Выбери любимый жанр

Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович - Страница 18

Изменить размер шрифта:
18

— Ні. Займається виїмково наукою.

— І зовсім не пише віршів?

— Знаєте, пане Бумблякевич, я взагалі маю сумнів, чи потрібно писати вірші вродливій жінці, адже вона сама по собі — поезія.

— То, по-вашому, віршувати мають самі-но шкапи?

— Вважаю, що так. Якщо котрась гарненька дівчина захоче, аби її поезії сприймалися серйозно, то єдиний спосіб на те — відрізати собі носа. Інакше кожен мужчина вбачатиме у вислуховуванні її віршів лише добрий засіб для спокушення. Тверезо можна слухати вірші тільки якої-небудь сірої пташечки, а коли на вас дивиться витончене личко з великими очима, коли ви помічаєте хвилювання персів і круті вигинисті стегна — о, тоді хіба до віршів? А зрештою, кому я все це говорю? Ви ж куди молодший за мене і мусите все це розуміти якнайкраще.

— Але, бачите, для мене Мальва Ланда щось більше за жінку… Я ніколи її не бачив і, можливо, тому став боготворити… І вірші її на мене справили якесь потойбічне враження… Інакше й не скажеш… Це щось незбагненне. Я читав багато поезій, і напевно кращих, але щоб на мене вони вплинули так, як Мальвині — цього зі мною не було…

Бумблякевич заплющився і прочитав з пам'яті:

Небо вечірнє темне й мовчазне
Плине поволі крізь мої очі,
І сонце, наче надія, гасне,
Топлячи тіло у ропу ночі.
Тінями тіней никають тіні,
В час такий простір робиться тлінню.
Хочеться нині в своєму тілі
Для себе самої скидатися тінню.
Прийду додому і чути хочу,
Як місяць сіє зорі у ситко,
І небо плине крізь мої очі,
Наче крізь голку хтось тягне нитку.

— Це з цієї другої книжечки, — сказав Бумблякевич. — А от послухайте, як проникливо вона передала душевний стан людини, яка опинилася під совітською окупацією:

Коли прийти? Приходь, либонь, весною,
Бо нині бачиш — вечір і сльота,
Тумани, мов орли, над головою,
І я така похмура і не та.
І все навколо дике й непривітне,
Що в дощовій краплині нишкне страх.
Уже себе самих останні квіти
Слухняно розпинають на вітрах.
А дні такі бездонні і бездомні
Повз наші вікна линуть вдалину,
І кішкою набридливою втома
Своїм нявчанням хилить нас до сну.
І ти такий далекий і печальний,
Хоч я й покірно-тиха, як колись.
Побіля ніг твоє сумне мовчання,
Немов калюжі крові розлились.
Хай божевільний вечір диригує
Симфонією тиші і журби,
Та свічка щось уперто нам віщує
І радить мені більше не любить.
А ти приходь… та тільки не востаннє,
Руками посвіти собі в імлі.
Приходь в ту ніч, коли мене не стане,
Коли й тебе не буде на землі.

Транквіліон співчутливо зиркнув на Бумблякевича.

— Вам би слід було жити в ті часи, коли це писалося. Ви ж бо відчуваєте якусь ностальгію, я це бачу. Я добре ті часи пам'ятаю, але виріс із них вже настільки, що на мене вони діють лише як теплий спомин. Принаймні мене та поезія не розчулює. Вона надто чуттєва. А до того ж, знаючи, що писала ті вірші Мальва, то, слухаючи їх, уявляю перед собою молоду жінку, котра граційно скидає сукню і гола-голісінька заходить у ставок…

— Щоб я тріс, коли це з вами й справді не лучилося! Ви бачили її!

Транквіліон сумно кивнув головою…

— То було вже давно… Я й справді якось випадково підгледів Мальву, коли вона купалася.

— Ви бачили все? — спитав Бумблякевич таким голосом, наче йшлося про зґвалтування його сестри.

