Загадка однієї неділі - Акунья Ігнасіо Карденас - Страница 31
- Предыдущая
- 31/38
- Следующая
— Гаразд, Аресе,— мовив до мене.— Надіньте свій капелюх, і зробимо з вами прогулянку до відділка.
Вони мені вже добре-таки остогидли, і я ладен був послати їх під три чорти. Але стримався. Взяв капелюх і вийшов слідом за ним. Гонсалес зостався всередині, споглядаючи кільця диму, які випускав із цигарки.
У відділку Гастон недовго докучав мені. Мене відправили до лабораторії, щоб перевірити, чи немає на моїх руках слідів нітроз'єднань. Цю ніч я перебув за державний кошт на якомусь горбкуватому ліжку. А на ранок мене без зайвих церемоній відпустили на волю.
Вже опівдні, сидячи в конторі, я зрозумів, що в мене з'явився новий привід для турбот, у записці Вертьєнтеса було надряпано лише два слова: «Квитки, Аресе». Я мало не вивернув свій мозок, та однаково нічого не міг уторопати. «Нісенітниця, суцільна нісенітниця»,— промурмотів я нарешті, згадавши доктора Фауста з його пошуками істини. Скачавши з папірця кульку, я шпурнув ії до кошика для сміття.
О четвертій годині я пригнав машину на Дванадцяту вулицю. Уже входив до ліфта, коли мені вручили телеграму. Розпечатавши конверт, пробіг її очима.
Телеграма була від Уессона і Даггена, приватних детективів із Сан-Франціско,
Хуглару Аресу. Приватному детективу Будинок «Атлантик», між 12 вулицею, і 23 авенідою,
Гавана, Куба
ІСНУВАННЯ ЛОНГ ПІДТВЕРДЖУЄТЬСЯ. ДОБРОДІЙНЕ ТОВАРИСТВО ВЗАЄМНОЇ ДОПОМОГИ СЕРЕД ВИХОДЦІВ СХОДУ. СТЕРЕЖІТЬСЯ ШАХРАЙСТВА. СВЯЩЕННА УРНА МІФ. ВІТАЄМО.
Уессон І Дагген. Приватні детективи
Я піднявся до себе в контору. На канапі в приймальні сиділа Лю-мей. Коли побачила мене, її чорні розкосі очі засвітилися веселими вогниками. Бона була, як завжди, у барвистому шовковому вбранні, яке щільно облягало фігуру.
Лю-мей підвелася і після миттєвого вагання підійшла до мене, простягнувши руку.
— я вже давненько чекаю на вас,— прощебетала на своєму китайсько-американському жаргоні. Узявши її руку, я посміхнувся.
— Шкодую, що змусив вас чекати,— відповів я, відмикаючи двері.— Слід було попередити, що прийдете.
Замкнувши двері, спробував пригорнути її до себе.
— Прошу вас! — мовила вона холодно, але ґречно.— Тільки не це. Не зараз.— Бона попрямувала до канапи, а я за нею.
— Даруйте,— вибачився,— зовсім забув, що ви належите Батлерові. Хоч і не втямлю, що це, чорт забери, означає. Купив він вас, чи як?
— Ні,— відповіла вона, усміхаючись,— я зв'язана клятвою. Але не намагайтесь зрозуміти це. Наше товариство віддало йому мене як рабиню. Я й поводжусь відповідно. Серед наших це старовинний звичай,— пояснила вона, знов осміхаючись, але вже сумніше.— Традиції не старіють!
— Я вже чув про це товариство, — мовив їй, сідаючи поруч.— Воно зветься Лонг, чи не так?
Вона кивнула.
— Певно, сеньйор Батлер оповідав вам про нього.
— Так, дещо казав. При цьому Батлер, з усього видно, надто дбав про те, щоб розповісти мені лише таке, що його якоюсь мірою влаштовувало,— Я зазирнув їй у вічі, і вона заморгала. — Те, що він мені розповів, скидалося більше на китайську казочку для розваги немовлят... Може, ви маєте бажання доповнити розповідь.
Вона скочила наче ображена і якусь мить позирала на мене з докором. Потім дещо пом'якшила вираз свого обличчя.
— Мені не до вподоби ваш тон, Аресе,— докірливо мовила вона.— Я... я прийшла, щоб вибачитись, а ви ускладнюєте мої наміри.
— Вибачитись? За обшук в моєму номері?
Вона ствердно кивнула.
— Це він примусив мене.
— Хіба так просять пробачення?
— Я... хочу сказати... Ради бога, Аресе! Що ви жадаєте, щоб я сказала?
— Правду. Що ви вчинили обшук з власної ініціативи, на свій страх і риск.
— О господи! — Очі її розширилися, зображуючи великий подив. Вони виглядали, мов дві іскристі скалки яшми. — Як ви можете казати таке?
Я наблизився до неї і щосили притягнув до себе. Вона не опиралася. її серце затріпотіло в мене на грудях, її вологі вуста трохи розтулилися. Потому вогники в ії очах перетворились на язики полум'я — полум'я жаги. З такою ж силою, з якою пригорнув до себе, я відсторонив її.
