Живий звук - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 23
- Предыдущая
- 23/57
- Следующая
Нічого особливого, у наш час і не таке трапляється. Родзинка цієї історії в тому, що десять кілометрів у даному випадку не просто відстань між частинами тіла, а й між Житомирською та Київською областями. Тому правоохоронці вступили між собою в цілком зрозумілий виробничий конфлікт: попри те, що були близькими сусідами, підлягали двом різним територіальним відомствам. А оскільки справа про вбивство волоцюги не мала жодних перспектив, сищики Житомирщини намагалися передати тулуб бомжа сищикам Київщини, а ті, в свою чергу, доводили: голова — лише частина цілого мертвого тіла. Отже, логічніше долучити голову до тулуба, а не тулуб до голови. Значить, справу повинні порушувати на Житомирщині.
Помиритися правоохоронці сусідніх областей не могли вже кілька днів. За інформацією мого кореспондента, менти Київщини хотіли накрити колегам із Житомирщини велику поляну, аби ті позбавили їх такого тягаря. Натомість хлопці з Житомирщини запропонували інший варіант: тягнути жеребок, аби все було по-чесному. Кияни категорично відмовилися і висунули інший аргумент: безнадійну справу забирає до себе той, на чиїй території частини тіла виявили раніше. За іронією долі, тулуб та голову знайшли практично в один і той самий час, зафіксований у рапортах.
Тоді правоохоронці Київщини переконали інспектора ДАІ, який знайшов голову, коли зупинився на дорозі під час патрулювання, аби справити в придорожніх кущах малу потребу, переписати рапорт заднім числом, указавши іншу, більш пізню годину виявлення злощасної голови. Афера стала якимось чином відома колегам із Житомирщини, тож вони, не довго думаючи, написали офіційного листа на ім’я міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, звинувативши міліціонерів Київщини в непрофесіоналізмі та корупції.
Зовсім випадково копія листа потрапила в прес-службу. Так цей чорний анекдот став відомий одному репортеру, який співпрацював з нашою редакцією. Йому, ясна річ, і карти в руки — за вибуховою силою подібна історія при правильній подачі могла дорівнювати знаменитій на весь Ужгород бійці між даішниками та міліцейським спецпідрозділом. Редактору вже телефонували з міністерства і наполегливо просили не публікувати матеріалу. Бувалий у бувальцях шеф записав телефонну розмову на диктофон, розпорядився долучити розшифровку до основного тексту, і зараз автор дошліфовував його під моїм чуйним керівництвом.
Власне, журналістові я довіряв. Тому, глянувши на текст одним оком, дав відмашку доробляти, але писати обережно та виважено, частіше вживати звороти типу «на нашу думку», «ймовірно», «як повідомляє наше джерело в МВС», «офіційний коментар отримати не вдалося». Після того, охоловши до гарячої теми остаточно, знайшов у курилці Люську Корбут.
На щастя, вона була там сама. Основні редакційні курці вже розбіглися, та й Люська збиралася бичкувати залишки сигарети. Мене це влаштовувало: не хотілося відкликати її при свідках для розмови тет-а-тет із таємничим виразом обличчя.
— Поспішаєш?
— А що таке? Знову щось про Сонечко почути хочеш? Зачепила тебе гаряча штучка, нє?
— Деякі люблять гарячіше, — в тон їй відповів я. — Наприклад, Наташа Зима, знаєш таку?
— О, знайшов гарячу штучку! — реготнула Люська. — Ти це тільки зараз придумав, Вараво, зізнавайся!
— Мені справді треба вичислити цю Зиму, — я не зовсім розумів її телячих радощів.
— Думаєш через неї пробитися до Анжелки? Нормальні герої завжди йдуть в обхід? Не знаю, Вараво, що ти там собі задумав, тільки нічого в тебе з Зимою не вийде. Сонечко — правда, слабке в нас на передок. Усі, звісно, про це не знають, але кому треба — вона сама сигнал подасть. З Наткою все дуже запущено. Там мужикам робити нема чого, січеш?
— Тобто? Не збираюся я нічого…
— Хоч мені не втирай! — знову реготнула Люська. — Зима до мужиків ставиться холодно. Зате для дівчаток там справжня вічна весна. Досі не дійшло? Рожева вона, Зима твоя… Лесбійка, якщо вже так прямо говорити.
Цього тільки не вистачало!
— Ти свічку тримала?
