Загадка однієї неділі - Акунья Ігнасіо Карденас - Страница 6

• Предыдущая
• 6/38
• Следующая

Завітав до китайської перукарні на вулиці Санхи; там підстригся під бокс і збрив вуса. Потім покрокував до будинку Алісії в Старій Гавані. Постукав дверним кільцем і прислухався. Вона вийшла з сяючим обличчям. А в голосі у неї бриніла чимала доля іронії, коли вимовила:

— Заходь, серце моє. Я чекала на тебе.

Я ввійшов. Така вже вона — своїми м'якими рухами нагадувала мені грайливе котенятко... проте з гострими пазурцями.

— Я знала, що ти прийдеш,— сказала.— Тільки-но побачила твоє фото в газеті, одразу ж збагнула: тепер він прийде сюди, щоб переховатися. Змушений Це зробити: адже він у небезпеці, тож, напевне, згадає про Алісію. А пізніше, коли все буде позаду, поцілує мого носика і скаже: «До побачення, пустухо»,— і зникне, щоб повернутися, коли знову вскочить у біду.

Я розумів, які справедливі були її докори. На якусь мить навіть відчув себе Вовком з дитячої казки. Щоб приховати хвилювання, підняв її на руки й поцілував у носик. По тому поклав на канапу. В голосі Алісії відчувалася гіркота, у погляді — докір. Я почувався винним і знову поцілував її. Вона обхопила мене за шию і жагуче відповіла тим самим.

— Ця мить спокутує все,— мовила, відпускаючи мене і кокетливо поправляючи зачіску.— Тепер побалакаємо про тебе.

— Але ж ми тільки й робили, що балакали про мене, відтоді як я зайшов,— усміхаючись, відказав я.

— Ти захопив мене в момент слабкості,— підводячись, зауважила вона.— Таке не часто буває зі мною. Хоч не це зараз головне. Скажи мені, чому поліція вважає, що саме ти вбив оту жінку? — Вона скривилася і тремтячим голосом продовжила: — Адже ти не вбивав її. Чи не так?

Я зиркнув на неї і трохи відсунувся по канапі. Так, мені були до вподоби дівчата, які ставлять наївні запитання... Втім, Алісію аж ніяк не назвеш наївною.

Я поцілував її у вуста й прошепотів:

— А ти як гадаєш?

— Гадаю, що ти цілком здатний на таке... і, здається, навіть не хотіла б у цьому помилитися.

— Що за погане дівчисько!

— Це ж бо єдина можливість мати тебе поруч себе,— пояснила вона.

— Це зветься егоїзм. Добром слід ділитися.

— Нахаба! Розпусник!

Я всміхнувся і стисло оповів їй про все, що зі мною скоїлось.

— Все це було підстроєно, аби почепити на мене покійничка,— висловився.

— Так тобі й треба,— пробуркотіла вона.— Адже такими справами ти давно не займаєшся, а цього разу вплутався тому, що хотів лиш догодити отій дівиці.

— Ну годі вже тобі, пустухо!—заперечив я. — Невже цілісінький день будемо товкти те саме? Не хочу більше й слухати.

Підвівся, насунув капелюха. Хоч це виглядало як чистісінький спектакль — я ж і гадки не мав іти від неї. Вона тим часом обхопила мене за шию, пригорнула до себе, і все владналося. Саме на те я й розраховував. З цієї хвилини справа повернулась так, як мною й планувалось. Я проінструктував її, як вона має діяти, щоби принести сюди Сусаннині листи, котрі залишились у сейфі в конторі.

— Поліція,— застерігав її,— напевне, чатує на мене і надворі, і в конторі. Тим-то, перш ніж зайти до приміщення контори, маєш упевнитись, що там нікого немає.

Навчив я її й того, як позбуватися «хвоста».

Дві години по тому, коли Алісія повернулась, я мав змогу переконатись, що науку вона засвоїла добре. Ніхто не слідкував за нею. Я розгорнув пакет. У ньому було сім листів. Один — від сенатора, інші від трьох різних осіб, які підписувалися тільки ініціалами. Мені стало чомусь ніяково. Я читав і перечитував ці листи, й жодне ім'я в них не згадувалося. І взагалі в них не було нічого, за що можна було б ухопитися. Самі тільки банальні дурниці, котрі чоловіки верзуть ланкам, у яких закохуються. Вилаявшись, я підвівся. Алісія спостерігала за мною. Вона мала щось таке, через що мені було приємно з нею. Чи то були її очі, чи, може, вуста або тіло. Та понад усе мені припадало до серця її красномовне мовчання. Розмовляла дуже рідко, і до того ж підкидала слова завжди доречно. Не заважала, коли я поринав у роздуми. Осміхнувся до неї, коли вона принесла мені з кухні прохолодне пиво. Не інакше — вгадала мої бажання. Така вже вона.

