Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович - Страница 17

• Предыдущая
• 17/109
• Следующая

— То я мушу вас знати?

— Звичайно. У будь-якому підручнику з історії літератури двадцятих років знайдете й мене. Спочатку ми були на Соловках, але 23 жовтня 1937 року нас посадили на баржу і вивезли до Карелії. 1116 осіб, а серед них півсотні українських письменників. Розстріли відбувалися з 27 жовтня по 4 листопада.

— І яка ж… е-е… ваша дата смерти?

— 27 жовтня.

— О, то вас було розстріляно в один день із Майком Йогансеном?

— У цей самий день були розстріляні також Михайль Семенко, Панько Педа, Максим Лебідь, Володимир Штангей, Петро Ванченко, Лесь Корсун… Тоді письменників стріляли пачками.

— Але Семенка розстріляли 23 жовтня.

— Так записано у вироку, але насправді у цей день відбувався етап і не стріляли нікого.

Він узяв зі стелажа папку, розкрив її і витяг аркуш.

— Ось гляньте. Тут дати розстрілів політичних в'язнів. Почали розстрілювати 27 жовтня, а потім уже підряд — 1, 2, 3, 4 листопада. Між іншим, якщо вам цікаво, третього листопада загинули Мирослав Ірчан, Микола Зеров, Микола Куліш, Антін Крушельницькій, Валер'ян Поліщук, Олекса Слісаренко, Павло Филипович, Марко Вороний. Зверніть увагу на цей розрив між 27 жовтня і 1 листопада. Знаєте, чому не було розстрілів 28, 29, 30 і 31 жовтня? Це через мою втечу. Після неї вони всіх роздягали до білизни і вели на розстріл, зв'язавши по двоє. Уявіть собі, як ішли на смерть зв'язані парами Микола Куліш із Лесем Курбасом, а Валер'ян Підмогильний із Мирославом Ірчаном… Дув жахливий вітер, просто в обличчя, скрипіли сосни, сіявся сніг. Після всього, що було пережито, після всіх допитів, катувань і виснажливої праці смерть сприймалася як порятунок. Всього було засуджено до розстрілу 1116, а розстріляно 1111. Де поділося п'ятеро приречених? Про чотирьох указано, що вони були етаповані в Кемь. А п'ятий лишився загадкою. П'ятим був я.

Бумблякевичу забило дух.

— То ви… ви один із них! — і почав знервовано висвітлювати у пам'яті образи письменників, чиї портрети бачив у різних виданнях.

Але кожен із розстріляних міг із літами перетворитися на Транквіліона Пупса. Та чи рятувало б таємниче підпілля неосвіченого робітничого поета Панька Педу, або такого ж співця ударних мас Максима Лебедя? Ще зовсім юний Лесь Корсун робив лише перші несміливі кроки. А що прозаїки Штангей і Ванченко? Чи надали б їм перевагу перед Йогансеном і Семенком? Якби залежало від мене, то на кого б упав мій вибір? Йогансен чи Семенко? Либонь таки співець прекрасної Альчести і доктора Леонардо.

— Перестаньте, це марна справа, — перебив його роздуми Пупс. — Після того, що я пережив у чеканні розстрілу, я сам на себе не схожий.

— Але чому врятували саме вас? А решта? І чому врятували тільки когось із тих, що були розстріляні першими? Чому не Валер'яна Підмогильного?

— Я не думаю, що вони помилились. Одне скажу — ваші заняття історією літератури без відвідин моєї бібліотеки не варті нічого. Будь-яка ваша праця про будь-якого письменника, чи то про окремо взятий період — наперед приречена на пшик.

— Не розумію, чому?

— Та тому, що оглядаючи чиюсь творчість, наприклад Шевченка, ви маєте перед собою лише ті твори, які вам відомі.

— Звичайно, так воно і є. А хіба може бути інакше?

— Може. Адже це не означає, що коли вам щось не відоме, то його не існує?

— Ви хочете сказати, що вам відомі якісь твори Шевченка, які досі вважались загубленими?

— Саме так, шановний добродію. У моїй книгозбірні знаходиться безліч загублених творів. Адже велика їх кількість потрапила в архіви таємної поліції, а згодом в архіви НКВД і КҐБ. А звідти — на сміттярку. Таким чином, у нас зберігаються твори геть усіх репресованих письменників. А серед них немало таких, про які ви і не чули.

