Намір! - Дереш Любко - Страница 30
- Предыдущая
- 30/50
- Следующая
Я старався не думати про її гроші, бо це було би зрадою людини перед капіталом. Але вона сама розповідала, що її картини продаються у «Galerie de Art Abstrait» у Парижі, а в Монреалі – у маститій ґалереї «Stronger». Більше того, вона має постійно діючу експозицію десь на Манхетені в Нью-Йорку.
Вищенаведені факти біографії, хоч не хоч, додавали в наші відносини свою гірчинку. Це ввійшло у Гоцу з її вихованням. Гоца, певне, мала якусь няню чи навіть ґувернантку, навіть не знаю, як це у них, у дипломатів, водиться. І ця гірчинка якраз полягала у знанні того, що Гоца може все, і вона дійшла до цього самостійно. При спілкуванні я відчував, як Гоца, хоч і старається не виказувати цього, спостерігає за мною з материка своїх здобутків.
Але не можна тільки нарікати, як стара баба. Гоца давала людям більше, ніж будь-хто зміг би взяти. Навіть я – і то несамохіть чогось навчився. Все-таки поруч з нею моя неотесаність різала око. Але коли ми були поруч, я вбирав її в себе, наслідував її жести, її стилістику, схоплював на льоту інтонації. Не скажу, що зі мною стало можливим вести справді глибоку розмову про щось розумне – для цього треба прочитати багато книжок, а я їх тільки «фотографував», а осмислити все відкладав «на потім».
І ще про Гоцу, для повноти картини.
Трохи розбалувана. Навіть не трохи, а добре розбалувана. Неекономна, легковажна, марнославна, самовпевнена. Ще? Розсіяна, зверхня, глумлива… неврівноважена, істерична.
Може, я надто суворий? Нераз ловив себе на думці, як буду крок за кроком допомагати їй перетворювати ці недоліки у зрілі риси, як научатиму її чорноземної, хлопської мудрості. І відчував на язику латунно-тьмяний присмак перемоги.
13
Гоца просто “стирчала” від арт-хаусу, дивилася кіно неміряними дозами. Вона збиралася провести фестиваль незалежного кіно у “Відкритому кафе”, і навіть думала притарабанити з Європи когось із цих чумових молодих режисерів, з якими вона водила дружбу. При ній і я ввійшов у смак, і ми часто обговорювали фільми, які вона вибирала для перегляду. Попри те, що іншої техніки в Гоци було навалом, телевізора вона не мала – ми оглядали фільми з лептопа, лежачи на животах.
Мушу сказати, що кіно ми завжди переглядали в її спочивальні. Як і багато інших речей, котрі спершу ставалися самі собою, це перетворилося у свого роду ритуал, правильне виконання котрого повинно повертати (бодай трішки) приємні моменти минулого.
У будь-якому випадку, Гоцина спальня вартує окремої згадки. Можливо, там насправді немає нічого цікавого, але ви ж розумієте – у мене з цією кімнатою багато особистих спогадів. Я ще ніколи не бачив подібних спалень. Але Гоца була людиною, яка вміла дивувати.
Одна стіна була недбало замальована вохристо-червоним, друга – так само недбало – чорним. Дві інших були приємного бежево-сірого відтінку. Я вже на автоматі схоплював, що недбалість – це стиль, а триколор – впливи Малєвича. З ким поведешся, того й наберешся.
У куті порожньої кімнати, просто на підлозі, вкритій офісним ковроліном, лежав ортопедичний матрац, 0,45Ч1,9Ч2,5 м. Окрім матраца, під стелею вохристої стіни було віконце, яке виходило на рівень львівської бруківки, і стінна шафа, де Гоца зберігала свою колекцію: Гоца колекціонувала художню постільну білизну. Кілька пошарпаних книжок англійскою у м’яких обкладинках валялися поруч із ложем, але.
Але – марац та голі стіни. Все. Блаженнний мінімалізм.
Її підхід так мені сподобався, що я вирішив: коли доведеться жити самому, обладнаю спальню аналогічно. Матрац і голі стіни. І все. Блаженний мінімалізм. (Хоча стоп! Коли це мені доведеться жити сам? Я Гоцу відпускати не збираюся!).
Одного разу ми взяли напрокат фільм китайського режисера, стрічка називалася “Герой”, у ній знімався Джет Лі, якого я запам’ятав із попередніх Гоциних кіношок. Того вечора ми засиділися допізна. Характерно китайська естетика: спокій у русі та рух у спокої. Стрічка була про китайську старовину: про ворожнечу в Піднебесній, про імператора, що хотів правити над всіма царствами та про героя, який мав загинути. Дивлячись, як міняються прекрасні пейзажі та вишукані кімоно, чомусь думав про Гоцу з її любов’ю до яскравих простиней та підодіяльників.
