Фірман султана - Малик Владимир Кириллович - Страница 34

• Предыдущая
• 34/61
• Следующая

– Не поспішай, пане Мартине, хвалити, – сказав дід Онопрій, встаючи з-за столу. – Є на світі і кращі речі!

Він поколивав до льоху і незабаром повернувся з великим дерев'яним дзбаном, наповненим майже по самі вінця золотистим напоєм. Простягнув повний кухоль панові Мартину.

Спихальський втягнув у себе різкуватий, але приємний запах питва і відсьорбнув трохи. Обличчя його блаженно усміхалось, очі закотилися під лоба.

– О, пан Єзус, яка то втіха! – І, не відриваючись, вижлуктив повен кухоль. – Цо то єсть, пане?

– Мед, пане Мартине… Варений мед.

– О, то єсть райське питво! Налий, пане Онопрію, єще єден кухоль, най розсмакую!

Після обіду, що, власне, можна було б назвати вечерею, бо затягнувся він аж до сутінків, запорожці з Спихальським потягли до клуні спати на сіні, а Звенигора ще довго розмовляв з рідними, з Младеном, Якубом та Златкою.

– От і війна, Арсене? – спитав воєвода. – Сьогодні прискакав гонець – закликав усіх здатних носити зброю до війська…

– Чекаємо незабаром Кара Мустафу.

– З ним, напевно, прибуде сюди Гамід. Жаль, я ще не можу сісти на коня. А то зумів би відшукати його серед турецького війська!

– Вам рано, воєводо, про це думати… А якщо бог допоможе, то і я розшукаю його! А там знатиму, що робити!

– Мабуть, і Ненко прибуде на Україну, – вставив Якуб. – Чи не поїхати б і мені під Чигирин?

– Ні, ні, – гаряче заперечив Звенигора. – Тобі, Якубе, треба лишатися в Дубовій Балці… Хто ж вилікує воєводу?.. До того ж і я з товаришами сподіваюся на випадок поранення покористуватися твоїми послугами. Ми всі ходимо під богом, і в разі чого, приплазуємо до хутора, як звір до нори.

– Так, Арсен правду каже, – погодився Младен. – Нам з тобою, Якубе, ще рано вибиратися з Дубової Балки… Та як тільки я стану твердо на ноги, я поїду до Болгарії. Гадаю, не всі ж мої соколи загинули! Хтось лишився живий – і ми знову піднімемо людей проти тиранів! Знову здригнеться Планина, загудуть гірські потоки, сколихнеться болгарська земля! Хай мало нас буде, та ми зогріватимемо серця болгар золотою надією, пробуджуватимемо в них приспані сили і сподівання на волю!

Хоча Младен був виснажений, худий і майже зовсім сивий, зараз він виглядав значно краще, ніж у дорозі через Волощину. А темні очі, коли зайшла мова про боротьбу з османами, заіскрилися молодечим запалом і невгасимою силою. Звенигора мимоволі замилувався старим воєводою, його високим відкритим чолом, сріблястою чуприною, що її легко, одним порухом голови, відкидав назад, усім його мужнім і гордим виглядом.

Пізно ввечері полягали спати.

Арсен заснути не міг. Тихо, щоб не розбудити товаришів, устав із свіжого лугового сіна, відчинив виплетені з лози двері і вийшов із клуні.

Ніч була тепла, місячна. Прямо перед двором чорнів по горі заснулий ліс, а десь за клунею, в посульських плавнях, завели свою музику невтомні жаби. Їхнє глухе – на тисячу ладів – кумкання заливало всю долину, в якій розкинувся хутір, і луною віддавалося в старезному пралісі.

Арсен перейшов двір і зупинився коло ґанку. Тут на нього ніби чекали. Рипнули сінешні двері – з темряви майнула невеличка біла постать.

– Златко!

Дівчина спурхнула з ґанку, мов пташка. Склавши на грудях тонкі білі руки, мовчки стала перед козаком. Арсен ніжно пригорнув її, відчуваючи, як від хвилювання йому забиває віддих.

– Златко!

– Як я виглядала тебе, Арсене!

– Я теж, мила, ждав цього часу!

– Але ж ти завтра їдеш?

– Мушу, кохана. Насувається війна.

– Я знову ждатиму на тебе.

Він ніжно потис її руки, ще міцніше пригорнув і тихо повів з двору. На вулиці звернули праворуч і поволі рушили холодним споришем насупроти місяця.

Запорожці в'їхали в Чигирин з Черкаського шляху через Калиновий міст.

