Выбери любимый жанр

Архе - Дереш Любко - Страница 39

Изменить размер шрифта:

кульочок.

- Класика жанру, - сказав він. - Чорний кульок на підвіконні закинутого

будинку. А зверху цегла. Відчуваєш наплив дежав'ю? Дуже інтимні пласти

підіймаються, правда? А все завдяки поєднанню матеріалів. Як би ти назвав це?

Я замислився.

- Істіна ошеломляющяя.

- «Істіна ошеломляющяя»? - перепитав Дикий.

- Саме так, - підтвердив я, і Дикий поплескав мене по плечі.

- Слухай, Дикий...

Дикий запитально кивнув, і його профіль на темній шибі зробив те ж саме.

Маршрутка, в якій ми їхали, зупинилась, і я перечекав, поки з салону вийде

жінка з дитиною.

- А от чого ти кажеш, що Клуб галогенів і Опера скрипу - мезальянс

тимчасовий?

Дикий колупав пальцем дірку в сидінні перед собою і рухав губами, ніби щось

рахував. Підрахувавши, промовив:

- Нестор говорить про мікросубкультуру якоїсь аж ноосферної елітарности. Він

має на це право. Як-не-як, Лялькарі дійсно створили її. Але говорити так, як

це робить Нестор, - все одно, що вдавати, буцім ти вийшов з Кімнати крику, розсівшись на порозі.

181

- А ти? Ти хіба не прихильник такої тусні?

- Я? Мені не потрібна тусня. Я сам собі субкультура. Нікому з галогенів не

потрібні доповнення. Ми й так подвійні.

- Дуже самовпевнено, тобі не видається? Дикий знизав плечима.

- Наша непотрібність запотребована. Подумай над цим. Як тільки перестане бути

потрібною і твоя непотрібність, ти звільнишся. Відчуття потрібності - одна з

пасток, які розставило твоє «я».

- А хіба моє «я» може мені зробити щось погане?

- А ти шо - все ще віриш, буцім воно справді твоє? Хочеш одну бувальщину?

Таку собі казку вічності?

Я кивнув.

- Чи можеш ти уявити, шо ше якихось п'ятсот років тому на Землі не існувало

скрипу? Скрипу як звуку, як відчуття, як сукупності думок, що огортають це

явище топосом визначеності?

- Якщо бути відвертим, - зізнався я, - то я взагалі не вірю, що п'ятсот років

тому Земля дійсно існувала.

Дикий посміхнувся.

- Так-от. А в якійсь далекій галактиці жила ціла цивілізація - надзвичайно

розвинена, до того ж - вона існувала у формі звуку. Блукали собі ці сутності

Всесвітом, аж поки не натрапили на Землю. І побачили, що в інформаційному

полі землян ніша, яку можна було зайняти їм, ще вільна. І вони зайняли її.

Відтоді всі почали чути новий звук. І звук цей ми тепер називаємо скрипом.

Дикий витримав паузу.

- Але це так, для дітей. Насправді ж мова йде не про сам звук, а про набір

думок, які надають цьому звукові визначеності. Звук - це ніби дзеркало, без

якого побачити цих інопланетян неможливо. А їхня могутня цивілізація - це і є

той корпус думок, яким ми описуємо скрип. Одним словом, діапазон

інтерпретацій скрипу розширюється не тому, що ми знаходимо нові естетичні

критерії для нього. Рух

закладений в самому понятті скрипу, в природженому намірі цивілізації скрипу

еволюціонувати. Подумай над цим.

Я зачаровано кивнув головою і замислився. Слова Дикого розійшлися в мені, наче кола по воді. З кожним словом, кинутим на моє плесо, щоразу чіткіше

відчувалася свобода розходження думок поверхнею.

Раптом мені перехопило подих.

- Виходить, - сипким від хвилювання голосом почав я, - виходить, не тільки

скрип міг прийти до нас зназовні!.. Саме уявлення про наше «Я» не є...

Дикий зробив застережливий знак рукою.

- Прийми це без слів. Називати - значить знову довірити штурвал тому

попутньому, якого ми колись необачно взяли на борт. А наші з ним дороги не

перетинаються.

Ми замовкли. В салоні панувала прониклива темрява. Грало радіо «Промінь».

Теж, певне, Об'єкт №2, бо мені зробилося якось не по собі. Всього пасажирів

було: старший чоловік біля водія - ділився думками з приводу того, що на

вечір похолодало; молода дівчина, сутуло набирала щось на мобільнику відразу

ж за водієм, і ми двоє на задньому

сидінні.

