Чума - Камю Альбер - Страница 23
- Предыдущая
- 23/56
- Следующая
– Чому в такому разі не звернутися до добровольців?
– Пробували, але наслідки виявилися жалюгідні.
– Пробували офіційно, самі майже не вірячи в успіх. Їм бракує головного – уяви. Тому вони й не встигають за масштабами стихійного лиха. І уявляють, що борються з чумою, тоді як засоби боротьби не піднімаються вище рівня боротьби зі звичайнісінькою нежиттю. Якщо ми не втрутимося, вони загинуть, та й ми разом з ними.
– Можливо,- погодився Ріє. – Повинен вам сказати, що вони подумують також про залучення на чорну роботу в'язнів.
– Я волію, щоб роботу виконували вільні люди.
– Я також. Але, власне, чому?
– Я ненавиджу смертні вироки. Pie глянув на Тарру.
– Ну й що ж? – мовив він.
– А те, що в мене є план організувати добровільні загони. Доручіть мені взятися до цієї справи, а начальство залишмо осторонь. Зрештою в нього й так багато клопоту. Я майже повсюди маю друзів, вони й будуть ядром організації. Природно, я теж вступлю до загону.
– Сподіваюся, ви не маєте сумніву, що і я приєднаюся залюбки,- сказав Ріє. – Людина завжди потребує допомоги, а надто в нашому ремеслі. Беру на себе провести вашу пропозицію в префектурі. А втім, у них нема іншої ради. Однак…
Ріє замовк.
– Однак на цій роботі можна і головою накласти, ви самі добре знаєте. І в кожному разі, я мушу вас попередити. Ви добре все зважили?
Тарру звів на лікаря спокійні сірі очі.
– А що ви скажете, докторе, про казання Панлю?
Питання це пролунало так природно, що Ріє відповів на нього теж цілком природно.
– Я надто довго вештався по шпиталях, щоб захопитися думкою про колективну відплату. Але ж ви розумієте: християни часом люблять побалакати на цю тему, хоча самі по-справжньому в це не вірять. Вони кращі, ніж видаються на перший погляд.
– Отже, ви, як і отець Панлю, вважаєте, що чума має свої добрі сторони, що вона розкриває людям очі, змушує їх думати?
Лікар нетерпляче труснув головою.
– Як і всі недуги на цім світі. Те, що слушно відносно хвороб світу сього, слушно і щодо чуми. Можливо, дехто й стане кращим. Але ж коли бачиш, скільки біди й горя приносить чума, треба бути божевільним сліпцем або просто негідником, аби примиритися з чумою.
Ріє говорив, майже не підносячи голосу. Але Тарру махнув рукою, ніби бажаючи його заспокоїти. Він усміхнувся.
– Атож,- мовив Ріє, здвигуючи плечима. – Але ви мені ще не відповіли. Ви добре все обміркували?
Тарру зручніше вмостився у фотелі і потягнувся до лампи.
– А в Бога ви віруєте, докторе?
І це запитання пролунало теж цілком природно. Одначе тепер Ріє відповів не відразу.
– Ні, але яке це має значення? Навколо мене пітьма, а я пробую бодай що-небудь у ній побачити. Вже давно я не вважаю це оригінальним.
– Саме це й відрізняє вас од отця Панлю?
– Навряд. Панлю кабінетний учений. Він не надивився смертей і тому провіщає від імені істини. Однак будь-який сільський священик, який розгрішує своїх парафіян і чує останній віддих мрущого, думає так само, як і я. Він передусім спробує зарадити біді, а вже потім доводитиме її доброчинні якості.
Ріє встав, світло лампи сповзло з його обличчя на груди.
– Якщо ви не хочете відповісти на моє запитання,- сказав він,- облишмо це.
Тарру посміхнувся, він і досі зручно, не ворушачись, сидів у фотелі.
– Можна замість відповіді поставити вам запитання?
Лікар і собі посміхнувся.
– А ви, бачу, любите таємничість,- мовив він. – Ну, питайте.
– Отож,- сказав Тарру. – Навіщо ви так самовіддано робите свою справу, коли не віруєте в Бога? Можливо, знаючи вашу відповідь, я і сам зможу відповісти.
Все ще стоячи в сутіні, лікар сказав, що він уже відповів на це запитання і що коли б він вірив у Бога всемогутнього, то облишив би лікувати хворих і передав їх до рук Господніх. Але річ у тім, що жодна людина на світі, атож, навіть і отець Панлю, який вірить, що вірує, не вірить у такого Бога, бо ніхто цілком не покладається на його волю, він, Ріє, вважає, що принаймні тут він на правдивій дорозі, борючись проти усталеного в світі ладу.
