Живий звук - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 22
- Предыдущая
- 22/57
- Следующая
— Якщо захочете розібратися в термінах — мої консультанти завжди до ваших послуг. Мені здається, пане Вараво, вам просто треба добре платити. Аби ви не писали зайвого і не робили прикрих помилок.
Та-а-ак, золоті слова. Кави в чашечці було рівно на п’ять ковтків, три з них я вже зробив. Розмова на якусь мить зависла, і Захаревич відчув це першим:
— Я сказав, що хотів. Тепер слухаю вас.
— Анжела Сонцева.
— Що — Анжела Сонцева?
— Ви ж знайомі з нею.
— Там, на стінці, ви могли побачити багатьох, з ким я особисто знайомий.
— Але не кожен із них запрошує вас на рядову і не дуже цікаву вечірку. Я бачив вас минулої п’ятниці на презентації кліпу Сонцевої.
— Вона мене не запрошувала. І це була не зовсім презентація кліпу. Якщо ви там були, народ просто відзначав завершення зйомок якогось фільму. Анжела сама була на вечірці гостею.
— Хто ж вас тоді запросив? Чи банкір вашого калібру запросто ходить на подібні тусівки? А посереднього політика на виборах ви теж підтримали просто так? Може, в мене погано з логікою, але я ось що думаю: у Миколи Боброва нема своїх грошей для вкладання в розкрутку молодої співачки. Тоді як участь в абсолютно безперспективній передвиборній кампанії зовсім незначущої особи молодої співачки, в яку вже вкладені певні гроші, забезпечує їй концертне турне Україною під виглядом і в рамках передвиборної агітації. Політик з поля зору зник. Анжела Сонцева залишилася і закріпила свій успіх.
— Що ви хочете цим сказати? Логіка справді дивна…
— Лише те, що до Анжели Сонцевої у вас може бути особиста симпатія. Саме у вашій особі Микола Бобров знайшов основну фінансову підтримку для свого нового проекту. Ви ж буквально десять хвилин тому пропонували мені щось дуже подібне: прихована реклама, непомітний вплив на суспільну думку. З одного боку — концерти Анжели Сонцевої. З іншого — назва структури, за чиєї підтримки все це відбувається. Фінансова група «Південь» починає і виграє при менших, ніж потрібно в подібних випадках, затратах. На передвиборну агітацію політик допоможе вам списати більше грошей, ніж ви робите це на прямій рекламі. Врешті-решт видатки на рекламу можна перевірити і при бажанні докопатися до відкатів. Перевіряти вас як спонсора відомого політика ніхто не додумається. Отже, де-юре — спонсорство і ситуативний союз. Де-факто — ненав’язлива самореклама і промо співачки. Тому, до речі, ви й прийшли на ту вечірку в п’ятницю. Знали — там буде Анжела Сонцева, а ви дружите з нею, а не з маргінальним політиком. Хоча всі думають навпаки. У будь-якому разі, повинні так думати. Я не правий?
— Я правий, — тицьнув себе пальцем у груди Захаревич. — Правий, коли сказав: ви з набору абсолютно ідіотських фактів, які неможливо на перший погляд співставити, примудряєтесь робити цілком логічні висновки. Тільки ви не розкрили мені жодної таємниці — в долі Анжели я брав певну, насамперед — фінансову участь і таємниці з цього не роблю. Інакше точно не прийшов би на згадану вами вечірку. До чого ця розмова, ніяк не зрозумію.
— Коли чесно — я й сам не дуже розумію, для чого почав її, з чого треба починати і що хочу почути, — зізнався я, і це була щира правда. Поки що мокрий щенячий ніс не наткнувся ні на що корисне для себе. — Просто ви повинні знати Анжелу краще за мене. Мені цікаво, якою вона є як людина. Бо про неї як творчу особистість мені вже достатньо наплели.
— Мабуть, казали — порцелянова голова, набита тирсою? Як у ляльки Мальвіни, правильно?
— Десь так, — погодився я.
— У цьому є доля правди, — мовив Захаревич. — Я люблю ефектних молодих жінок, і я в цьому не одинокий. Закидайте мене за це камінням, прокляніть мене, розіпніть!
— Не буду, — я навіть сильно хитнув головою.
