Выбери любимый жанр

Архе - Дереш Любко - Страница 38

Изменить размер шрифта:

нове покоління, вільне від розуміння естетики, властивого нашим сучасникам.

Ми - це покоління, яке зрозуміло, що не існує іншого часу, ніж тут і зараз, тутізараз. Цивілізація розчавила людство між пам'яттю про минуле й

прогнозуванням майбутнього. Ми - це випередження часу, оскільки живемо

тутізараз, а решта загубилася в самій пам'яті про час і місце.

- І все ж, - втрутився Дикий. - Навіть несвідомо людина пам'ятає про свою

парадоксальну божественну природу...

Нестор скривився в сарказмі.

- Звичайно. Знаком такої пам'яті є рука, що стирчить із м'ясорубки і меле

саму себе. Автодеструктивний уроборос для домогосподарок. А ми - ми подолали

віру в майбутнє. Ми звільнилися з кайданів пам'яті, анулювали всі

домовленості, які колись підписали наші нетямущі пращури. Немає більше

нікого, хто б диктував нам, ким бути і як думати. На наше щастя, ті, хто міг

вказувати, залишилися в шкаралупі пам'яті. Ми покоління недискретного, не

обтяжені розділенням на «так» і «ні». Ми вільні від ниючого, ницого й до

абсурду дріб'язкового «Я». Ми несемо красу неосвоєного...

- Амінь, - озвався Дикий.

«А ТИ ВЖЕ ОБРАВ ЄГОВУ?» - придумав я слоґан і спитав:

- А як стосовно християнства? Користуючись Вашою термінологією, естетика

Церкви Вас не ґедзає, нє?

- Своїм воскресінням Христос проголосив тисячолітнє царство Сина Божого, сиріч Слова. А вже сакралізація Слова, Дмитрику, призвела до заборони самої

думки про цілісність, і результатом став словесний секонд-хенд. Бо те, що

отримали люди в результаті - це навіть не вчення Ісуса, а суцільний second, порозхапуваний Його учнями. Вирвали

Христові щелепу, залишивши закривавлений вишкір цензури - невід'ємний атрибут

невичерпності Слова.

- Так, - погодився Дикий. - Ідейний секонд-хенд, не відчуте, не пережите

Слово, зачовгане до шерсті в роті. Слово є розділення^а розділення дарує

принижених і ображених. Це, у свою чергу, породжує тиранію слабких. Відтак

ваше тисячоліття - Тисячоліття подаючого. Тисячо лігтя страждущого. Причому, страждає зовсім не той, кому подають... Не знаю нічого потворнішого за

подаяния. А' Лялькарі саме це й провокують, адже так?

- Авжеж, Дикий, авжеж. І не бачу в цьому нічого поганого. Ми сіємо те, що

люди хочуть пожати. Люди хочуть страждати, і це їхнє право. їх власний вибір.

Хіба не є найвищим виявом гуманізму і співчуття дозволити людині страждати?

Людство - це збіговисько злісних наркоманів, які сидять на найважчому

наркотикові Всесвіту - на співчутті. Одна лишень думка - спробувати

відмовитися від цього - кидає їх у жах і безвихідний відчай. Хіба я не

правий? Для них немає нічого солодшого, ніж почувати себе жертвою обставин.

Тому ми не збираємося ділитися нашим відкриттям гуманно. Кому це потрібно?

Все збалансовано, і кожен має те, що хоче. Ми воліємо скинути нашу колекцію

ідей у вигляді бомби. Бах - і капут! І немає нікого!

Нестор витер з губ слину і продовжив:

- Співчуття до інших - це вкрите машкарою возвеличення самих себе. Дія

дорівнює протидії. Бездоганна рівновага. Час говорити закінчився. Настав час

мовчати. Прошу уваги, Дикий... Якщо протягом цілого тисячоліття, цього твого

Тисячоліття подаючого людство у своїй масі не змогло відмовитись від цієї

дешевої пітекантропівщини, воно не заслуговує кращої долі, крім як

подавати... і страждати.

Але я не бачу резону довіряти такі скандальні факти у долоньки людців, заморених онанізмом саморефлексій, невизначеністю та комплексом

упосліджености перед Абсолютом. Це було б ницо з мого боку.

176

177

- Лялькарі переслідують ту ж мету, що й Клуб галогенів. Вони хочуть прорубати

двері у Слові. Але різниця між нами, горбатику, така, шо галогени

усвідомлюють одну річ. Вони знають, що все є все. Все однакове. Немає нічого

важливішого за інше. Ніщо не має значення, - Дикий повів бровою і додав: - А

ти, Несторе, як мала дитина. Маніпулянт, курва.

