Габрієла - Амаду Жоржи - Страница 11

• Предыдущая
• 11/111
• Следующая

Проте якось Сегісмундо довелось згадати про делікатність. Йшлося про обмір лісів Секейро-Гранде, і йому запропонували досить мізерну винагороду, тому його педантичність пропорційно збільшилась. Щоб не заривався — контору його спалили, а в ногу всадили кулю. Куля, правда, була спрямована в груди Сегісмундо, але старому поталанило. З того часу він перестав бути педантом і з ним, як з будь-яким іншим істинним грапіуно, можна було, хвалити бога, знайти спільну мову.

Тому-то, коли, вже доживши до вісімдесяти літ, старий віддав душу Всевишньому, його похорони перетворились на справжнісіньку маніфестацію. Ільєусці сплатили належне людині, яка була в цих місцях взірцем патріотизму і вірності правосуддю.

З його легкої руки Насіб в один звичайний вечір став корінним бразильцем, хоча на той час уже давно виріс із свого дитячого костюмчика, пошитого з французького оксамиту.

З капітанського містка пароплава, що стояв, чекаючи на лоцмана, на місто замріяно дивився молодик, гарно вдягнений і ретельно поголений. Можливо, його чорний чуб і виразні очі спричинялись до того, що жінки одразу звертали на нього увагу. Але різко окреслений рот і круте підборіддя свідчило про його волю і рішучість, про наполегливість в досягненні поставленої мети.

Капітан з обвітреним обличчям, покусуючи люльку, простягнув йому бінокль. Мундіньйо Фалкан взяв його і сказав:

— Він мені, власне, ні до чого... Я знаю тут кожен будинок, кожну людину. Немовби народився на цьому березі.— Мундіньйо вказав пальцем на берег.— Ось той будинок ліворуч, поруч з двоповерховим особняком,— мій. Можу додати, що й набережну побудував я...

— Це багата земля, з великим майбутнім,— голосом знавця заговорив капітан.— Одна незручність: при вході в порт — мілина.

— Це питання ми теж розв'яжемо,— запевнив його Мундіньйо.— Причому — незабаром.

— Дай-то боже! А то як тільки мені доводиться тут бувати, не обберуся страху за свою посудину. На всій півночі гіршої бухти годі й шукати...

Мундіньйо підняв бінокль і навів його на місто. Він побачив свій будинок, споруджений в сучасному стилі,— для його побудови було виписано архітектора з Ріо,— особняки на набережній, сад полковника Місаела, шпилі церкви Богородиці, шкільне приміщення. Зубний лікар Осмундо, закутавшись в халат, виходить з двору, щоб покупатись в морі зранку: він не хоче підривати моральні підвалини населення. На майдані Сан-Себастьян порожньо. В барі «Везувій» двері замкнено. Нічний вітер зірвав рекламну афішу з фасаду кінотеатру. Мундіньйо уважно вивчав кожну деталь.

Йому й справді все більше подобалася ця земля, і він не картав себе за той шалений порив, який кілька років тому завів його сюди, немов людину, що, зазнавши корабельної катастрофи, була віддана у владу течії і для якої будь-яка земля правила рятівним пристановищем. До того ж ця земля була не простою. Тут вирощували какао. Чи ж є де краще місце для розміщення капіталу з метою його збільшення? Варто лише мати любов до праці, нахил до комерції, спритність і сміливість. Все це в нього було, але було й дещо значно більше — жінка, яку не мав сили забути, пристрасть, яку не міг вирвати з серця і думок.

Цього разу в Ріо мати й брати в один голос відзначили, що з ним відбулися якісь зміни і що він не схожий сам на себе.

Старший брат Лоурівал не міг не зауважити своїм вічно невдоволеним голосом:

— Хлопчина вбивається в колодки.

Еміліо усміхнувся і затягнувся сигарою.

— І непогано заробляє. Ми даремно дозволили тобі виїхати,— звернувся він до Мундіньйо.— Але хто б міг подумати, що в нашого юного кавалера виявиться такий хист до комерції? Адже тут ти переважно налягав на вино. Тому, коли ти поїхав, забравши належні тобі гроші, ми всі вирішили, що це твоє чергове дивацтво, нічим не краще і не гірше від інших. Ми домовились дочекатись твого повернення і вже потім заходитись гуртом навертати тебе на путь істинний.