— Ніхто не тримав. З нею десять хвилин поспілкуєшся — і все, гаси світло. Тусівка один час мусувала тему, що Наталка в Анжелку закохана, тому й служить їй так віддано. Знаєш, Зима — особа не публічна, з нею в основному по телефону чи мейлу народ спілкується. Ще й страшненька вона, між нами, дівчатками… Але в плані інформаційного супроводу своєї кумирки вона може дати фору будь-кому. Ас із асів, я б сказала. Чуйка працює, смак бездоганний, міру в усьому відчуває, мислить нестандартно. З Бобром покійним, царство небесне, вони в парі прекрасно працювали. З Анжелки ж взяти нема чого особливого, голова, наче в ляльки Мальвіни, порцеляна з тирсою всередині. Тільки й чеснот, що голос, личко та фігура…
— Чекай, — я жестом зупинив цей словесний фонтан. — Про, м’яко кажучи, посередні розумові здібності Анжели Сонцевої я вже не раз чув. І вже готовий повірити, що Бобров і, як тепер уже знаю, Наталя Зима, по суті, зліпили з лайна цукерку. Хоча Анжела не видалася мені аж такою вже тупою…
— А ви з нею в основному балакали? — підсмикнула Люська.
Мені довелося визнати — справді, толком поговорити з нею мені так і не вдалося. Те, що Анжела розповіла про звичаї в шоу-бізнесі і свою важку долю, цілком укладалося десь так у півторагодинний монолог. Не так багато часу, аби нова знайома розкрила всі свої розумові здібності.
— Це не має відношення до… — Ту т я запнувся, проте Люська міттєво скористалася моїм невільним промахом.
— До чого? До чого не має відношення?
— До наших з Анжелою стосунків.
— Ага! У вас уже стосунки! Можна тебе привітати, Вараво!
Ще трохи — і Люська Корбут, яка була ким завгодно, тільки не дурепою, зрозуміє, що мій несподіваний інтерес до шоу-бізнесу насправді має досить глибоке підґрунтя. Тому я поспішив згорнути розмову:
— Слухай, мені насправді по барабану, з ким спить Наталя Зима — з хлопчиками чи з дівчатками. Просто зараз мені треба її знайти і дещо в неї запитати. Допоможеш?
— Без проблем, — Люська підморгнула. — Тільки, Вараво, ти щось справді цікаве мутиш. Давай з тобою домовимося: почуєш будь-яку цікаву плітку — тут же зливай мені. Я, здається, тобі за ці кілька днів аж надто багато допомогла. Маю право отримати хоч якусь інформаційну компенсацію?
— Без проблем, — я погодився з чистою совістю, бо точно знав — нічого Люська від мене не почує. Хоча б через те, що довкола Сонцевої енд компані надто очевидно гуртується кримінал.
Уже за десять хвилин я набирав номер мобільного телефону, продиктований Люською. Відповіли лише після сьомого гудка. І відповів чомусь обережний чоловічий голос.
— Слухаю… Хто це?
— Добрий день! — вигукнув я бадьоро. — Мені цей номер дала така собі Люда Корбут, журналістка. Сказала, що за ним реально знайти Зиму Наталю. Правильно?
— А ви хто? — запитав голос після короткої паузи.
— Колега Людмили. Звати мене Ігор Варава, хотів би зустрітися з пані Зимою чи хоча б поспілкуватися в телефонному режимі. Це можливо?
— А на предмет?
— Невеличка професійна консультація. Не для друку, можу вас запевнити. Телефоную як приватна особа. Так я правильно потрапив?
Цього разу пауза затягнулася майже на хвилину. Я навіть обережно гукнув у рурку:
— Аго-ов? Де ви там?
— Так-так, просто я думаю, — озвався голос. — Наталі наразі немає на місці. Її навіть в місті немає. Ви, напевне, чули про трагедію…
— Звичайно. Таке горе…
— Ну, але по обіді вона озветься. Давайте… Ігорем вас звати?
— Так.
— Ага. Давайте, значить, Ігоре, сьогодні, десь так із десятої тридцять вечора, будьте в клубі «Слон». Знаєте, де це?
— Я взагалі не ходок по клубах…
— Нічого страшного. Харківський масив, орієнтир — станція метро «Харківська». Ви машиною чи пішки?
— На колесах.
— Чудово. Орієнтир я вам назвав, а там уже запитаєте. Це невеличкий клуб, але досить відомий. Сядете за барну стійку, Наталя вас упізнає. О’кей?
— Слухайте… для чого така конспірація?
- Предыдущая
- 23/57
- Следующая