- Зупиніть тут, - попросив Дикий. Очі водія глянули в дзеркальце заднього

виду (на люстерку - ароматизуюча ялинка), і машина пригальмувала.

Я перевірив, чи не забув на сидінні шапки або рукавиць (дитяча фобія, знаєте), і вийшов з теплого салону прямісінько у сльоту ночі.

Взимку, коли Львів пронизаний вологим лютим, в якийсь момент настає пора

теплої бруківки та холодного неба. Під ногами хлюпає й ковзає крижана каша, а

з відпареної теплотрасою землі в небо тягнеться густа паволока сирості. Місто

насичується туманом. Коли стояти на Високому Замку лицем до Замарстинова, до

станції Підзамче, крізь туман чутні звуки: машиніст ходить вздовж колії і

стукає по

182

183

рейках молотком на довгій ручці, - й здається, ти зовсім не v Львові, а в

якомусь засраному Дубліні, де тільки й можна побачити, що вікна заводів та

коробки фабрик - кіото невдах. Під об'ємом завойованого простору тумани

прогинаються, наче важкенні портьєри. Чутно, як жіночий голос оголошує назви

поїздів. Чутне постукування машиніста на обході. Сирість.

Потуга Високого Замку відсвічувала білим люмініс-центом телевежі. Мій

знайомий, ритм-ґітарист «Осяяних світлом параш», розказував, як раз напився

до того, що прочитав напис «ЗЕМЛЯНІ РОБОТИ», а потім на власні очі побачив у

ямі іржаві кістяки роботів-андроїдів, заліз на вежу і хотів стрибонути, але з

ним заговорив Бог. Наступного ранку з важкого бодуна цей тип пішов до церкви

і прийняв православ'я.

Це так, між іншим. Як у Гемінґвея: що не книжка, то все мужики сп'яну рибу

ловлять.

Дикий зупинився й поглянув на телевежу. Черкнув сірником і припалив від неї

сигарету. Я розгледів контури носа, графіку зморщок і захоплено подумав:

«Хочу бути таким, як він».

- Нас чекатимуть біля сходів на вершину. Але приготуйся до зустрічі.

- Якої?

- Сторож. Високий Замок - живий організм. У нього є власний сторож. Кожного

разу він видається іншим, але насправді - завжди той самий. Бачиш, Ритуал

галогенів не дуже подобається Високому Замкові.

- Тоді, може, варто проводити його деінде?

- А ти в басейні теж кожного разу просиш у трампліна дозволу стрибнути?

Я змовчав, бо кілька разів і справді просив. І не тільки у трампліна.

Дикий витяг із сумки пляшку горілки з перцем.

- Ковтни трохи. Перед нами ціла ніч - можна й промерзнути.

Я зробив ковток. Горілка вдарила спершу в піднебіння, далі по стравоходу, а

потім, луною, у голову й ноги. Дикий лиґнув і собі. Я затягнувся з його

сигарети й надяг рукавиці. Підбирав мороз. Дикий відійшов до стіни, звідки

долинули дзюрчання й запах гарячого струменя. Подумавши, я вирішив відлити

теж.

Заправившись, Дикий зробив закличний жест рукою, і ми рушили у напрямку шуму

дерев.

Ліхтарі вже Вимкнули, але Дикий, здається, у маршруті не сумнівався. Горілка

зробила мене відкритішим для позитивних моментів такої паскудної погоди, і я

спитав:

- А в чому полягатиме Ритуал?

- Ти відчуєш. Я сподіваюсь. Андрій Бром не казав хіба?

- Казав, ви кричите імена галогенів. Цілу ніч.

- Приблизно так. Але все одно: ти відчуєш. О, хтось іде. Я здригнувся з

переляку. Ми вийшли на середній ярус

парку, де світився один ліхтар. Дикий, з розбігу скочивши на ковзанку, проїх-

ався аж до острівця натрієвого світла.

- Швидше! - прикрикнув він, і я ковзнув за ним. Постать висоталася з темряви

у низеньку згорблену

бабусю з дрібним личком. Куций тонкий кожушок був перепоясаний якоюсь

зашкарублою шворкою, а на ногах у бабусі були осінні чоловічі черевики, зашнуровані дротиками. І хустка, звичайно. Руки вона тримала кишенях, з чого

ставало ясно, що старенька без рукавиць. Бабуся пересувалася дрібними кроками

зі швидкістю приблизно метр на хвилину.

Перейти на страницу:

Вы читаете книгу

Архе

Дереш Любко

Наши партнеры