Чума - Камю Альбер - Страница 24
- Предыдущая
- 24/56
- Следующая
– Отже, по-вашому, ви все знаєте про життя? – спитав лікар.
З пітьми долинула відповідь, вимовлена тим самим спокійним тоном:
– Так, знаю.
Тільки опинившись надворі, вони зрозуміли, що вже пізненько, очевидно, близько одинадцятої. Місто було безгомінне, в ньому все змовкло, крім шерехів. Десь дуже далеко пролунала сирена «швидкої допомоги». Вони посідали в машину, і Ріє запустив двигун.
– Зайдіть-но завтра до лазарету,- мовив він,- вам треба зробити запобіжний укол. А насамкінець і перш ніж ви влізете в цю халепу, згадайте, що у вас тільки один шанс із трьох виплутатися з неї.
– Такі підрахунки не мають ніякого глузду, і ви самі, докторе, це чудово знаєте. Сто років тому під час мору в Персії хвороба вигубила всіх жителів міста, крім однісінького чоловіка, котрий обмивав трупи і ні на мить не занедбав свого обов'язку.
– Значить, йому випав третій шанс, та й тільки,- мовив Ріє, і голос його пролунав несподівано глухо. – Але ваша правда, ми ще не дуже обізнані з чумою.
Вони їхали передмістям. Автомобільні фари яскраво сяяли серед безлюдних вулиць. Лікар зупинив машину. Зачиняючи дверцята, він спитав Тарру, чи не хоче той зайти до хворого, і Тарру згодився. Їхні обличчя освітлював тільки відблиск нічного неба. Нараз Ріє дружньо розреготався.
– Скажіть-но, Тарру,- спитав він,- а вас що спонукує вплутуватися в цю історію?
– Не знаю. Очевидно, міркування морального характеру.
– А на чому вони грунтуються?
– На розумінні.
Тарру повернув до будинку, і Ріє знову побачив його обличчя вже коли вони ввійшли до ядушного діда.
Наступного дня Тарру взявся до роботи і зібрав першу добровільну дружину, за прикладом якої мали створюватися й інші.
Проте оповідач не має наміру надавати великої ваги цим санітарним осередкам. Звісно, більшість наших співгромадян, коли б вони були на місці оповідача, піддалися б спокусі прибільшити роль цих дружин. Але оповідач радше схильний піддатися іншій спокусі, він вважає, що, приписуючи надто велику вагу добрим вчинкам, ми зрештою складаємо непряму, але непомірну хвалу самому злу. Бо цим згоджуємося, ніби добрі вчинки мають таку ціну лише тому, що вони явище рідкісне, а злоба і байдужість куди поширеніші рушії людських дій. Ось такого погляду оповідач ніяк не поділяє. Зло, що існує на світі, майже завжди наслідок невігластва, і будь-яка добра воля може завдати стільки ж шкоди, скільки й зла, якщо тільки ця добра воля не досить обізнана. Люди – вони скорше добрі, ніж лихі, і, власне, річ не в цьому. Але вони в тій чи іншій мірі перебувають у блаженному невіданні, і саме це називається чеснотою або вадою, причому найстрашнішою вадою є невідання, яке гадає, що йому все відомо, і тому дозволяє собі вбивати. Душа у вбивці сліпа, і не існує ні справжньої доброти, ні найпрекраснішої любові без цілковитої ясності бачення.
Ось чому, схвалюючи створення наших санітарних дружин, що виникли за ініціативою Тарру, слід зберігати об'єктивність. Ось чому оповідач не збирається виступати в ролі надто красномовного барда й оспівувати добру волю та геройство, хоча цілком віддає їм належне. Він і надалі залишиться істориком розтерзаних і непримиренних сердець наших співвітчизників, бо такими зробила нас чума.
Не така вже велика заслуга тих, хто самовіддано взявся за організацію санітарних дружин, вони ж бо твердо знали, що нічого іншого зробити не можна, і, навпаки, було б незбагненним, якби вони не взялися до того. Ті дружини допомогли нашим співгромадянам глибше ввійти в чуму і, зокрема, переконали їх, що коли хвороба вже тут, треба робити те, що треба для боротьби з нею. Бо чума, ставши повинністю для кількох людей, виявлялася тим, чим вона була насправді, а була вона справою всіх.
