рухався у відкритому морі. Дув поривами настійливий вітер. Холодний дощ падав не прямовисно, а летів просто в очі, паралельно до пінявих безмежних хвиль. Увечері море було ніжнозеленим, гладеньким, як шліфований малахіт, а зараз, куди не кинеш погляд, розстелялися хребти сірих, закипаючих піною хвиль.

На верху докової башти сигнальник, прикривши очі козирком долоні, вдивлявся вперед, читав спалахи на містку криголама.

— З-за чого шум? — спитав молодий лейтенант Степанов, який щойно вискочив з тамбура. Він був тільки в кітелі, мружився під дощем, що бив в обличчя.

— Входимо в Зундську протоку! — сказав вахтовий офіцер. Вітер хлопав довгими полами його резинового плаща. Вода стікала по насунутому на обличчя капюшону.

Капюшон напнувся під вітром, вітер шарпнув його і зірвав з голови. Вахтовий офіцер став спиною до вітру.

— Ви б краще шинель наділи, товаришу лейтенант! — сказав вахтовий офіцер. — Прийнято семафор командира експедиції: «Троси вибирати, на сто метрів підтягнутися до криголама».

Лейтенант зник у тамбурі.

Знову робота з тросами! Тільки вчора, вийшовши з огородженої частини каналу, витравили буксир з доку на «Прончищев» близько трьохсот метрів, щоб іти відкритим морем. Тепер, заходячи у вузькості Зунду, при поганій видимості, з шквалистими дощами, знову вкорочують троси… Щоб не збити навігаційної загороди, не зіткнутися з зустрічними суднами… А потім, при виході на простір Каттегату, знову травити буксири… Величезна робота! Одягши шинель, лейтенант вибіг назовні.

Вахтовий офіцер перехилився з мегафоном у руках через поручні підвісного мосту.

— Мічмане, швидше людей на шпилі! Вибирати буксири!

В руках Агєєва теж був мегафон. Серед укладених вісімками тросів і велетенських якірних ланцюгів квапливо рухалися матроси. Збігали вниз і піднімалися по дзвінких суглобистих трапах, наче пожежними драбинами багатоповерхового будинку.

Вгорі завищали електрошпилі. Ніби оживаючи під ударами вітру й дощу, сріблясті троси заворушилися, поповзли по палубі, витягаючись і скорочуючись.

Молодий матрос Щербаков з побоюванням ухопився за слизьку, неподатливу сталь. Головний боцман попереджав не раз: кожний трос — завдовжки в сотні метрів, а один його метр важить дванадцять кілограмів. Не закріпиш навколо кнехта стальний канат, вибираючи його з води, не накладеш вчасно стопор, — і трос під власною вагою може рвонутися назад у море, хльоснути по ногах, перебити кістки. Ковзаючи за борт з величезною швидкістю, він може потягти роззяву за собою в море.

— Рукавиці ваші де? — почув Щербаков оклик Агєєва.

Він випростався. Ось чому так незручно рукам. Поспішаючи на палубу по авральних дзвінках, зовсім забув про рукавиці.

— Мерщій наверх! Надіти рукавиці! — скомандував головний боцман.

Коли Щербаков повернувся, уже всі моряки боцманської команди вибирали троси.

— Ану, матроси! — кричав Агєєв, і голос його не губився у виску шпилів та гуркоті металу. — Раз-два, взяли! Веселіше, хлопчики!

Хлопчики! В устах головного боцмана це звучало не образливо, а завзято — підбадьорливо. Але ще більше підбадьорював вигляд самого мічмана, який працював на чолі однієї з груп.

Агєєв нахилявся, хапався за мокру сталь, і в такт його рухам півтора десятка людей підхоплювали трос. Цей трос завтовшки з мускулисту руку потроху виповзав з води, намотувався на шпиль, завитками лягав на палубу.

На чолі другої групи матросів працював боцман Ромашкін. Він перший скинув просякнуту дощовою водою й потом сорочку, м'язи його худорлявого стрункого тіла здувалися під смугами тільника. Безкозирка з золотими буквами «Балтійський флот» щільно сиділа на кучерявій голові. Ніби жартома, працював поряд з ним широкоплечий Мосін.

• Предыдущая
• 22/60
• Следующая