— Не треба, — посміхнувся Захаревич. — Спочатку до мене прийшов Микола Бобров… Я не був на похороні, але це трагедія… Отже, він прийшов до мене, ось так, як ви, ось у цю кімнату. Нагадав мені про мої знайомства з відомими артистами. Тоді показав кілька фотографій Анжели і попросив дозволу поставити диск. Он, бачите, магнітофон на столику в кутку? — Я подивився у куток, побачив, кивнув. — Бобров поставив диск. Зовнішність на якісному глянцевому фото плюс цей голос таки справили враження. Покійний Бобров усе ж таки знав своє діло. Потім я познайомився з Анжелою особисто, це була вечірка з нагоди якоїсь нашої річниці. Був невеличкий концерт, серед інших — молода зірка естради Сонцева. Тоді я вперше, до речі, дізнався про отой її бзик…
— Бзик? — насторожився я.
— Інакше не назвеш. Вона відмовлялася співати наживо за столом. Знаєте, є така мода: запрошені на корпоратив артисти сидять на банкеті окремо, за столом хазяїв. І часом, коли їх просиш щось заспівати, вони не особливо комизяться. Навіть імениті собі таке дозволяють. Анжела — ніяк! Причому навіть не відбувалася жартами: таке, знаєте, дитяче: «Не буду!»
— Чекайте-чекайте, а для чого ж її запрошують?
— Ви точно не розбираєтеся в цих питаннях, — поблажливо промовив Захаревич. — Усі вони завжди співають під фонограму. Для естрадників, особливо — молодих та не дуже досвідчених, такі речі в порядку речей. Так само як і для тих, хто влаштовує концерти. Так ось, коли я ближче познайомився з Анжелою, то дізнався: їй можна пропонувати що завгодно, навіть, вибачте, інтим. Але тільки не поспівати, так би мовити, в неофіційній обстановці. Поза концертною програмою, розумієте? Цей пункт навіть довелося згодом, коли почалося те передвиборне турне, включити в її райдер. Знаєте, що таке райдер?
— Ні.
— Це щось типу переліку обов’язкових вимог, без гарантії виконання яких артист до вас не приїде. Я теж від цього був далекий, мене Бобров просвітив.
— Чим вона таке пояснювала?
— Береже голос. Дуже просто і знімає всі питання. Навіть вийшов невеличкий скандал: на заключному прийнятті я особисто як виняток попросив її заспівати «Хеппі бьоздей ту ю» на честь одного іменинника. Знаєте, в стилі Мерилін Монро, як вона президента Кеннеді вітала. Знаменитий факт… Сонцева відмовилася. Я наполягав, адже ж усе відбувається за мої гроші. Вона психонула, почала жбурляти під ноги тарілки, довелося Боброву швиденько її евакуйовувати від мого гніву подалі.
— Ви врешті пробачили її?
— Куди ж я дінуся! Творчим людям треба вибачати їхні маленькі слабкості. Якщо вас Анжела цікавить у цьому плані, ви б краще Наталку розпитали. Знаєте Наталку?
— Наталку? — перепитав я.
— Наталя Зима, її права рука. Подружка, помічниця, стиліст, піар-менеджер — усе, що завгодно. Бобров покійний теж її цінував. Хіба її нема зараз у лікарні біля Анжели?
Я хотів сказати, що мене не пускають у лікарню, та раптом згадав: біля Анжели в Святошинській районній лікарні справді нікого не було. Між тим, про аварію відомо з самого ранку. Близька людина, а саме такою, за словами Захаревича, була невідома мені Наталя Зима, просто не могла не примчати до ліжка потерпілої.
Тим не менше, про Наталю Зиму я почув за всі ці дні вперше. Про неї не обмовилася навіть сама Анжела, хоча колегам по шоу-цеху перемила в моєму ліжку всі кісточки.
Красномовно глянувши на годинник, Захаревич дав зрозуміти — мій час вичерпався. Тому я швиденько закруглив розмову, потиснув простягнену на прощання руку. Уже в дверях хазяїн кабінету зупинив мене.
— Так що, Ігоре?
— А що? — не зрозумів я.
— Подумайте. Я не кожному журналісту і не щодня пропоную ділові стосунки. Якщо протягом місяця ви не захочете переключитися на економічні теми, знайду іншого. Вам лише лікті гризти лишиться. А надумаєте — дзвоніть, без церемоній.
На роботі — все без змін.
Як слід було чекати, смерть відомого продюсера вже не була темою першої сторінки і, відповідно, відділ криміналу цікавили більш резонансні теми. Наприклад, до кінця тижня треба було кров з носа довести до ладу історію про бомжа, безголове тіло якого знайшли на околиці села в Житомирській області, а голову — за десять кілометрів від тулуба.
- Предыдущая
- 22/57
- Следующая
