Загадка однієї неділі - Акунья Ігнасіо Карденас - Страница 7
- Предыдущая
- 7/38
- Следующая
Я вдивлявся у риси його обличчя. Воно, без сумніву, належало чесній людині. Саме такої людини я потребував, тому й мусив переконати його. Тільки він спроможний витягти мене з цієї трясовини.
— Ви тепер без роботи, сеньйоре Макейра. Я можу найняти вас на кілька днів,— запропонував йому.— Мені потрібен водій.
— Ні, даруйте,— одразу ж відповів Макейра.— Певна річ, я потребую роботи. Але не такої: вона занадто небезпечна. До того ж...
Я дістав гаманець і витяг звідти одну червоненьку.
— За три дні,— сказав я, поклавши її йому на коліна.
— До того ж, — продовжував він,— машина, яку я водив, належала їй, а ваша, здається мені, буде під наглядом.
Я дістав іще сотенний банкнот, два по десять і один на п'ять песо.
— Візьміть в агентстві машину напрокат на тиждень,— наказав я йому. По тому глянув на годинник і продовжив: — Рівно о пів на одинадцяту їдьте повільно вулицею Інфанти. До речі, коли все буде як слід, прив'яжіть до антени білу хустинку.
Він провів мене до виходу, маючи, як мені здалося, переляканий вигляд.
— Не бентежтесь, сеньйоре Макейра,— мовив я, ляснувши його по долоні.— я не вбивав Сусанни.
Обличчя його виказало подив. Не надто великий, правда.
— Справді? А хто ж її вбив?
— Саме це і маємо з'ясувати. Ви і я. До побачення!
О десятій сорок я сів у автомобіль, що його найняв Макейра. Це був новенький чорний «шевроле». Знявши з антени хустинку, яка могла б привернути увагу поліції, загадав Макейрі звернути у перший же провулок. Якийсь час я вивчав машини, що йшли за нами. Нічого підозрілого не виявив, проте, не звертаючи уваги на лукаву посмішку Сусанниного шофера, змусив його ще разів п'ять змінювати курс.
— Дивна ви людина,— завважив він.— Того дня, коли... було вбито Сусанну, ви були дуже необережні... Сьогодні ж, навпаки, надто обачливі.
— Вам було нелегко втриматися, але ви все ж не сказали того, що хотіли сказати,— промимрив я.
— Як?
— «Того дня, коли ви вбили Сусанну».
— Еге ж,— зізнався він,— саме так я і хотів сказати, але виникла б пуста суперечка. Які ваші плани?
Я не став відповідати прямо на його запитання, натомість же дістав записник і заходився з'ясовувати:
— Скільки коханців мала Сусанна?
Він повернувся до мене і, сміючись, відповів:
— Ніколи не лічив їх, це була б нелегка праця.
— Серед них є один, чиє ім'я й чиє прізвище починаються на «Р». Знаєте ви, хто це такий?
— Звісно,— відповів Макейра не вагаючись,— вона називала його «сеньйор Р». Його зовуть Ремберто Рамераль. Іспанець, займається імпортом — переважно лікерів. Якщо не змінив адреси, то мешкає на вулиці Альмендарес.
— Завітаймо-но до нього з візитом,— сказав я і відкинувся на сидінні.
Зовні Рамералів будинок мав не такий уже й імпозантний вигляд, як годилося б, на мою думку, для Сусанниного коханця. На мій дзвінок відчинив сам Рамераль. Хоч я й не знав його, проте відразу зрозумів, що це саме він: по виразу обличчя, з яким він стрів мене, коли впевнився, що прийшов зовсім не той, на кого він чекав.
— Чого вам треба? — сухо запитав.
— Побалакати з вами,— відповів я і зайшов, не чекаючи запрошення.
— Яке зухвальство! Та як смієте заходити отак до мого будинку?
— Спокій, сеньйоре Рамераль! — наказав я.— Скандал завдасть шкоду саме вам. Сподіваюсь, ви не захочете, щоб ваша дружина прочитала ось це,— пригрозив я йому, показуючи один із листів.
Він простягнув руку, щоб забрати лист, але я сховав його в кишеню.
— Нам необхідно поговорити.
Із сусідньої кімнати почувся жіночий голос:
— Хто це там, Рембере?
— Та ніхто й... нічого особливого, — відповів Рамераль, тягнучи мене до виходу.— Швидше кажіть, чого вам треба. Я не маю наміру витрачати на вас багато часу.
Кажучи це, він дістав пачку сигарет «Партагас». Я відразу ж згадав сигаретні недопалки в попільничці, які виявив у Сусанни в спальні, і серце закалатало в моїх грудях. Коли він уже збирався сховати пачку, я сказав:
— Чи не запропонуєте і мені сигарету?