– Ага! – мовив Тарру. – Отже, так ви собі уявляєте вашу професію?
– Приблизно,- відказав лікар і вийшов на світло, що падало від лампи.
Тарру тихо свиснув, і лікар глянув на нього.
– Так,- мовив Ріє,- ви, мабуть, хочете сказати, що тут потрібна гордота. Але у мене, повірте, гордоти саме стільки, скільки треба. Я не знаю, ні що мене чекає, ні що буде по всьому цьому. Зараз є хворі і треба їх лікувати. Роздумувати вони будуть потім, і я з ними також. Але найпильніша справа – лікувати їх. Я бороню їх як умію, та й усе.
– Від кого?
Ріє відвернувся до вікна. Вдалині вгадувалася присутність моря з іще чорнішої й щільнішої густоти обрію. Він відчував лише одне – багатоденну втому і воднораз боровся проти раптової і нерозважної спокуси сповідатися перед цим чудним чоловіком, у якому він, одначе, відчував братню душу.
– Сам не знаю, Тарру, присягаюсь, сам не знаю. Коли я ще тільки починав, то діяв, сказати б, абстраговано, бо так мені було потрібно, бо лікарський фах не гірший за інші, бо багато молодиків до нього рвуться. Можливо, ще й тому, що мені, синові робітника, він дався особливо важко. А потім довелося бачити, як умирають. Чи знаєте ви, що є люди, які не бажають умирати? Сподіваюся, ви не чули, як голосить жінка перед смертю: «Ні, ні, ніколи!» А я чув. І тоді вже зрозумів, що не зможу до цього звикнути. Я був ще безвусий, і я переніс свою огиду на світовий лад як такий. З часом я став скромніший. Але так і не зміг звикнути до видовиська смерті. Я більше й сам нічого не знаю. Але зрештою…
Ріє похопився і замовк. Він раптом відчув, як у роті йому пересохло.
– Що – зрештою?.. – тихо перепитав Тарру.
– Зрештою,- повторив лікар і знов замовк, пильно приглядаючись до Тарру,- а втім, такий чоловік, як ви, зрозуміє, еге ж? Так от, оскільки світовий лад визначається смертю, можливо, для Господа Бога взагалі краще, щоб у нього не вірили і щосили боролися проти смерті, не підводячи очей до небес, де він так уперто мовчить.
– Авжеж,- підтвердив Тарру,- розумію. Проте всі ваші перемоги завжди були і будуть лише минущими, ось у чім заковика.
Ріє спохмурнів.
– Знаю, так завжди буде. Та це ще не привід, аби зректися боротьби.
– Справді, не привід. Але уявляю собі, що ж тоді для вас ця чума.
– Так,- мовив Ріє. – Нескінченна поразка.
Тарру з хвилину пильно дивився на лікаря, потім підвівся й важко рушив до дверей. Ріє подався за ним слідком. Коли він наздогнав його, Тарру стояв, утупившись собі під ноги, і раптом запитав:
– А хто навчив вас усього цього, докторе? Відповідь була негайна:
– Людське горе.
Ріє відчинив двері кабінету, а в коридорі сказав Тарру, що також вийде з ним, йому треба в передмістя заглянути до одного хворого. Тарру запропонував провести його, і лікар погодився. Наприкінці коридору їм зустрілася пані Ріє, і лікар відрекомендував їй гостя.
– Познайомся, це мій приятель,- мовив він.
– Дуже рада з вами познайомитися,- сказала пані Ріє. Коли вона пішла, Тарру озирнувся їй услід. На сходовому
майданчику лікар марно силкувався засвітити світло. Сходи потопали в пітьмі. Лікар подумав, що це діє новий наказ про заощадження електроенергії. Та втім, хто його знає. З недавніх пір усе якось розладналося і в місті, і в помешканнях. Можливо, то був просто недогляд воротаря, а більшість наших співгромадян самі вже ні про що не дбали. Проте лікар не встиг додумати цієї думки, бо позаду озвався голос Тарру:
– Ще одне зауваження, докторе, хай навіть воно видасться вам смішним: ви маєте цілковиту слушність.
Ріє здвигнув плечима, хоча в пітьмі Тарру не міг бачити його жесту.
– Сказати по щирості, я й сам не знаю. А ви, от ви знаєте?
– Ну-ну,- незворушно протягнув Тарру. – Я людина вчена.
Ріє зупинився, і Тарру, що йшов слідом, спіткнувся в пітьмі на приступці. Але утримався на ногах, схопивши лікаря за плече.
- Предыдущая
- 23/56
- Следующая
