Загадка однієї неділі - Акунья Ігнасіо Карденас - Страница 32
- Предыдущая
- 32/38
- Следующая
Лю-мей змовкла на хвильку, а я зручніше вмостився в кріслі.
— В мене складається враження, що вам нудно,— ображено промовила вона.
— Навпаки, золотко моє, продовжуйте,— відповів я, затоптуючи недопалок.
— Хоч крадіжку й було сплановано блискуче,— провадила вона далі,— все ж деякі дрібні деталі вказували на сеньйора Батлера, але не можна було, грунтуючись тільки на підозрах, обвинуватити члена товариства, а такого, як Батлер, і поготів. Адже він уходив до складу Вищої ради. Минав час. Сеньйор Батлер придбав мене як рабиню, бо товариство Лонг дотримується, хоч і потайки, цього тисячолітнього звичаю.
— Але... як же закон? — спитав я здивовано.
— Який закон?
— Той, що охороняє від подібних дій. Завжди ж бо знайдеться хто-небудь, хто збунтується.
Вона гірко всміхнулася.
— Де в чому ви, люди Заходу, занадто наївні. Всі члени товариства — поважні, заможні, впливові громадяни. Вони одружуються, ведуть цілком нормальне повсякденне життя, а крім того, мають одну або кількох рабинь. Вони купують їх, потім годують, одягають, дають освіту (аби ті спроможні були скрашувати господареві час дозвілля), а інколи ці рабині, як то сталося й зі мною, здобувають владу над господарем і кінець кінцем виходять за нього заміж... У цьому разі забобони відпадають, і колишня рабиня стає ще одним повноправним членом високошановного товариства Лонг.
Я глянув на неї. її яшмові очі випромінювали спокусу. Я підвівся і підійшов до свого стола. Удав, буцімто впорядкував якісь папери, потім наблизився до вікна. Вона стежила за мною весь час.
— Не дуже переконливо, сеньйоро. Та й чи може бути переконлива жінка, що називає свого чоловіка «сеньйором»?
— Це звичка, яку я зберегла ще відтоді, як була рабинею.
— Гаразд. Вони підозрювали Батлера, але нічого не змогли довести... Що було далі?
— Сеньйор Батлер,—вона одразу ж поправилась,— мій чоловік перевіз урну на Кубу. Усвідомлюючи, як небезпечно йому тримати ії при собі, продав Сусанні під виглядом речі середньої вартості... Я хочу сказати, за ціну не надто високу, щоб не викликати в неї підозру і не таку й низьку, щоб вона не лишилася байдужою. До того ж документ на володіння, який він показав їй, був фальшивкою. Щоправда, фальшивкою досить удало зробленою, в чому, слід віддати належне моєму вельмишановному чоловікові, на те він майстер неперевершений.
Я підійшов до неї й провів губами по її щоці, прошепотівши :
— Ти вже скінчила?
Легкий дрож пробіг по її тілу. Вона повернулася до мене. її яшмові очі стали ще спокусливіші.
— Ти мені не віриш? — Вона теж звернулася до мене на ти.
— Так, не вірю,— буркнув.
Я вдруге провів губами по її щоках.
— Поглянь на мене! — її слова, немов оповиті легким ароматом, повисли в повітрі.— Невже ти вважаєш, що я здатна збрехати тобі?
— Звичайно!
— В такому разі прощавай! Я мала намір дещо запропонувати тобі, але для цього потрібен мужчина, який довіряв би мені. Ти ж виявився не таким.
Вона спробувала було підвестись, але я притримав її, змусивши сидіти.
— Послухай-но, золотко моє, іншу казочку. Трохи переконливішу.— Я підійшов до стола і запалив сигарету. Випустивши дим, став різко кидати слова: — Батлер і ти знали, що у Сусанни в урні зберігається якась цінна річ. Що то за річ? Гаразд, поки що це не має значення. В усякому разі, цінність цієї речі компенсувала її викрадення. Проте у вирішальний момент Батлерові забракло рішучості на це, і він удався до послуг Шестипалого. Ось тут-то й заковика. Батлер не міг сказати йому відверто: мовляв, у Сусанниній квартирі знаходиться шкатулка, всередині якої ось те і те; украдіть її для мене! Цілком ясно, що сталося б при цьому. Як же було переконати його, що цінність урни полягає не в тому, що знаходиться всередині, а в ній самій? Ось так і виникла версія з товариством Лонг. Уява в Батлера незвичайна. Легенда про Лонг гідна його генія, вона полонила мене. Либонь, і Шестипалого теж. А чом би й ні? Адже ії сюжет блискуче розроблено, і він абсолютно ймовірний.— Я знову підсів до неї і погладив її вушко.— Ти заслуговуєш поздоровлень. Ти з Батлером — чудова пара.
