Намір! - Дереш Любко - Страница 29

• Предыдущая
• 29/50
• Следующая

Її нічим не стримувана думка гуляла вільно по всьому життєвому досвіду, навантажуючи мене детальною, але мінімально структурованою інформацією про події, людей та часи, в які ми, виявляється, жили.

А я лежав у гарячій пінистій воді, ароматизованій маслами тим’яну і лайму, дозволяючи собі просто розслаблятися, слухати музику і у піввуха ловити Гоцин потік слів. Я все думав – як один день може вмістити в себе цілий тиждень? Скільки я сьогодні всього пережив, важко навіть пригадувати. Що змушує час розтягуватись і збігатися? Які причини цих явищ? А потім я перестав думати і про це – тіло розм’якло, і в голові стало порожньо. Гоца теж замовкла, геть виговорившись. Ми просто перебували у стані чистої спонтанності, коли немає ні минулого, ні майбутнього, а є нічим не обумовлений момент теперішнього. Я настільки розслабився, що на секунду відключився і побачив дуже короткий, можна сказати блискавичний, сон.

Я сиджу на балконі “Відкритого кафе” разом із якоюсь дуже близькою мені людиною, молодим, але старшим за мене чоловіком в окулярах. Він піднесено говорить мені приблизно таке:

– Якщо ти відважуватимеш кожне своє рішення, як алмазний пісок, крупинка за крупинкою, рішення приведуть тебе до самого серця таємниці. У місце і час, де твої накази і рішення самому собі можуть стати наказами дійсності. Тоді ти побачиш вузький, але єдиний прохід на Свободу, у Дійсність, де немає минулого, немає майбутнього. Є тільки вона одна, оголена й неприкрита Свобода. Вона – і твоя Воля…

Я стрепенувся, вихлюпнувши трохи води і піни на плитку. Гоца підняла здивовано брови.

– Из еврісинк олрайт?

Я кивнув, але серце все одно калатало. Перевів дихання. Короткі сни – дуже яскраві.

– Дай я тебе поцьомаю, пташенятко моє, – сказав я і ми змінили позу у ванні з валета на класичну: чоловік зверху, жінка знизу. Наші язики лобизалися у спільній слині, її пальці почісували мої сідниці, а я ніжно, як тільки міг, торкався її тугих груденят. Коли наші уста розклеїлись, води у ванні помітно поменшало, розхляпавшись по підлозі, а я уже був напружений до краю. Вона відповіла пошепки:

– Давай вилазимо… У ліжку продовжимо. Я тобі зроблю щось приємне…

Кохатися без страху, без перешкод, без надій на пощаду. Скидати маски.

Якби я навчився жити так само щиро, як і кохатися з нею. Жити із пристрастю, викладаючись до останку, жити без остраху втратити, збідніти. Жити без жалю, жити на гребені хвилі, на кінчику головки, жити без сорому, цілеспрямовано, бурхливо, електрифікуюче. Гоца Драла була тою, ким хотів бути я. У її товаристві здавалося, що і я зможу стати палким до життя, зможу стати таким сердечним, зможу бути бурхливим у порожнечу, бути красивим перед обличчям Ніщо.

10

Відтоді наші стосунки з Гоцою складалися більш ніж вдало.

Гоца була рідкісною людиною, товариство якої можна і треба вважати рафінованим, бо як не вона рафінована, то хто тоді? Від спілкування з нею ніколи не бувало будуна, як то часто трапляється в присутності інших. Таку дівчину інакше, як «породистою», й не назвеш. Але за світською компанією вона не пропадала. У мене створилося враження, що Гоца капітально пересичена власною вишуканістю, пересичена високими розмовами і тонкими інформаціями. Для неї в житті наступив період, коли більше не можеш брати, натомість мусишвіддавати. І, боже, як вона мене обдаровувала! Ніхто ще не ставився до мене з такою уважністю, любов’ю та просто приязню. Бути з нею – мов свято. Слухати її було чистим задоволенням. Так, як вона підбирала слова, як вона маневрувала темою, розставляючи акценти й паузи, їй не було рівних. Вона – кольорова і кипуча. Енергійна та екологічно-чиста. Після Гоци Драли знаходитися поруч з іншими було прісно й нецікаво, а вже напевне – токсично. Коли вона зникала, я знову опинявся перед світом людей, де всі забули, що вони сплять.