Настав вечір, ми поїли. Я проглянув вечірні газети, які вона принесла. Все лишалось, як і досі. Поліція, як і раніше, сподівалася, що вбивця ось-ось потрапить до її тенет. Я всміхнувся: повідомлення поліції було дещо не точним. Чи стосувалося воно мене?

Я дістав записник і записав до нього адресу Суса-нинного шофера. Хоч його свідчення були не вельми Цікаві, проте хто знає.

Десь о восьмій вечора, одразу після випуску останніх вістей по радіо, я вирішив піти. Перевірив набої свого «люгера» і глибше насунув капелюха. Тільки тоді заговорила Алісія:

— Ти хотів би, щоб я умовляла тебе залишитись?

Я всміхнувся, і вона зрозуміла мою відповідь.

— Звичайно ж, ні,— відповіла вона сама собі,-Я тебе знаю, це був би марно згаяний час. Бережись тільки, серце моє, пильнуй себе.

— Ти все ще співаєш у «Сьєррі»? — спитав я про всяк випадок.

— Так, але вистава починається не раніше одинадцятої. Прийдеш?

— Можливо,— відповів я.

Поцілувавши її у носик, я вийшов на вулицю. Весь час, поки чекав автобуса, перед моїми очима стояла Алісія з німим докором у погляді — ніби я завинив перед нею. Хоч воно й правда — я ніколи не церемонився, коли мав потребу скористатися нею в своїх інтересах, а вона ніколи не відмовляла мені.

Будиночок був уже не новий. Щоб до нього підійти, треба спуститися у невеличку лощину. Будинок стояв осторонь. Там же, де знову починався підйом, виструнчились інші будиночки, такі ж непоказні, як і цей. З пагорка, на якому я стояв, огледів місцевість. Півкварталом нижче, незважаючи на пізній час, кілька голодранців галалакали язиками при світлі вуличного ліхтаря. Протилежний бік вулиці був безлюдний.

Причаївшись за деревом, я кілька хвилин стояв нерухомо.

Ознак поліції не було ніяких. Я зійшов у лощину і наблизився до будинку. Постукав кілька разів у двері щиколотками пальців. Стукав я не гучно і не тихо; в усякому разі, так, щоб мене почули. Жінка, яка прочинила двері, тримала на руках немовля, а ще один малюк учепився їй за спідницю. На перший погляд вона мала років сорок — сорок п'ять, хоч насправді їй, певно, було менше. На її обличчі позначились скоріше сліди страждань, аніж старості. При-втомлені тьмяні очі ще більш підкреслювали враження цілковитої покори. Навіть коли б вона, бідолашна, мовчала, про те сказали б її очі. Запитально зиркнувши на мене, вона без особливої зацікавленості кинула:

— Чого вам треба?

Мені не лишилось часу для відповіді. За нею, в дверях передпокою, з'явилась руда чоловіча голова.

— Хто це, Анхело? — запитав він.

Я став так, щоби мене було краще видно, проте рудий не виявив ніяких ознак, що впізнав мене. Підійшовши ближче, він делікатно відсторонив свою дружину.

Та слухняно відійшла, тягнучи за собою маля, яке чіплялося за фалди її спідниці.

Чоловік допитливо глянув на мене.

— Проходьте, шановний,— промовив.— Я читав газети, але не в моєму звичаї осуджувати будь-кого, не вислухавши.

— Дякую,— промимрив я і присів на брудний табурет, який він мені підсунув.

— Кожен із нас має якісь причини діяти так, а не інакше,— виклав він своє кредо.— Бува, ми чинимо добре, бува — погано. Гадаю, що й ви мали якісь причини.

Непогано, як на початок. Він нікого ніколи не осуджував не вислухавши, проте, не давши мені й рота роззявити, вже припустив, що саме я вбив Сусанну.

Замислено втупившись у підлогу, він трохи помовчав, потім підвів погляд і, дивлячись мені просто у вічі, продовжив:

— Вам здасться дивним те, що я скажу. Вона заслуговувала на смерть, і не з якоїсь однієї причини: це була жінка деспотична і вкрай егоїстична. Зі мною вона поводилась дуже погано, хоч... А втім, у цьому я не був винятком. Вона зі всіма поводилась так само.

• Предыдущая
• 6/38
• Следующая