- Не лайся, Дикий. Не раз ми говорили, шо є свобода: безособовість, відстороненість, творчість. Ми творимо і звільняємо. Кожен мій жест, тут і

зараз позбавлений іга пам'яті, є геніальним винаходом пластики. Але я вільний

від бажання увіковічнити свою геніальність. Світу не потрібна свобода, тому

що вона - осердя тутізараз, тоді як людство існує завтра, або вчора, або

зранку до сніданку. Деінде, тільки не тутізараз.

- А як щодо співчуття до жебраків? - поцікавивсь я.

- Жебраки - бич постхристиянської свідомості. А так, власне, то всі люди

жебраки. Бо вони - це та категорія, завдяки якій існує страждання, а отже -

релігія. Релігія - ось ті цвяхи, якими направду розіп'яли Христа. Цвях крізь

усю свідомість, яким ти прибиваєш себе до дерева. Вас таке приколює, Дмитре?

- Ні, - щиро відповів я. - А Ви шо? У Христа взагалі не вірите?

Нестор посміхнувся й поглядом загасив недопалок у попільничці.

- Ми, так би мовити, співчуваюча інтелігенція. Христос влаштував собі PR

нечуваної зухвалості. Популізм чистої води. Але, раз уже хтось наступив на ці

граблі, не хотілося б повторювати його жест. Це як мінімум неестетично. Якщо

хтось вважає, що для нього припустимим є отримати життя вічне через муки, а

муки - через те, що стадо баранів не повірило в те, що він Син Божий, - це

його приватна справа. Але в світлі уже згаданих мною темних єрусалимських

подій вважаю недоцільним зізнаватися комусь, що Син Божий - це насправді я. Я

ж бо волію посісти престол свого Отця, слухаючи оперу.

Десь біля дев'ятої у супроводі трьох нянечок прибув октет дітей-аутистів з

обласної клініки спадкових патологій. Нестор розпрощався і пішов

розташовувати гостей. Дикий сказав, що нам сам час рушати. О десятій на

Високому Замку нас чекатиме решта галогенів.

В одну секунду, коли я уявив, що доведеться пердолити розкислим снігом аж до

парку, мені зробилося зябко. А потім махнув на все рукою і пішов слідом за

своїм новим знайомим.

Дикий запхав у сумку свій телефон, закинув її на плече, і я подумки сказав

Опері скрипу «сайонара».

Знову крадучись плутаним коридором, я слухав, що розповідає Дикий.

- Ось тут, - він показав рукою на стіну, розписану вугільними фресками. - Тут

працює такий собі Юра Кубік. Це його роботи. Порноанімалізм. Відчувається

вплив Утрілло, тобі не здається? Між іншим, зверни увагу на сміття довкола -

інвайронмент Таліба ібн Саббаха. Називається чБогородиця-XXL». За зразок

бралася його стара квартира після Нового року. Особливо класна стеля. Заціни.

Я задер голову і витріщився на облуплену штукатурку. Можна було, звичайно, сказати, що в мене на хаті тріщини крутіші, але змовчав. Для галогена ніщо не

має значення.

Хе-хе.

- А загалом це все становить Об'єкт №3. КІМНАТА

КРИКУ.

Я здивовано підняв брови.

- А це як розуміти?

- Кімната крику - це місце і час. Тутізараз, як любить Нестор. Ясно?

Я не второпав. Знову нахмурив брови.

- Гаразд. Якщо зовсім по-простому, то уяви собі так: Кімната крику - це

кімната, де всі мовчать. Бо ні в кого не вистачає хоробрості крикнути першим.

Як тільки ти

178

179

розумієш, що ти в Кімнаті крику, виникає так званий «скандал у світі ідей».

Але коли ти пригадаєш, що перебуваєш у Кімнаті крику, ти виходиш з неї, а

скандал триває тільки всередині Кімнати, серед тих, хто крикнути не

наважився. Тепер зрозуміло?

Так, тепер я зрозумів усе дуже гарно. Мені зробилося легко і свіжо, ніби я

покакав і спустив воду. Чи вийшов з кімнати на свіже повітря.

Дикий спитав:

- У тебе немає з собою целофану?

Я витягнув з кишені кульок зі смугами, залишеними пипками язика на майонезі, і простягнув Дикому. Той підняв з підлоги шматок цегли і придавив ним

Перейти на страницу:

Вы читаете книгу

Архе

Дереш Любко

Наши партнеры