В океані - Панов Микола Миколайович - Страница 21
- Предыдущая
- 21/60
- Следующая
— Оцей сидів з нею тоді на бульварі.
— Так, значить, ви знову сказали неправду? — майор дивився на Шубіну з презирливим сумом, якісь нотки в його голосі примусили Жукова похолонути. І Клава відповіла голосом, якого ніколи раніше не чув у неї Леонід, — таким кволим, сповненим безмірної туги:
— Визнаю — весь час говорила неправду…
— Навіщо взяли на себе вбивство, яке ви не вчиняли?
— Я за Жукова злякалася… Дорогий він мені…
— Жуков вам дорогий не більше, ніж льотчик Борисов, якому ви дали отруту, якого знищили разом з літаком нової конструкції за наказом шпигуна…
Голос Людова лунав нещадно.
— Ні, признаючись в убивстві, ви намагалися приховати свою більш тяжку провину — зраду радянській Батьківщині.
Її обличчя було спотворене страхом, залите сльозами. Вона витягла зігнуті тремтячі пальці.
— Як би я хотіла своїми руками привести його сюди!
— Пізно, Шубіна… — сказав Людов. — Він живе з Рибальському селищі?
— Так… Так… — Вона трясла головою — постаріла, зовсім некрасива, зовсім не схожа на недавню гарненьку Клаву.
Майор подзвонив. Увійшов конвойний.
— Виведіть!
Шубіна сиділа біля столу нерухомо. Конвойний торкнув її за плече. Вона встала, як уві сні, пішла нетвердою ходою. Порівнялася з Жуковим — і слід якогось сильного почуття відбився на її обличчі.
— Льоню! — скрикнула Шубіна.
Але він одвернувся, відповівши їй поглядом, сповненим болю й обурення.
Людов і Савельєв були в кабінеті самі. Майор ходив уперед і назад нервово, поривчасто, схиливши голову, заклавши руки за спину.
— Товаришу майор, — нерішуче окликнув Савельєв.
Людов зупинився, глянув на нього.
— А чи не поспішити нам? Чи не помилимося цього разу в розрахунках?
Людов дивився, нібито прокинувшись від сну. Лейтенант порушив хід його думок.
— Є в мого друга, боцмана Агєєва, непогана приказка: «Поспішай повільно», — сказав, нарешті, Людов.
— То чи недаремно зволікаємо? Вбивця ж на волі.
Людов неспокійно провів рукою по високому лобі.
— Ми знаємо багато, Василю Прокоповичу, проте ще далеко не все. Знаємо, до кого йшов убитий диверсант. Здогадуємось, хто і чому його вбив. Маємо можливість знешкодити вбивцю.
— Так давайте знешкодимо! Самі ж ви говорили: не в чеканні невідомих нам злочинів, а потім у їх розкритті — суть нашої роботи…
— А в умінні розгадувати, передбачати майбутні дії ворога? — Савельєв кивнув. — Ось оце ми з вами зараз і намагаємось зробити.
Задзвонив телефон. Савельєв ривком підняв трубку. Людов нетерпляче ждав.
— Шофер питає, чи не можна відлучитися на півгодини? — доповів розчаровано лейтенант. — Коли буде потрібна машина?
— Скажіть, нехай чекає. Можемо виїхати кожної хвилини.
Савельєв передав наказ, поклав трубку на важіль. Майор знову ходив по кабінету.
— Пам'ятаєте, Василю Прокоповичу, Жуков досить образно сказав про тінь, що пройшла біля завіски в кімнаті Шубіної? Ця тінь усе ще лежить біля пірса, де готується до буксировки док. Але все-таки — чому так вперто вони нав'язують нам думку, що охотяться саме за доком? А ми не повіримо їм, Василю Прокоповичу! Ми з вами примусимо їх повірити нам, нав'яжемо їм свою волю!
Він поклав руку на плече лейтенанта.
— Пам'ятаєте, як учить нас Ленін: «… спробуйте замінити софістику (тобто вихоплювання зовнішньої подібності випадків поза зв'язком подій) діалектикою (тобто вивченням усієї конкретної обстановки події і її розвитку)». Тільки діалектично розглядаючи всі дані дізнання, ми зможемо розібратися в цій справі.
— Значить, цього брати не можна? — лейтенант торкнув фотознімок, що лежав на столі.
— Рано! — сказав майор Людов.
— Іноді буває: і дивимось, а не бачимо! — говорив потім Сергій Микитович Агєєв, згадуючи події тієї ночі, що передувала початкові походу.
