Выбери любимый жанр

Архе - Дереш Любко - Страница 19

Изменить размер шрифта:

порожній! Наступний кадр - гурт римських воїнів оточив Ісуса. Хтось пригощає

Його «Спрайтом», решта дружньо плескають Христа по плечі. Ісус із насолодою

робить ковток і відригує. Всі сміються. Грає увертюра з «Jesus Christ Superstar». На вечірньому небі спалахує напис: SPRITE ІМІДЖ - НІЩО. СЛУХАЙСЯ СПРАГИ!

Наступної, четвертої по рахунку секунди, обидвоє різко зупинилися, зачакловані. Ноги вийшли на просіку, й очам відкрилося те, про що не хотів

говорити завчасу вуйцьо Юлік.

Колія закінчувалася тупиком. Дерев'яна загорода, помальована колись чорними і

білими смугами, помітно вицвіла й облущилась.

Тупик, остаточна зупинка. Найколосальніше: те, що не вкладається в рамки

уявлень про Карпати. Зліва була залізнична станція - справжнісінька, сказати

б, автентична залізнична станція, така ж, як і в місті. Проста будова з

високим входом, вибитим вікном і брудно-блакитною колоною. Це радше

нагадувало не зупинку, а циганський навіс від дощу. Таких-от навісів між

Мукачевим і Львовом - по сотні на кілометр.

Напис на будівлі (звідки взялися букви у лісі?) говорив:

* СТАНЦИЯ

БЕСКИДЫ

її свідомість заціпеніла.

- А я казав, що то є ШОСЬ?! - здалека долинув голос вуйка.

Вона кивнула, вся ватяна: закривати рота чи трохи повтикати від здивування?

Вуйко Юлік молодецьким смиком вискочив на перон. Сперся руками в боки, задер

голову до неба і голосно втягнув повітря. З насолодою видихнув.

- Боже, але тут файно! - сказав він і пацнув себе по товстенькому стегну.

Терезка озирнулася довкола. Руді стовбури сосен, потикані цурпалками сухих

гілок, крони в небі стиглого винограду, шум потоку десь поруч і, забери його

біс прямо тут і зараз, НАТУРАЛЬНА ЗАЛІЗНИЧНА СТАНЦІЯ! Щось таке, що оглушує

своєю присутністю.

В кінці колії, де шлях замкнувся знаком тупика, стирчав незрозумілого

призначення важіль. Терезка підійшла ближче і придивилася. Важіль впирався в

іржавий кожух чорного механізму. Терезка потягла важіль на себе, потім

штурхнула вперед. «Під дощем метал росте швидше, ніж у приміщенні, - подумала

вона. -Так і важелі - вростають у механізм».

- А! Це колію переводити колись таке було, - озвався вуйко з платформи. -

Лізь до мене, тута ше стільки цікавого...

Терезка потягнула важіль сильніше, і той піддався туго, але по-справжньому

функціонально. На секунду в ній кольнувся ляк, як би не пустити під укіс

якийсь потяг. Обережно відійшла від механізму, але в руках залишилось

переконання, що десь щось вона справді змінила - і то змінила кардинально.

Вчинила невеличкий зсуф. Десь у паралельному вимірі від цієї секунди лінії

напруження завібрували іншими координатами.

Повільно пройшлася вздовж платформи, смакуючи теплом нагрітого бетону.

Поклала руку на асфальтовану поверхню.

Гаряча, шерехата, суха.

Прекрасно.

Аби вилізти нагору, довелося задерти ногу. Вуйко зупинився на самому краєчку

бетонного прямокутника. Запхав руки в кишені, зажмурився й підставив обличчя

білому сонцю. Терезка випрямилася на повний зріст, 86

скинула зі спини наплічник і вигнула спину, рахуючи, скільки разів хрусне.

Ледь чутно у її голові перевели колію: легкий поштовх, ніби час почав трохи

пізнити. Можливо, його стало більше тут і зараз.

Вдих.

Станція «Бескиды» нагадувала колиску найблажен-нішого спокою, який тільки

доводилося відчувати. А ще воно було місцем незрозумілої конденсації дежав'ю.

Якщо й бувають полюси вжебаченого, то це - переконливо один із них.

Температура перетнула платформу й заглянула у тінь навісу. «Де я це вже могла

бачити?»

Видих.

На стіні, відразу навпроти віконця каси, красувалася стильна мозаїка, викладена з кольорового скла, як то було модно в часи розквіту бароко - у

радянському трактуванні. Доповнювало барочний настрій світло. Станція Бескиди

в цей хмарний день своїм освітленням нагадувала собор у зливу.

Вдих.

