Фірман султана - Малик Владимир Кириллович - Страница 35

• Предыдущая
• 35/61
• Следующая

– Ну, от – почалося! – сказав Метелиця.

– Так, почалося. Незабаром вони будуть під стінами міста. І якщо ми не хочемо опинитися в облозі, то повинні негайно тікати звідси, – сказав Звенигора, в думці картаючи себе за те, що заїздив у Дубову Балку. Тепер якраз не вистачало одного дня, щоб визволити Романа. – Що будемо робити, браття?

– А що – їхати на Запорожжя! – висловив загальну думку Метелиця.

Звенигора розумів, що залишатися в обложеному місті він не може, не має прав. Листи від гетьмана і воєводи Ромодановського змушують його спішно мчати в Січ. Та й Романа кидати напризволяще теж не міг. Де ж вихід?

– Друзі, – звернувся він до Рожкова і Гриви, – не гнівайтеся на мене. Бачу, що тільки ви зможете тепер чимось зарадити Романові… Ось гроші – використовуйте їх на свій розсуд!.. А я постараюсь невдовзі прибути до вас. Навіть якщо Чигирин буде оточено з усіх боків, я знайду можливість проникнути в місто! Прощавайте! Хай щастить вам у всьому!

Запорожці скочили на коней і помчали до Кримських воріт, маючи надію прослизнути поміж наступаючими турецькими військами і Тясмином у напрямку на Павлиш.

Незвичайна звістка, мов блискавка, миттю облетіла всі курені: в Січ прибули посли від турецького султана.

– Такого ще не бувало! – вигукнув ошелешений Метелиця. – Що їм тута треба, невірам? Га? А ходімо, хлопці, подивимося зблизька на них, – може, котрий упізнає Метелицю та почухає старий шрам! А скажу вам, не одному я залишив мітку на тілі своєю шаблею! Ходімо!

Весь курінь вивернув надвір. Кожному було цікаво подивитися зблизька на живих турків: і тим, хто їх ще ні разу не бачив, і тим, кому не раз доводилося схрещувати з ними зброю у полі чи на морі. Тільки Звенигора і Спихальський не поспішали – ішли повагом, поволі наближаючись до строкатого натовпу на майдані.

Ще здалеку, через голови запорожців, вони побачили білі тюрбани і фески спагіїв. Турків було не багато, – вони стояли мовчки, збившись у тісний гурток, і напружено, з острахом глипали на запорожців і на саму фортецю, слава про яку широко рознеслася по всьому світу. Між турками і запорожцями утворилася невелика смуга вільного простору. Там на чатах стояло кілька молодиків з особистої варти кошового.

Попри незвичайність події, запорожці вели себе стримано, спокійно. Натовп весь час двиготів, гомонів, але не чути було вигуків, лайки чи сміху.

Розштовхуючи плечем запорожців, Спихальський подерся наперед. За ним пробрався і Звенигора. Тепер з відстані десяти кроків вони могли спокійно милуватися несподіваним для Січі видовищем: турки в Січі! Не полонені і не купці, а воїни, з шаблями, пістолями і яничарками! На таке варто було подивитись… Та й цікаво, з чим вони прибули сюди!

Раптом Звенигору мов вогнем обпекло: серед, посланців султана він упізнав Гаміда!

– Пане Мартине, глянь! Чи я сплю, чи мені таке мерещиться? Гамід!

Спихальський отетерів, здавалося, йому перехопило дихання.

– Псякрев! Холера ясна! Але ж то насправді він – Гамід! – загримів поляк. – Нєх мене шляк трафить, якщо я помиляюсь!.. Гай-гай, де то ми з ним зустрілися, стонайцять чортів йому в пельку! – І вигукнув щосили: – Гаміде!

Турки зарухалися, щось швидко заговорили, а Гамід, уздрівши Спихальського, а потім Звенигору, враз посірів і зробив мимовільний рух рукою, ніби хотів захиститися від удару.

Звенигора рвонувся вперед, відштовхнув вартового і в одну мить опинився перед Гамідом. Спахія скрикнув з переляку. Звенигора посміхнувся.

– Гамід-ага, от де довелося нам зустрітися! Недарма говориться: тільки гора з горою не сходиться… Як же живеться-ведеться, ага? Салям!

– Салям, – пробубонів непевно Гамід.

– Що привело тебе сюди, ага?

– Справи.

– І ти не побоявся їхати в Січ, знаючи, що я живий?

– Я посол хондкара. Моя особа недоторканна, – попередив Гамід, відчувши в словах козака погрозу.