Я не став очікувати, поки він сам дасть мені,— вихопив пачку з його рук і сховав у себе; він спробував було накинутись на мене, та я так урізав йому хуком в живіт, що він зігнувся в три погибелі.
— Якщо відбитки пальців на цій пачці,— пригрозив я, — співпадуть з відбитками на келиху, що стояв учора ввечері в Сусанниній кімнаті, будьте готові давати пояснення поліції.
Рамераль зиркнув на мене. Очі його запалали ненавистю, але він промовчав.
— Коли я до вас зателефоную, а довго чекати цього вам не доведеться, будьте готові до пояснень, сеньйоре.
Сказавши це, я повернувся й пішов од нього до машини.
— Ну, як? — спитав Макейра з цікавістю.
— Не так уже й погано,— відповів я,— як для першого візиту.
— Ого!.. А хіба ще будуть візити?
— Усе можливо... все можливо.
— До кого поїдемо зараз?
— До «К. С. П.» Знаєте такого?
Макейра якусь мить щось розмірковував.
— Либонь, ідеться про сеньйора Падуа,— зрештою промовив.— Його ім'я Карлос. Вона дала йому прізвисько «золотий бичок». Такий собі дідуган, котрий ще дозволяє собі мати на утриманні кількох молоденьких краль. Певен: найпринадніше, що вони вбачають у ньому,— це його грошики. Як казала сеньйора Сусанна, він власник двох цукрових заводів.
— Твоя хазяйка вміла їх знаходити, га?
— Так, у цьому вона була неперевершена: найвищі державні чини, промислові магнати, плутяги-бан-ківпики...
— Стривай! Адже один із листів підписано ініціалами «С. В.» Чи це не власник казино Сегундо Вер-тьєнтес?
— Цей теж навідувався до неї.— Макейра посунувся на сидінні і кинув на мене проникливий погляд.— Гадаєте, саме котрийсь із цих той, кого розшукуєте? — спитав.
— У всякому разі, в кожного з них був мотив,— відповів йому я, подаючи йому знак, щоб рушив.—
Мотив — ось перша підойма злочину... вона ж їх шантажувала.
— Ви ще не сказали мені, до котрого з них поїдемо зараз,— звернувся він, натискуючи на газ.— Хоч зараз, правда, не дуже слушний час для візитів... я хочу сказати, для візитів такого роду. Чи не краще б вам призначити їм по телефону зустріч в якомусь зручному місці? А що... настрахаєте їх листами, й вони поприбігають до вас.
Автомобіль вийшов на широкий проспект — Тридцять першу авеніду, але я цього не помічав, бо роздивлявся Макейрове обличчя. Одна половина його осміхалася, а друга — не виказувала будь-яких емоцій. Я вже не сумнівався, що Сусаннин шофер був людиною незвичайною. Ми проїхали тунель, машина йшла далі. За рестораном «Потін» Макейра запитливо глянув на мене, але я не дав ніякого розпорядження. Я курив, заглиблений у свої думки, й все ще не знав, що ж мені робити. Коли повернули на вулицю Ель, наказав зупинитись біля ресторану «Кармело». Зайшов до бару й замовив одне пиво. Попросив також телефонний довідник. Знайшов у ньому Карлоса Сото Падуа. Набираючи номер, попивав маленькими ковтками пиво. Дзвінки були уривчасті. Чекаючи відповіді, я розмірковував, у яку небезпечну гру встряв. Адже всі фаворити чарівної Сусанни були вельми впливові люди. Голос жінки урвав мої міркування. Відразливо поскімлюючи, вона допитувалася, хто говорить.
Я мало не втратив витримки і вже збирався бовкнути щось непристойне, як раптом пролунав чоловічий голос.
— Це сеньйор Падуа? — з полегшенням спитав я.
— Саме він,— відповіли на тому кінці проводу.— Чи не можна дізнатись, хто ви такий, чорт забери, і чого вам треба в таку пору?
Перед тим як відповісти, я сьорбнув іще пива. Якщо судити по голосу, цей Падуа був, мабуть, товстопузий і йому вже перейшло за п'ятдесят.
— Я маю дещо розповісти вам з приводу смерті Сусанни. Вас це цікавить?
— Як ви сказали? — Його тон відразу став конфіденціальним, а голос настільки змінився, що мене вже пройняв сумнів, чи справді він такии старии і товстопузий.
— Я не маю наміру повторювати, сеньйоре Падуа,— сказав я з відразою.
— А я вислухувати дурниці,— мовив той, не підвищуючи тону.
- Предыдущая
- 7/38
- Следующая