Частина смальти встигла відвалитися (нею була всіяна підлога відразу під

мозаїкою), і це додало настрою нових обертонів. Деструкція.

Вона задерла голову, щоб належно оцінити красу. З-під стелі на неї дивився

суворий смальтовий гуцул. На очі насунута кресаня з пером, на плечі -

топірець, на грудях кептарик. Sex appeal.

Видих.

Зліва - забите бляхою віконце каси. Поруч висів практично втрачений в якості

культурної спадщини розклад руху поїздів. Піддалось розшифруванню: «Бескиды -

Львов 17 52».

Вдих.

Погляд упав на металевий кістяк лавки. У нанесеному вітром листі валялася

яєчна шкаралупа. Трохи далі - суха купа собачого лайна.

Видих.

І останній мазок - у кутку висів телефонний апарат.

Терезка підійшла на крок ближче, звідки можна було розгледіти цифри в отворах

диска. Підійшовши впритул, Тереза побачила потьмянілу табличку: ПОЖАРНАЯ БРИГАДА 01

МИЛИЦИЯ 02

СКОРАЯ ПОМОЩЬ 03

ТОВАРИЩ, ПОМНИ: БОЛТУН У ТЕЛЕФОНА -НАХОДКА ДЛЯ ШПИОНА

Немовби ненароком, вона зиркнула через плече. Крім вуйка, котрий сопів над

зав'язками її наплічника (добирався до запасів пива), більше нікого. Шпигуни

ховалися в ожині й лежали там тихо-тихо, навіть не дихали.

- І давно ти знайшов її? - спитала Терезка, водячи пальцем по отворах диска.

Сім. Дев'ять. Один.

- Ше як у березні. Два.

- Ціле літо сюда приходив. Прийду, знаєш, сюда з пивком, сяду так, подумаю. І

зразу легко так стає на душі, шо ну.

Три. Чотири. П'ять. Крутнула диском і послухала, як торохтить усередині

барабан.

- Дуже чисте місце, вуйку. Духовне. Шоб на душі отак світло робилося.

- А шо я казав? Спеціально для світлих людей. Таких, як ми!

Тупик. Рейки. Хмари. Свист у вухах. Терезка обвилася телефонним шнуром, як

удавом, і притулила слухавку до вуха. Тиша.

- Телефон класний, - сказала, повісивши слухавку назад.

Вуйко Юлік витяг мокру плящину пива і вдав, ніби відтикає корок бровою. При

цьому кутиком рота він тихенько сичав. Не відриваючись від цього заняття й не

дивлячись на Терезку, вуйцьо докинув:

- Він якось дзвонив.

Терезка озирнулася й недбало сперла лікоть на ящик телефона. Вуйко перестав

сичати і підняв голову.

- Дзвонив, бігме! Коли я так само сидів собі тута, ворон рахував. І тута як

смикнуся! Чую - шось за спиною дзвонить. Я такво озираюся - а то телефон

дзвонить. Мені аж руки стерпли. Чую, задниця вся зіпріла... Десь, може, хвилину дзвонив. А потім так само перестав.

- Та йди...

- Бігме не брешу.

- То, може, ти собі, вуйку, трохи... ну, вмазав перед тим? Ну, пивка там...

Може, кислячка того з яблук, шо в тебе в пивниці?

- Та то дурниці, шо я там випив. І то ше коли я пив, ше як зранку! А як

почув, шо та іржава будка дзвонить, то весь хміль відразу вивітрився.

Вуйко відіткав нарешті пляшку і зсьорбнув піну. У повній тиші він передав

пиво Терезі. Та ковтнула й собі. Пиво спінилось і потекло на руку.

- А чого ти слухавку не брав? - спитала нарешті вона, витираючи долоні об

джинси.

Вуйко не доніс плящину до вуст на якийсь сантиметр.

Завмерши на секунду, він відставив пляшку вбік і уважно, з якоюсь осудливою

недовірою глянув на ЇЇ лице, наче всього хвилину назад мав про свою небогу

набагато вищу думку.

- Хіба не ясно? Я Ж БОЯВСЯ!

Зійшовши з гір до міста, вони знову затарилися в магазині пивом. Не інакше як

після сьомого пива вуйко увійшов у

стан підвищеної сейсмічної чутливості. Усі нерівності простору він сприймав

дуже гостро. Сказати б, уособлено. В цю діру врато було приїжджати хоча б

заради цього п'яного марення і нав'язливих вибачань перед перекинутими

пляшками чи зачепленим ногою табуретом. її вуйцьо, коли п'янів, робився

Перейти на страницу:

Вы читаете книгу

Архе

Дереш Любко

Наши партнеры