Запорожці притихли, вслухаючись у чужу мову. Турки теж мовчали, бо ніхто з них не знав, які криваві стосунки зв'язували цих двох людей. Один Спихальський, схвильовано сопучи за плечима у Звенигори, допитувався: «Що він сказав. Арсене?» Та той не звертав на його слова уваги.

– Я теж був послом від нашого кошового, й ага знає, ким став в Аксу і які злигодні витерпів, поки добрався додому… Та хай ага зараз не боїться: ми тут, на Запорожжі, шануємо послів. І поки ага в Січі, я його й пальцем не зачеплю. Але в полі… – Звенигора витримав паузу, що була красномовніша за слова. – Але в полі, якщо аллах пошле таку зустріч, ми схрестимо шаблі!

– Я теж приїхав у ваші степи не для того, щоб уникати небезпеки, – набундючився Гамід, зрозумівши, що Звенигора зараз йому не страшний.

– Гамід-ага, тобі, напевне, кортить дізнатися, що сталося з воєводою Младеном, Златкою і Якубом? – повернув Звенигора розмову в інше русло.

– Безперечно. Хоча про Младена я здогадуюсь: він загинув! – зі злобою вигукнув спахія.

– Помиляєшся, ага. Вони всі живі й дужі. І не гублять надії поквитатися з тобою за всі твої злочини!

– Он як! Ви всі гуртом уже не раз намагалися зжити мене зі світу, та аллах береже свого вірного Сина…

– А де зараз Ненко, ага? – Звенигора не назвав його Сафар-беєм навмисне, щоб супутники Гаміда не зрозуміли, про кого йде мова. – Що з ним?

– Він у війську падишаха. Де б же йому ще бути? Живий, здоровий і рветься бити гяурів!

– Не відмов, ага, в ласці, – передай Ненкові привіт, скажи, що ми всі теж живі, здорові і пам'ятаємо його.

Гамід пробурчав у відповідь щось нерозбірливе. І в цю мить сколихнувся натовп, розступився, – від військової канцелярії йшли два курінні отамани і підскарбій. Побачивши Звенигору, підскарбій Поманив його пальцем до себе, сказав:

– Арсене, йди негайно до кошового. У нього буде розмова з оцими…

Отамани привіталися до турецьких послів.

– Привіт і шана! Честь і повага! Кошовий отаман преславного війська Низового Запорозького чекає на вас, посли!

– Заходь, Арсене! – почувся голос кошового.

Звенигора зайшов – і зупинився біля порога: за столом, що стояв углибині великої світлиці, сиділи двоє – кошовий Сірко і Свирид Многогрішний. «Що за день сьогодні! – подумав запорожець. – Бракувало ще зустрітися з Сафар-беєм!»

Він пильно глянув на свого давнього знайомого. Це вже був не той Многогрішний, якого він знав у Туреччині. Де й поділися миршавість і виснаження! Свирид погладшав і ніби помолодшав. На ньому добре лежав червоний жупан з тонкого сукна, а на ногах красувалися м'які чоботи на підковах.

– Чолом, батьку кошовий! Чолом, дядьку Свириде! Яким вітром?

Сірко у відповідь кивнув головою. Многогрішний поважно встав і згорда вклонився.

– Чолом, козаче. А прибув вітром попутним – до батька кошового від князя України Георга Гедеона Вензика Хмельницького з листом, а також – як провожатий посольства турецького султана до запорозьких козаків. Величай мене, козаче, паном хорунжим, а не дядьком Свиридом.

Звенигора мовчки вклонився, але не приховував того, що дивується, як змінився дядько Свирид; пиха, що так і просвічувала в його очах і на всьому округлому обличчі, видавалась козакові смішною. Запорожцеві було відомо, що нещасний син Богдана Хмельницького Юрій після багаторічних поневірянь у татарському та турецькому полоні згодився під тиском яничарів проголосити себе князем

України і навіть брав торік участь в облозі Чигирина. Правда, військо його складалося з татар, які на чолі з турецьким агою Аземом не стільки штурмували Чигирин, скільки дивилися за тим, щоб їхній «князь» не переметнувся на бік урусів. Та було в нього і вісімдесят козаків з тих невільників турецьких, які, щоб урятувати життя, зголосилися служити у війську падишаха. Пригадавши, що Многогрішний умовляв невільників у Семивежному замку в Стамбулі йти на службу до турків, Звенигора зрозумів, як він опинився у війську Юрія Хмельницького. Але з чим він прибув на Січ?

• Предыдущая
• 35/61
• Следующая