— Так ми ні про що не домовимося, моє золотко. Побалакаємо краще про китайську казочку.
Вона знеможено зітхнула.
— Невже ви завжди такий дратівливий?
— Ні, тільки тоді, коли жадаю почути китайську казочку,— наполягав я далі.
Вона знову зітхнула, й на обличчі в неї позначилась легка посмішка.
— Але... як же він? — прощебетала вона.— Коли я розповім вам правду, я зраджу його, а я зобов'язана бути йому вірною.
— Овва! Чи варто хвилюватися? До того ж він і без цього підозрює вас у зрадництві, я певен цього.
— У чім він може мене запідозрювати? — Цього разу ії здивування було щирим.— Гаразд, не стану заперечувати — останнім часом він поводиться якось дивно. Але чому ось ви так переконані, що я зрадила його?
— Дійти такого висновку було не важко,— відказав я, знизуючи плечима. — Гадаю, що Батлер мало кому довіряє... або довіряв. І один із тих, кому він довіряв, викрив Шестипалому справжню цінність священної урни... Звичайно, якщо Батлер не обдурив мене і вона дійсно має ту цінність, яку їй приписують.
Вона опередила мене, схвильовано вигукнувши: «Безперечно, має».
Я вів далі:
— Чінь-лі, або точніше, Вонг-лі, я гадаю, поза всякою підозрою, а важко припустити, щоб такий тип, як Батлер, довірив свої таємниці більше, як двом особам. Навіть і така кількість здається мені надмірною. Виключивши Вонг-лі, я дійшов висновку, що зрадницею були ви,— закінчив, лукаво всміхаючись.
Вона знову наблизилась до мене впритул. її очі, якими вона вдивлялася в мої, випромінювали якийсь чаклунський блиск. Вона вп'ялася своїми вустами в мої, потім відійшла і стала скоса дивитись на мене.
— Я це вчинила не з метою вплинути на... на вашу душу,— прошепотіла вона.— Я лише підкорилася вибуху своєї плоті. Втім, хочу зробити вам пропозицію... Йдеться про діло, звичайнісіньке діло.
Я провів тильним боком руки по губах.
— Вплив? — мовив я.—я вже виключив його.— Подивимось тепер, що буде з ділом.
Вона замислено кусала губи. Потім прошепотіла:
— Дайте мені, будь ласка, сигарету.
Я вставив у її устонька «Прем'єр» і запалив сірник. Вона задумливо випустила дим, уникаючи мого погляду. Я вперше бачив, як вона курить.
— Насамперед хотіла б, щоб ви знали: урна коштує дуже багато. Певно, набагато більше тієї суми, яку вам назвав сеньйор Батлер... Скільки, з його слів, вона коштує?
— Сто тисяч,—не вагаючись відповів я.—Звісно, не враховуючи її цінності як історичної реліквії... хоч це і не має особливого значення, коли покупець — ваше товариство.
— Сто тисяч? Він вам так сказав? — вона всміхнулася,— Наше товариство, Аресе, дасть півмільйона тому, хто поверне її цілою і неушкодженою.
Я спробував осміхнутися, але спромігся тільки зобразити скептичну гримасу.
— Ви не вірите мені?
— Повірити важко,—зізнався я,-Зробити пропозицію неважко, але ж півмільйона — величезна купа грошей.
— Отже, не вірите? — повторила вона.
— Як же, як же. Я людина вельми довірлива. Але що ви, приміром, відповісте, коли доведу, що володію цією урною, і зажадаю одержати компенсацію? В такому випадку це перестане бути просто пропозицією, це вже півмільйона доларів. Чи існує якась легальна можливість одержати цю суму?
— Либонь, ні, адже Лонг — таємне товариство, що перебуває у вигнанні, в Сполучених Штатах. Та можу розвіяти ваші побоювання: закони товариства непорушні й своєї обіцянки воно ні за яких обставин не порушить... хіба що людина, котра поверне урну, виявиться замішаною в її крадіжці... як це маємо у випадку сеньйора Батлера.
Ця заява аж ніяк не здивувала мене. З певного часу я і сам це запідозрив.
— Розкажіть-но про це,— мовив я, не дивлячись на неї.
— Як я розумію,— почала Лю-мей,— ви вже маєте уявлення про походження цієї урни і про обставини, за яких вона опинилась у Північній Америці. Це я промину. До того ж не воно найголовніше. Справа в тому, що під Батлеровою машкарою байдужості ховається несамовитий колекціонер. Він неспроможний був вистояти перед спокусою заволодіти реліквією, навіть усвідомлюючи, в яку халепу може через те вскочити. Згодом, зокрема з метою відвести від себе підозру, він висунув ідею встановити «священну частку викупу», як назвали суму вступного внеску кожного новопосвяченого. Спочатку ці суми витрачались на таємних емісарів, котрі їздили повсюдно по білому світу, намагаючись виявити урну. Оскільки це не дало наслідків, кількість емісарів поступово скорочувалась, а гроші в скарбниці товариства нагромаджувались, і вже досягли неймовірної суми — у півмільйона доларів.
- Предыдущая
- 31/38
- Следующая