Був уже пізній час, коли до борту «Прончищева» підійшов останній рейсовий катер. Агєєв сидів на стапель-палубі доку в місячній безвітряній напівтемряві, вертів у руках томик Джека Лондона. Книжку він прочитав давно, але ж трапилося так, що ніяк не встигав повернути її в бібліотеку! І якесь дивне задоволення відчував од того, що носив її з собою в боковій кишені кітеля, щоб, як запевняв сам себе Сергій Микитович, у вільні хвилини перечитати деякі місця, які особливо подобалися.
Ті, хто повернувся з берега, підіймалися на борт криголама. Серед них була й Тетяна Петрівна.
У світлі, що осявало палубу «Прончищева», Агєєв ясно побачив, як вона, переступивши фальшборт, зникла за надбудовою.
«Пішла, значить, до себе в каюту, сьогодні не зустрінемося», подумав Агєєв. Але відразу ж побачив її вже на кормі. Дівчина йшла до сходень, що з'єднували криголам з доком, ішла діловитою, квапливою і разом з тим обережною ходою, боячись перечепитись через швартови й троси. В електричному світлі, що осявало дерев'яні поручні сходень, мічман розглядів товсту книгу, яку вона тримала під пахвою. «Невже в пересувну бібліотеку йде? Нібито пізнувато…» подумав Агєєв, ще сам не вірячи своїй удачі.
«Якщо йде в пересувну бібліотеку з книжкою в руках, значить, не буде набридливістю підійти до неї…»
Легкий силует ступив із смуги світла в темряву. Дівоча постать забіліла коло стрімкого трапа, що вів на докову башту. Агєєв квапливо попрямував до трапа.
Над головою чулась хода Тетяни Петрівни, дзвін каблуків по металу. Мічман наздогнав дівчину вже нагорі, біля сигнальної рубки. Вона збиралася спуститися в люк, що вів до пересувної бібліотеки.
— Тетяно Петрівно! — покликав Агєєв.
Дівчина оглянулася так поривчасто, ніби мічман схопив, а не покликав її. В місячному зеленкуватосрібному світлі обличчя Тетяни Петрівни здавалося дуже блідим. Вона стояла нерухомо, притиснувши до грудей великий том.
— Здрастуйте… Пробачте — я поспішаю.
Агєєва здивував холодний, нетерплячий, напружений тон її голосу. Він зніяковіло тримав у руках бібліотечну книжку.
— Ось — повернути вам хотів. Давно з собою ношу… — Дівчина чекала нерухомо, не зводила з нього широко відкритих очей. — А це щось нове ви дістали? Глянути дозволите?
Перемагаючи ніяковість, говорив так, як звик завжди починати розмову з нею. Вона звичайно любила показувати нові, придбані для бібліотеки книжки… Простяг руку і з здивуванням побачив, що Таня мало не відсахнулась од нього.
Тільки значно пізніше, перебираючи в пам'яті пережите, усвідомив боцман справжню причину незвичайної поведінки Тетяни Петрівни в хвилини цієї зустрічі.
І, звичайно, той факт, що вона принесла важку книгу на док, ніяк не пов'язувався, не міг пов'язатися тоді з таємничим убивством у кімнаті дівчини з ресторану.
І нервову поведінку Тані, її неприязний погляд, поривчастість рухів тієї ночі Сергій Агєєв пояснив, головним чином, тим, що сам проявив невитриманість.
Проявив негідну настирливість, нав'язувався з неслужбовою розмовою… Адже він байдужий Тетяні Петрівні, у розмові на березі вона ясно дала зрозуміти, що її серце належить іншому…
Збентежений, засмучений мічман усе ж взяв у неї з рук книжку. Взяв майже машинально, подолавши легкий опір. Не розумів, чому з таким неспокоєм, з прихованим переляком дивиться на нього Таня.
Проте він повинен був висловитися, надто вже наболіло на серці…
А Тетяна Петрівна явно не хотіла підтримувати розмову, хоча б з приводу книжки.
Тільки-но він заволодів книгою, як вона різко сказала:
— Це технічна. Для спеціалістів.
— Технікою я цікавлюсь…
Вона хотіла взяти книгу назад, але Агєєв почав читати заголовок. Усе вийшло не так, як мріялось. Розмова явно не клеїлася. Він ступив до лампочки біля рубки, продовжував перегортати товстий том, не запам'ятавши його назви, не бачачи сторінок. Запам'ятав тільки, що книга масивна, важка, в товстій оправі.
— Тетяно Петрівно, — сказав Агєєв, — там, на березі, ви мені замість любові дружбу свою пропонували. Ясно бачу, це ви по доброті душевній, щоб не дуже я засмучувався. Тільки, може, й справді потрібна вам моя дружба?
- Предыдущая
- 21/60
- Следующая