— Були.
— Так, можливо. Я забув, що тепер він підозрює тебе. Хоч і не знаю, доки ви будете прикидатися.
— І ти вважаєш мене за таку ошуканку?
— Ще за більшу,— прошепотів я.
Вона трохи випросталась на канапі й глибоко зітхнула, ії погляд, до того підступний, набув тепер відтінку жартівливої наївності.
— Невіра ти невиправний,— мовила, цнотливо відводячи очі на квіточки своєї сукні. З хвилину ми обоє мовчали: я споглядав її, а вона нігтем указівного пальця обводила квітчасті візерунки на сукні. Не підводячи очей, запитала: — Чого ти такий впевнений, що я брешу?
Я дістав телеграму і підніс до ії очей.
— Ти маєш рацію,— визнала вона, безсоромно всміхаючись.— Я вже стільки разів повторювала ці вигадки, що й сама почала їм вірити. Та, скільки я тебе знаю, навряд чи це бентежить тебе. Ти ж бо аж ніяк не праведник, адже так?
— Звісно, ні,—відказав я.—Але скажи мені: чи є хоч дещиця правди в цих небилицях про товариство Лонг?
— Так, деякі історичні події... Опріч того, я певна, хоч сам Батлер мені й не казав про це, що він поцупив якусь культову річ в організації, до якої належав. Внески ж для викупу — його чистісінька вигадка.
— Скажи мені відверто: Батлер твій чоловік чи ні?
— Ні. Він натрапив на мене в Сан-Франціско на китайському базарі, намалював мені вельми райдужну картину, і я пішла за ним. Не тому, що вірила його словам, а тому, що там мені вже остогидло все.
Потім виявилось, що він гедоніст, який живе в атмосфері розкоші, й це мене зачарувало. До речі, я не була здивована, коли дізналася, що він шахрай. На мою думку, майже всі чоловіки такі. — Вона задерла голову, пильно вдивляючись у стелю. — Дай мені, будь ласка, сигарету.
Я вставив сигарету їй у губи й підніс запальничку. Вона з насолодою випустила дим.
— Тебе ж це не хвилює, правда? Я найгіршої думки про чоловіків. Тебе теж не вважаю винятком. Втім, ви з ним удвох поєднуєте риси мужчини, про якого я мрію. Ти рішучий, навіюєш страх і, маю підозру, відчуваєш задоволення від тих ризикувань, на які зважуєшся. Він освічений, витончений, але, безперечно, боягуз. Саме через його боягузтво ми й не володіємо реліквією. Навіть знаючи, що нам загрожує банкрутство, він не спромігся взяти на себе особисто риск, пов'язаний з крадіжкою. Я прохала його, благала, переконувала, що посилати за урною когось третього означає неймовірно ускладнити справу. А ді-ло-то простіше простого: ми знали, де Сусанна зберігала шкатулку, лишалось тільки прийти і привести в дію таємний механізм. Ми ж добре знали той механізм, бо Сусанна придбала урну в нашому магазині.— Вона відкинула недопалок і обернулась до мене.— Все було гранично просто. Ти не став би вагатися, правда? А він завагався. Хотіла піти я, та він і мене не пустив — невиправний боягуз. Який жаль!
— Можливо, він не так боягуз, як розсудливий. Я повитрушував усе вмістиме з цієї урни ще перед Шестипалим. Там не було нічого, опріч інтимних листів.
Вона знову відкинула голову на спинку канапи.
— Ні, саме там усе й лишилося,— прошепотіла вона.— Я була свідком, як Сусанна сховала те до шкатулки після того, як... одержала повідомлення. Просто ти привів у дію тільки першу пружину механізму. А її єдине призначення — заводити в оману... От коли б ти розчинив далі!
— З усього цього ти припускаєш, що Шестипалий володіє вмістимим шкатулки, навіть не підозрюючи про нього?
— Я певна того, а не припускаю. А може, ти нас усіх ошукав і сам володієш нею? Хоч така можливість здається мені майже неймовірною.
— Чому тобі так здається? Я тримав урну в руках і знаю її секрет.
— Ні, любий, у тебе ії нема. Коли б ти заволодів нею, то вже розпочав би з нами торги. Тому що неможливо, не вбивши нас, дістати хоч на шеляг користі з цієї «речі». Досить було Батлерові або мені тільки заїкнутись — і справа у тебе зійшла б нанівець.
- Предыдущая
- 32/38
- Следующая