Зі щирим здивуванням я виявив, що між нами не багато, не мало сім роківрізниці. Я вважав, Гоца поводиться трохи досвідченіше на свій вік тому, що іноземка. Ну, думав, від сили на два роки старша. Гоца теж була заскочена, довідавшись, що мені всього 20. Гадаю, це треба сприйняти за комплімент – коли послухати Гоцу, то неголеним я скидався на зовсім конкретного мужика, хи-хи-хи.

11

А тепер поговоримо начистоту. Мені стало кількох поглядів, ще коли ми перетнулися вперше, аби на рівні інтуїції зрозуміти: ця людина готова прийняти мій шлях. Вона – із того ж тіста, що і я. Гоца вже передчувала те, що безосередньо бачив я. Вона стане мені чудовим компаньйоном. О так, у нас попереду довгий-довгий шлях, і так чи інак, він розпочнеться зі сцени моєї пам’яті.

Ще не розказавши Гоці нічого секретного, я поволі готував її морально. Робив це без поспіху. Наразі мав чим із нею зайнятися, особливо, коли кафешні хіхікалки пояснили, що значить «бути на таблетках».

Наші стосунки стали по-справжньому щирими, – це стало зрозуміло в одну з наших зустрічей. З’явилося передчуття одне одного. Вгадування думок, синхронні вчинки. Телепатія на рівні ще не сказаної фрази. Більше не потрібно масок, хіба в якості забавок у нашому театрику інтиму.

Останні мої сумніви щодо того, розказувати Гоці про пам’ять чи ні, розвіяли саме її картини. Більшість її робіт були створені у студії біля Монреалю, куди вона спеціально приїжджала працювати через особливе освітлення, яке там було.

У Львові ж Гоца малювала нечасто. За час нашого знайомства – тільки двічі. Ті два згадані вище малюнки вона виконала на ґрунтованому полотні однакового формату 132 на 132 см., послуговуючись головно чорним і блідо-блакитним та тонкими лініями пшенично-рудого. Мабуть, роботи були її найкращими. З них било світло.

Слова тут, ясно, безсилі. Вільна від свідомих форм абстракція, штрихи та мазки. Мінімалістично, одухотворено. Прозоро. А головне – повітряно й не надумано. У моєму розумінні, це було дуже точне, наскільки це можливо, відтворення Рельєфного Часу.

Її образи слід називати духовними. Однозначно, людина релігійна, за умови широкого кругозору назвала б їх абстрактними іконами. Чи навіть – іконами абстрактного, але так їх назвала б людина нерелігійна. І справді – чому б не вважати це за іконопиство?

Втім, «ні» вже тому, що її картини були надміру абстрактні – у такій іконі клієнт міг узріти не тільки свого Шефа, але й котрогось із Шефів трастів-конкурентів, що для фірми, ясний пензель, ніхт ґут.

Як вгадувалося з її художньої техніки, певний час Гоца захоплювалась японською каліграфією. Поки мешкала у Нью-Йорку, відвідувала спеціальні курси майстерності. Але, за її ж запевненням, не досягла помітних успіхів. У її роботах, натомість, з’явилося щось ієрогліфічне – відчуття недосказаності, потрясаючий лаконізм.

Можливо, я надто емоційний щодо її творчості, позаяк мав глибоко особисте враження від спілкування з авторкинею. Гоца мала й посередні картини, теж непогані – «Теrrа Insomnia» наприклад, «Amakam», але вони віддавали плакатністю супрематизму. Бракувало їм ентузіазму, котрий був притаманний тим особливим: «Misted Mirror», «Sorrow» чи «Intent!».

12

Гоца Драла мала сильні зв’язки з українською еміґрацією в Парижі й Торонто. Про її батьків взагалі не можна було говорити вголос. Мама була шизофренічкою, перебувала на стаціонарному лікуванні у Базелі, Швейцарія. А тато служив чи то дипломатом, чи то хрін зна яким завбільшки прищем у нашому посольстві в Канаді.

Я розумів, що наше спілкуваня відбувається з доброї волі її, Гоци Драли. Це не наголошувалось, але й не приховувалось. Бо, справді – вона мала Ґрінкарту, мала канадське громадянство. Могла виїхати коли завгодно до свого Монреалю, де мала квартиру в downtown та студію в suburbs. Весела дівчинка Гоца Драла, яка може літати по цілому світу, купляти шалики у Парижі, а сумочки у Бішкеку.

• Предыдущая
• 29/50
• Следующая