Як змінилося за ці дні місто! Тисячі російських стрільців та українських козаків-сердюків затопили вулиці й майдани. На валах кипить робота: лагодять палісад, складають у штабелі лантухи з землею латати проломи у стіні, встановлюють гармати. До Калинового мосту поспішають зі своїм домашнім скарбом городяни: хто не може зі зброєю в руках захищати місто, поспішають за Дніпро. Мчать на конях гінці. Лунають накази і розпорядження старшин, часто підкріплені лайкою. Палахкотять під великими закопченими котлами смолисті дрова, привезені з Чорного лісу, – кашовари готують обід. Шум, гамір, крики. Але на всьому лежить печать тривоги і неспокою. В тому шумі й гаморі не чути веселих вигуків і сміху.

Чигирин ще дуже добре пам'ятає торішню облогу, тому серйозно готується до нової.

Гриву запорожці знайшли біля сердюків полковника Коровки. Разом з іншими вояками він працював на валу, забиваючи в земляну стіну міцні дубові палі. Високий, мовчазний, у синьому сердюцькому одязі, з натугою піднімав важку дубову бабу і з люттю опускав униз. Побачивши друзів, спроквола витер спітнілого лоба і не поспішаючи спустився додолу.

– Ну, що нового? Де Кузьма Рожков? – запитав Звенигора, потискаючи козакові руку. – Роман ще й досі в темниці?

– А де б же йому бути? Не так його стереже Трауерніхт, щоб легко визволити!

– В тому ж самому льосі?

– В тому самому. Біля дверей невідступно чатує двоє вартових.

– Ви не пробували поговорити з ними?

– Нічого не виходить. Не вступають у розмову.

– Хай йому чорт! Так підкупити треба!

– Я ж кажу: такі цербери, що й на мову не здаються! Як же підкупиш?

– Романа нікуди не виводили? Не допитували?

– Не знаю. Я ж не можу там сидіти цілий день. Щоб не вигнали з Чигирина, мусив записатися в сердюцький полк. Добре, що знайомі там знайшлися, – допомогли. Зате маю тепер обов'язки, і не завжди щастить відлучитися.

– Не багато ж ви встигли зробити, – розчаровано промовив Звенигора. – Де ж нам знайти Рожкова? Може, він придумав що-небудь?

Грива ображено знизав плечима.

– Рожков знає те, що й я… Та ось і він!

Кузьма Рожков здалеку помітив вершників і безпомилково впізнав запорожців. Привітно усміхаючись, він поспішав до них. Подавши всім руку і запримітивши, що Грива насупився більше, ніж завжди, Рожков відразу збагнув причину настрою товариша.

– Що, брате Гриво, перепало вже?

– Перепало, – похмуро сказав той. – Арсен думає, що тут нам легко було.

– Я не думаю цього, – заперечив Звенигора роздратовано. – Але могли ж ви до цього часу придумати що-небудь!

– Не треба поспішати, – сказав Рожков. – Поспішиш – курей насмішиш! Поки Роман у Чигирині, доти він у відносній безпеці. Я просив генерала Гордона, і він розмовляв з Трауерніхтом. Німець не обіцяє звільнити свого кріпака, але й катувати тут не буде: боїться шотландця.

– Він першого-ліпшого дня може вивезти його звідси, а тоді – шукай вітра в полі! Десь тихо закатує – і не дізнаємося.

– Ну, що ж, головою об стіну не битимешся…

Звенигора з досадою стукнув руків'ям шаблі.

– Ех, чорт! Я гадав, ви кмітливіші… Не можемо ж ми сидіти тут кілька днів! Мусимо якнайшвидше мчати до Січі! Треба сьогодні, не відкладаючи, виручати Романа, хоча б довелося пустити в хід шаблі!

– Це можна зробити не раніше вечора, – сказав стрілець. – Удень нічого про це й думати. Нас схоплять, мов куріпок. І самі загинемо, і Романові не допоможемо.

Раптом з замка ударила гармата. Постріл був такий сильний і несподіваний, що всі оторопіли на мить. За першим пострілом ударив залп усіх гармат. Задвигтіла земля. У вухах задзвеніло. Коні тривожно заіржали, затупотіли, присідаючи на задні ноги.

– На бога, що трапилося?

– Турки-иІ Турки-и! – пролунав із замка чийсь гучний голос. – Зачиняйте ворота!

Запорожці вискочили на вал. Звідси видно було всі підходи до міста з півдня, заходу і сходу. Звенигора кинув швидкий погляд на далекий краєвид і зціпив зуби.

Вдалині котилася по полю темна хвиля. Широкі лави кінноти, збиваючи куряву, сунули до Чигирина. Низом, від Суботова, понад Тясмином ішли яничари.

• Предыдущая
• 34/61
• Следующая