І це дуже добре. Але ж нікому не спаде на думку хвалити вчителя, котрий вчить, що двічі по два – чотири. Можливо, його похвалять за те, що він обрав собі чудовий фах. Тому скажімо: вельми похвально, що Тарру та інші взялися довести, що двічі по два – чотири, а не навпаки, але скажімо також, що їхня добра воля ріднить їх із тим учителем, з усіма, в кого таке саме серце, як у згаданого вчителя, і що, на славу людини, таких куди більше, ніж гадають, принаймні оповідач у цьому переконаний. Правда, він розуміє, які можуть навести заперечення. Головне з них – що ці люди, мовляв, важили життям. Але в історії завжди і неминуче настає такий час, коли того, хто насмілиться сказати, що двічі по два – чотири, карають на смерть. Учитель добре це знає. І річ не в тім, щоб знати, яку кару чи нагороду тягне за собою таке міркування. Річ у тім, щоб знати, двічі по два – чотири чи ні. Ті наші співвітчизники, що важили тоді життям, мали з'ясувати, по-перше – чума це чи не чума, а по-друге – треба проти неї боротися чи не треба.
Чимало оранських новоявлених моралістів твердило, що, мовляв, тут нічого не поможе і що найрозумніше – це вклякнути навколішки. І Тарру, і Ріє, і їхні приятелі могли заперечити на це хто так, хто інак, але висновок їхній завше диктувався тим, що вони знали: треба боротися в той чи інший спосіб і нізащо не падати навколішки. Вся річ була в тому, щоб не дати загинути від чуми великій кількості людей, не дати їм спізнати гіркоту безповоротної розлуки. А на те одна лише рада: подужати чуму. Сама по собі ця істина не здатна викликати захвату, радше вона просто логічна.
Ось чому цілком природно, що старий Кастель вклав усю свою віру і всю свою снагу у виробництво сироватки тут, на місці, з усілякого підручного матеріалу. І вони з Ріє сподівалися, що сироватка, виготовлена з культур мікроба, яким вражене місто, буде дійовішою, аніж сироватка, одержана десь-інде, бо місцевий мікроб дещо відрізнявся від чумної бацили, точніше, від класичного його варіанту. Кастель розраховував дістати першу партію сироватки найближчими днями.
Ось чому цілком природно також, що Гран – і справді, особа не геройська – став у ці дні ніби адміністративним серцем дружини. Частина дружин, зібраних Тарру, взяла на себе роботу подавати запобіжну допомогу в перенаселених кварталах. Добровольці пробували запровадити тут необхідну гігієну, брали на облік горища й підвали, які ще не були продезинфіковані. Інші дружини допомагали безпосередньо лікарям – виїздили з ними на виклики, забезпечували перевезення зачумлених, ба навіть згодом через брак спеціального персоналу самі водили машини «швидкої допомоги» чи фургони для перевезення трупів. Все це вимагало статистичного обліку, що його і взяв на себе Гран.
З певного погляду оповідач схильний вважати, що Гран навіть більшою мірою, ніж Ріє, чи, скажімо, Тарру, втілював ту спокійну мудрість, що надихала дружини в їхній праці. Він сказав «так» без вагання, з властивою йому доброю волею.
Тільки він попрохав, щоб його використовували на роботі нескладній, для складної він уже старий. Од вісімнадцятої до двадцятої години його час до послуг лікаря. І коли Ріє палко подякував йому, він навіть здивувався: «Це ж бо не найважче. Зараз чума, ну ясно, треба з нею боротися. Гай-гай! Коли б усе на світі та було таке просте!» І він повертався до своєї недописаної фрази. Іноді вечорами, коли статистичні підрахунки завершено, Ріє розмовляв з Граном. Потроху до цих вечірніх розмов вони залучили й Тарру, і Гран з явною втіхою відкривав свою душу перед двома приятелями. А вони з непослабною цікавістю стежили за копіткою працею Грана, якої він не уривав навіть у розпал чуми. Зрештою це стало для обох своєрідною розрядкою.
– Ну як амазонка? – нерідко питав Тарру. І Гран з вимученою посмішкою щоразу незмінно відповідав:
– Скаче собі, скаче!
Якось увечері Гран повідомив, що він остаточно зняв епітет «елегантна» стосовно своєї амазонки і що віднині вона фігуруватиме як «струнка».
– Так точніше,- додав він.
Іншого разу він прочитав своїм слухачам першу фразу, переписану наново: «Гожого травневого ранку струнка амазонка на чудовій гнідій кобилі скакала квітучими алеями в Булонському лісі».
– Правда ж, так краще її бачиш? – спитав він. – І потім я волію написати «травневого ранку» тому, що «травневого поранку» дещо сповільнює скік коня.
- Предыдущая
- 24/56
- Следующая