Не знаю, чим нас причарував цей фільм, але після нього і мене, і Гоцу потягло на «філософські теми». Ми стали жертвами того настрою, від якого хочеться поділитися з людиною чимось дуже особистим, відкритись, показати те, чого не показував іще нікому.
– Ти знаєш, – почала Гоца, – я деколи думаю: я куди я йду? Навіщо я йду туди? А куди б я хотілапіти? Ну, ти зрозумій мене правильно…
– Так, я розумію… – кивав я, а сам думав: «Ось він – підлий настрій відвертощів о пів на третю ночі!».
– У мене є все. Але воно все якесь… не таке, як виглядало здалеку, ти розумієш? Я не знаю, що мені тепер робити, коли я маю все. Я не можу нікому сказати про це, тому що іншим буде важко зрозуміти, як це: мати все і буди незадоволеною. Мене це подавляє. – Гоца скривилась, і подивилася десь в сторону. – Мене це подавляє, і я не знаю, що мені з цим робити. Мені деколи хочеться кинути все і почати все з початку. Деколи хочеться втекти в монастир, щоби не думати, як жити далі. Деколи хочеться жити на безлюдному острові, щоби ніколи більше не бачити людей. Деколи… я знаю, я говорю зараз наївні речі…
– Ні, ні, я не тому посміхаюсь, продовжуй.
– Деколи я просто хочу забути себе і думати, що я бідна дівчина, яка не знає, з чого почати доросле життя, яка боїться того, що її можуть не схотіти заміж, яка боїться самотності…
Гоца посміхалася дивною посмішкою. Я побачив на її віях сльози.
– Мені деколи хочеться просто бути… людиною… але я не можу. Я не така.
Вона змахнула вологу зі щік. Я взяв її за руку.
– Вихід є, – мовив я після паузи. – Я розумію тебе. Розумію, про що ти говориш. Я теж, можна сказати, відчуваю щось дуже подібне. Я ж через те й посміхався – ти прямо мої думки прочитала.
– Але ж у тебе не має всього того, що є в мене? Ти мав би хотіти того ж…
– А ти уяви, що мені забагато навіть цього. В мене є дещо таке, про що я тобі не говорив. Я про це нікому не розказую.
– У тебе сім’я і діти? – Гоца вже усміхалася. Ні, вона таки не вміла сумувати.
– Щось набагато обтяжливіше. Феноменальна пам’ять.
– Тобто, як «феноменальна пам’ять»?
– Ну, я можу все запам’ятати. Ніколи не чула про таких людей? У цирку виступають, фокуси показують. З того, що я чув, це в основному індуси. Не знаєш, бува, чому так?
– Хев ноу айдіа… – Гоца сіла, і її грудки, оголившись, укрилася сиротами. Щоби не мерзнути, вона загорнулася в ковдру. Кумедна міна мала виражати недовіру.
– Хочеш сказати, ти такий, як у Книзі рекордів Ґіннеса? Ану покажи якийсь трюк!
Я запропонував прочитати уривок із довільної книжки. Вона покопалася трохи у себе в лептопі й прочитала уривок із книги В.Кандінського «Про духовне у мистецтві». Я повторив його слово в слово, Гоца при цьому слідкувала очима за текстом на моніторі.
Гоца почитала ще один уривок, уже на три сторінки, і я знову повторив його без вагань, а потім, для блезіру, повторив перший шматок, про кольори. Гоці така гра дуже сподобалася. Ми би ще довго випробовували одне одного, але я вчасно припинив це. Для ознайомлення було досить.
– Розкажи мені, як це так, – попросила вона. – Що ти, простий собі сільський бицьо, і маєш у голові таку машинку?
– Нема нічого простішого, – кажу, – я пам’ятаю все.
– Ніхто не в силах пам’ятати все!
Подумавши, я погодився, що пам’ятаю не все, але дуже багато і досить чітко.
– Багато-багато терабайт інформації. Як комп’ютер.
Гоца, закутавшись у ковдру, сиділа і дивилася на мене, а я лежав мовчки, підклавши під голову велику подушку-обнімушку кольору аквамарину. Гоца спитала, як це: могти все пригадати і не переплутати.
- Предыдущая
- 30/50
- Следующая