Пан Пупс просто не міг стримати своєї невимовної втіхи. Бачив, який ошелешений цими новинами його гість, і охоче підкидав жару:

— Маємо тут поеми Опанаса Лобисевича, прозу Віктора Забіли, другу частину «Вальдшнепів» Миколи Хвильового, невідомі щоденники Шевченка і Панька Куліша… А ще другий том «Мертвих душ» Гоголя і його ранню повість «Брати Твердиславичі». Але найцікавіше те, що повість ця писана українською мовою! А скільки в нас розкішних творів середньовіччя! Аж дванадцять нікому невідомих літописів! Це вам не фікція на зразок «Велесової Книги». Ми володіємо оригіналами. Маємо не тільки вірші Івана Мазепи, але і його роман писаний французькою мовою. Маємо кілька історичних трагедій Пилипа Орлика… Рукописи Марусі Чурай…

— Та це ж просто сенсація! — не втримався Бумблякевич.

— І ви такі цінності тримаєте в таємниці?

— Ми не можемо ризикувати. Доки Україна знаходиться під постійною загрозою ззовні і зсередини, доки її політичне становище непевне і хистке, ми не вийдемо з запілля. Тільки могутня держава забезпечить надійне зберігання цих скарбів… А поки що ми вже чимало літ займаємося порятунком української літератури. Наші аґенти їздили навіть на Соловки, проникали в святая святих каґебістських архівів і викрадали звідти рукописи… Маємо не відомі нікому поезії Драй-Хмари, Зерова, Свідзинського, Плужника, Дмитра Тася, Вероніки Черняхівської… Але то я називаю імена відомі, а ось що вам, скажімо, говорить ім'я князя Северина Сапіги?

— Боюся, нічого, — Бумблякевич зробив розумне лице і зморщив чоло.

— Ага! Бачите! А це унікальна людина. Він зібрав сотню добровольців і вступив до армії Наполеона з тим, щоби схилити його до походу на Україну. Він таки зумів зацікавити імператора, але, на жаль, фортуна від них одвернулася. Після цього Северин оселився на своїх добрах на Волині й займався вже тільки літературою. Але у 1830 році, в час польського повстання проти москалів, знову зібрав свій загін і загинув під Остроленкою в бою з москалями. Сталося це 26 травня 1831 року.

Погляд Бумблякевича впав на товстий червоний манускрипт.

— А що в цій книзі?

— О, тут чи не найголовніший твір пана Сапіги — «Мандрівка довкола борщу».

— Борщу? — перепитав Бумблякевич, гадаючи, що не дочув.

— Авжеж, саме борщу. Борщ — се наш український тотем, якому ми повинні молитися і складати пожертви. Борщ — се символ світобудови, се Сонце, Місяць і Зорі, Небо і Земля, води і суходоли… Борщ — се наша українська кров. Темно-червона, хмільна і кипуча. Борщ тече в наших жилах, борщ вирує і яріє. На борщі виросла козацька нація, на борщі вона приймала присягу. Отже, пан Сапіга в цій книзі, котра має стати поряд із «Кобзарем» й «Енеїдою», описав свою подорож до сутности борщу, проник до самих його глибин, дослідив кожну його складову частину, пірнув до самих первнів і видобув їх на поверхню. А головне — йому вдалося відкрити знову забутий нами перепис борщу.

— А хіба ми не знаємо, як його варити?

— Що ви? Хіба та юшка, якою ми дуримо свою національну пиху, варта називатися борщем? Ви собі гадаєте, що коли кинути до окропу буряки, то це вже борщ? Гай, гай… Не їли ви козацького борщу, то й не говоріть нічого. Козацький, або ж половецький борщ — наша ритуальна страва. Її згадує ще Пріск у своєму описі мандрівки до краю гунів. Але після зруйнування Січі перепис цей було надійно поховано в непам'ять.

— А знаєте, я й раніше відчував до борщу якусь неусвідомлену повагу, — сказав Бумблякевич. — Пам'ятаю ще малим, дідусь, аби приохотити мене з'їсти цілу миску, розповідав при цьому байку, що нібито оце переді мною не просто борщ, а ціле море… А на дні — кораблі-потопельці… Я їв те море, аби хутше дістатися дна і вирятувати кораблі…

— О! Бачите! А скажу вам, що десь на північ звідси знаходиться Море Борщів. Я не знаю, чи се справді так, бо ніколи не мандрував сміттяркою. Надто вже багато часу відбирає книгозбірня. Може, це тільки місцева леґенда. До речі, ваша Мальва Ланда дуже хоче податися туди.

— В те море?

— А так. Її завше вабило все чудесне і незвідане. До того ж, якраз вона і досліджує творчість Северина Сапіги. Завтра на бенкеті мають подавати борщ, котрий зварить Мальва за козацьким переписом.

— Цікаво мені, чи Мальва друкувала свої вірші вже тут, на сміттярці?

• Предыдущая
• 17/109
• Следующая