— Я бачив її лише ззаду… Цього було доволі, щоби ніколи більше не сприймати серйозно її віршів. Коли часами натрапляю в давніх часописах на її ім'я, то враз переді мною сходить, мов сонце, її пречиста дупця… — І, вловивши знервований погляд Бумблякевича, спитав: — Це нічого, що я вдався саме до такого терміну?

— Що ви маєте на увазі? — не збагнув Бумблякевич.

— Я застосував у даному контексті слово «дупця» і вважаю його найбільш відповідним, коли мова йде про предмет високих почувань. Наприклад, мені зовсім не сподобалося, як у недавньому українському виданні «Коханець леді Чаттерлей» вжито було слово «зад» стосовно вищезгаданої леді. Це жахливо. Коханці не можуть обмінюватися подібними словами. Вже краще в приступі екстазу вжити щось зовсім вульгарне, це принаймні збуджує, а зад — це щось безпросвітньо кобиляче. А є ж бо такі чудові слова, як «дупця, дупелька, дупцюня, дупуся, дупусечка, дупапулька, дуплюська, дупампуся, дупочка, дуплюсечка, дупелюсточка, дуперлинка, дупівонія», а в деяких, жартівливих місцях, — «дупенція, дупокльоцик, дупендра, дупижмо, дупасія, дупекло». Можливо, ці англійці так і кажуть: «Який у тебе чудовий зад!» Але ми — українці! Ми так говорити не можемо. Для кожного свідомого українця жіноча дупця — це брама раю, герб нації. Саме герб. На нашому гербі повинен бути обрій, на якому сходить кругла дупця з золотим промінням на тлі синього неба. Бо справжнє обличчя жінки — це її дупа! А в свою чергу, кожна дупа має своє обличчя.

Цей Пупс все більше подобався Бумблякевичу.

— Ви справді мислите поетично, — сказав він. — Цікаво, які ваші вірші.

Транквіліон Пупс набрав постави римського патриція і прорік:

Так ніхто не кохав через тисячі літ,
Вже куди я не пхав — ти холодна, як лід.
Дивні скарби свої ти мені розпростерла.
Тільки вранці згадав, що ти вчора померла.

— Ну, це пародія на Сосюру, а я б хотів…

— Кий біс — на Сосюру! Та це Володька у мене й стибрив перші рядки, бо ж я цього вірша все 'дно не міг видрукувати. От він і скористався.

— То ви поет-еротик! Це для нашої поезії щось нове. Досі вона пишалася своєю цнотливістю.

— Раніше я писав звичайну лірику.

— Прочитайте, — попросив Бумблякевич не без підступної гадки, що зачувши котрийсь давній вірш Пупса, безпомильно відгадає, хто саме з поетів криється у цій личині.

Пупс наморщив чоло, щось промурмотів і став деклямувати:

Я в день той по місту, мов привид блукав,
Із пам'яті здерши кору,
ім'я твоє згіркле у роті жував,
Неначе печінку сиру.
Було те ім'я, мов п'янливе вино,
Воно моя сіль і мій хліб.
Я брів і дивився в закрите вікно,
Як дивиться мертвий у гріб.
Був день без'язиким, був сірим той день,
Неначе протерті штани.
Поніс мене вітер із листям вишень
І десь між будинків зронив.
Ти бачиш з вікна, як я гірко сміюсь,
Підкравшись з-за рогу тихцем.
О, прийде не раз ще до тебе Ісус
З моїм посмутнілим лицем.

— Ви — Михайль! — вигукнув тремтячим голосом Бумблякевич.

— Дайте спокій, — відмахнувся Пупс. — Це зараз не має жодного значення. Я тільки хочу сказати, що тепер чомусь мені багнеться всю цю поезію зґвалтувати, притому найбрутальнішим чином. Саме тепер, коли я припинив усі свої сексуальні поривання через похилий вік, мені багнеться чинити сексуальні надуживання на папері. В прозі це проявляється в диких сценах мордування і ґвалту. Я не можу писати цнотливо. Я задихаюся в усталених нормах української літератури. Мені хочеться підкласти під неї вибухівку, аби вся ця нефоремна споруда злетіла в повітря, і побудувати новий палац.

18
Перейти на страницу:
Мир литературы
Наши партнеры