Габрієла - Амаду Жоржи - Страница 12

• Предыдущая
• 12/111
• Следующая

В міністерстві шляхів сполучення і громадських робіт він поставив вимогу про необхідність приїзду інженера до Ільєуса. Міністр розповів йому все про мілину Ільєуса, про порт Баїйї, пояснив, чому в цьому питанні виявляють зацікавленість люди, зв'язані з губернаторовим зятем.

— Це неможливо. Твоя вимога, дорогий друже, справедлива, але задовольнити її неможливо. Це просто виключено. Губернатор дертиметься на стіну.

— Це він тебе призначив?

— Звичайно, ні.

— Він може тебе зіпхнути з крісла?

— Думаю, що ні.

— Тоді якого ж ти біса вагаєшся?

— Ти не розумієш?

— Ні. Губернатор — старий. Його зять — злодюга. Обом їм ціна — мідяк. Разом з урядом загине і їхній клан. Ти що ж, підеш проти мене, проти найзаможнішого і наймогутнішого в штаті? Дурниці! Я — це майбутнє, губернатор — минуле. Окрім того, коли я до тебе й звертаюся, то лише тому, що вважаю себе твоїм другом. Я ж можу постукати й вище. Тобі це відомо. Якщо я поговорю з Лоурівалом і Еміліо, ти одержиш розпорядження про посилку інженера від самого президента республіки. Чи не так? — Йому було приємно шантажувати губернатора іменами братів, до яких він насправді ніколи б не звернувся з проханням. Потім вони вечеряли з міністром. Грала музика. Були жінки, квіти, шампанське. Домовились, що наступного місяця інженер прибуде до Ільєуса.

Три тижні пробув Мундіньйо в Ріо. Він на якусь мить повернувся до минулого життя: свята, вечірки, дівчата з вищого світу, акторки з музичного театру. Він дивувався, чому все це, що заповнювало його життя протягом багатьох років, тепер так мало його цікавить і так швидко стомлює. Йому, як розібратись, бракувало Ільєуса, гомінкої контори, інтриг, пліток, декого з тамтешніх людей. Ніколи не думав він, що так звикне до цього міста, що воно так заполонить його. Мати знайомила з багатими дівчатами, впливовими родинами, шукала для нього наречену, яка відволікла б його думки від Ільєуса. Лоурівал хотів відвезти брата до Сан-Пауло, адже Мундіньйо ще вважається його компаньйоном по плантаціях кави, і йому б слід побувати на них. Він не поїхав: зовсім недавно зарубцювалася рана на серці, тільки-но почав з його уяви зникати образ Мадлен. Ні, він не хоче знову зустрітися з нею, страждати від погляду її закоханих очей. Могутньою була ця пристрасть, про яку вони ніколи не говорили, але яка владно володіла ними. Витримка могла зрадити їх в будь-яку мить, і тоді вони кинулись би в обійми одне до одного. Ільєусу він був зобов'язаний своїм зціленням. Заради Ільєуса він і жив тепер. Лоурівал, пихатий і пересичений, схильний завжди похизуватись своєю зверхністю, самозакоханий сноб, бездітний вдівець, що похоронив дружину-мільйонершу, раптом — під час однієї із своїх подорожей до Європи — одружився вдруге, з француженкою, манекеншею з ательє мод. Між подружжям була помітна різниця у вікові, і Мадлен не збиралася приховувати причин, які спонукали її вийти заміж за Лоурівала. Мундіньйо відчував, що коли він не виїде звідси назавжди, то ніщо — ані моральні перестороги, ані скандал, ні муки совісті — не стануть на перешкоді їхньому зближенню. Вони постійно переслідували одне одного очима, руки їхні здригалися від дотиків, голоси схвильовано переривалися. Пихатий і холодний Лоурівал ніяк не міг собі уявити, що молодший брат, цей божевільний Мундіньйо, кинув все заради нього, заради свого брата.

Ільєус вилікував Мундіньйо, а коли він вилікувався, то, мабуть, зміг би вже спокійно дивитися на Мадлен, адже ніяких почуттів тепер до неї в нього не було.

Він оглянув крізь бінокль Ільєус, побачив араба Насіба, що стояв біля відчиненого вікна свого будинку. Усміхнувся, бо господар бару нагадав йому про Капітана, з яким він, як водиться, грав у шашки і в карти. Капітан йому буде корисним. Він став найближчим товаришем Мундіньйо і вже давно натякає на необхідність взятися за політичну діяльність. В місті всі знали про неприязнь Капітана до Бастосів, бо саме вони усунули його від влади і розбили в політичній боротьбі двадцять років тому. Мундіньйо вдавав, що не розуміє натяків Капітана, бо на той час він лише готував ґрунт для майбутньої діяльності. Тепер настав слушний час. Треба буде викликати Капітана на відверту розмову і запропонувати йому очолити опозицію. Він доведе братам, на що він здатний. Не кажучи вже про те, що для прогресу Ільєуса, для прискорення темпів розвитку місту гостро бракувало такої людини, як він,— адже ці полковники не розуміють, що зараз потрібне району.