Мати роздратовано підсумувала:

— Він уже не хлопчик.— Але на кого вона, власне, гнівається? На Еміліо за його слова чи на Мундіньйо, який, навіть втративши свою місячну платню, не приходить до неї канючити гроші? Мундіньйо дав їм можливість поговорити, йому подобався цей діалог, і коли всі вони висловились, оголосив:

— Тепер я маю намір взятися за політику. Думаю висунути свою кандидатуру (аби мене вибрали) на якусь посаду. Можливо, стану депутатом... З роками я стану там шановною людиною. Що ти скажеш, Еміліо, коли побачиш мене на трибуні палати, з якої я дам відповідь на одну з твоїх підлабузницьких промов, спрямованих на догоду уряду? Я маю намір виступити від опозиції.

У великій похмурій вітальні їхньої родинної резиденції, умебльованої строгими меблями, зібрались на розмову мати, горда, немов королева, з сивими розкішними косами, і всі три брати. Лоурівал, який замовляв собі костюми в Лондоні, нізащо б не погодився стати депутатом або сенатором. Він відмовився навіть від міністерської посади, коли йому цю посаду якось запропонували. Бути губернатором штату Сан-Пауло — це ще можна зрозуміти... Звичайно, можливо, Лоурівал і згодився б, якби його обрали всі політичні партії. Еміліо не був федеральним депутатом, його обирали і переобирали заново без будь-яких ускладнень. Будучи значно старшими від Мундіньйо, брати занепокоїлись, почувши, що він самостійно влаштовує справи, експортує какао, одержує чималі прибутки, із захопленням розповідає про цей варварський край, куди він знічев'я подався і де збирається незабаром стати депутатом.

— Ми можемо тобі допомогти,— батьківським тоном сказав Лоурівал.

— Ми зробимо так, щоб твоє ім'я занесли до урядового списку одним з перших, тоді тебе обов'язково оберуть,— додав Еміліо.

— Я приїхав сюди не просити у вас допомоги, а просто розповісти про свої справи.

— Надто ти, хлопче, зарозумілий,— зневажливо промимрив Лоурівал.

— Тебе просто не оберуть,— попередив Еміліо.

— Оберуть. Як представника опозиції. Але я буду діяти лише в Ільєусі. Ще раз повторюю, що приїхав сюди не заради вашої допомоги. Щиро вам дякую.

Мати підвищила голос:

— Ти вільний робити все, що тобі спаде на думку. Але чого ти постаєш проти братів, чому відмежовуєшся від нас? Вони зичать тобі лише добра, адже це твої брати.

— Я вже не хлопчик. Ви, здається, сказали про це самі.

Потім він розповів їм про Ільєус, про події минулого, про землі, завойовані з допомогою зброї, про сьогоднішній прогрес, про нові проблеми.

— Я хочу, щоб мене поважали, щоб мене послали в палату представником від Ільєуса. Яка мені користь від того, коли ви поставите моє ім'я в якийсь виборчий список? Щоб репрезентувати фірму, вистачить кандидатури Еміліо. Я тепер належу до патріотів Ільєуса.

— Психологія містечкового мешканця. Із стріляниною і оркестром,— усміхнувся Еміліо чи то іронічно, чи то поблажливо.

— Навіщо ризикувати, коли в цьому немає потреби? — запитала мати, намагаючись приховати тривогу.

— Щоб не бути тільки братом своїх братів. Щоб стати кимось і самому.

Він розвинув бурхливу діяльність в Ріо-де-Жанейро. Відвідував міністерства, розмовляв по-дружньому з міністрами в їхніх кабінетах і в будинку матері, де ті сиділи за столом, а мати головувала, в будинку Лоурівала в Сан-Пауло, де вони усміхались його дружині Мадлен. Коли міністр освіти, який кілька років тому був його суперником в боротьбі за симпатії однієї прекрасної голландки, сказав йому, що вже пообіцяв губернаторові штату Баїйя надати коледжеві доктора Еноха на початку навчального року права державного учбового закладу, Мундіньйо розсміявся:

— Друже, не забувай, що ти багато чим завдячуєш Ільєусу. Якби я туди не поїхав, тобі ніколи б не поталанило спати з твоєю легковажною голландочкою. Я хочу, щоб офіційний статут було надано коледжу негайно. Губернаторові ти можеш розповідати про якісь там закони, мені ж — ні... Для мене ти мусиш зробити навіть те, що суперечить законові, є важким і неможливім...

• Предыдущая
• 11/111
• Следующая