Мундіньйо віддав бінокль, в цей час лоцман піднявся на борт, і корабель розвернувся носом до входу в гавань.

Незважаючи на ранню годину, невеличкий натовп стежив, як команда пробувала зняти пароплав з мілини. Він застряв біля входу в бухту, засівши там, здавалося, назавжди.

З вершини пагорба Уньан допитливі спостерігачі бачили капітана та лоцмана, що метушилися на палубі і віддавали накази, матросів, заклопотаних офіцерів. Невеличкі шлюпки, що підійшли з боку Понталу, оточили корабель.

Пасажири стояли біля борту, майже всі в піжамах і хатніх капцях, дехто, між іншим, був уже й одягненим, готовим до висадки. Вони заповзятливо перегукувались з рідними і знайомими, котрі, вставши вдосвіта, прийшли в порт їх зустрічати, розповідали про подорож, кепкували з триклятої мілини. Хтось гукнув до рідні, що стояла на причалі:

— Бідолашна, вона помирала в страшних муках!

Після цієї звістки голосно заридала жінка середнього віку, одягнена в чорне. Поруч стояв засмучений худорлявий чоловік з чорною стьожечкою в петлиці піджака і муаровою перев'яззю на рукаві. Двоє їхніх дітей стояли поряд, не звертаючи жодної уваги на сльози матері.

Глядачі, розбившись на групи, обговорювали пригоду в гавані.

— Ця мілина — ганьба для міста...

— Вона значно небезпечніша, ніж здається. Першого-ліпшого дня перший-ліпший пароплав застряне тут назавжди, і тоді прощай, порт Ільєус...

— Уряд штату не вживає заходів...

— Не вживає заходів? Та вони навмисне залишають цю мілину, щоб до нас не заходили великі пароплави і щоб какао експортувала лише Баїйя!

— І префектура також палець об палець не вдарить. Префект боїться навіть голос подати. Він тільки те й робить, що підтакує урядові.

— Ільєус має показати, на що він здатний.

Група, яка прибула з рибного базару, встряла теж у розмову. Доктор, з властивою для нього гарячковістю, закликав виступити проти політичних діячів і уряду Баїйї, які ставляться до Ільєуського муніципалітету зневажливо, немовби не він є найзаможнішим і найпрогресивнішим у штаті, немовби не він дає найбільші прибутки, не кажучи вже про Ітабуну, місто, що росте, наче гриб після дощу,— адже тамтешній муніципалітет також страждає від бездіяльності правителів, від їхньої упередженості, від байдужого ставлення до проблеми порту Ільєуса.

— Провина, справді, наша, і ми маємо це визнати,— сказав Капітан.

— Чому наша?

— А чия ж іще? Це легко довести: хто робить політику в Ільєусі? Ті ж самі люди, що й двадцять років тому. Ми обираємо на посади префектів, депутатів, сенаторів штату і федеральних депутатів — людей, які не мають нічого спільного з Ільєусом, і все це на догоду старим зобов'язанням, взятим бог знає ким і коли.

Жоан Фулженсіо підтримав Капітана:

— Що правда, то правда. Полковники продовжують голосувати за тих людей, які їх в свій час підтримували.

— А як наслідок, в жертву приносяться інтереси Ільєуса.

— Зобов'язання слід виконувати...— захищався полковник Амансіо Леал.— Коли ми потребували підтримки...

— Тепер перед містом стоять зовсім інші проблеми...

Доктор посварився пальцем:

— Час уже покласти край цьому неподобству. Треба обрати людей, які б уособлювали справжні інтереси нашої округи.

Полковник Мануел дас Онсас розсміявся:

— А голоси, Докторе? Де ви візьмете голоси?

Полковник Амансіо Леал сказав, як завжди, м'яко:

— Послухайте, Докторе, тепер чимало гомонять щодо прогресу, цивілізації, про необхідність докорінних змін в Ільєусі. Я щодня тільки про це й чую. Але скажіть, на милість божу, завдяки кому здійснювався цей прогрес? Хіба робили його не ми, плантатори? У нас є свої зобов'язання, які ми взяли у важкі хвилини, а ми люди слова. Допоки я живий, свій голос я віддаватиму куму Раміро Бастосу і тому, на кого він покаже. Хай навіть не знатиму його імені. А все це тому, що Раміро виявив мені велику підтримку, коли ми ризикували життям в цих нетрях...

• Предыдущая
• 12/111
• Следующая