Выбери любимый жанр

Архе - Дереш Любко - Страница 18

Изменить размер шрифта:

- Ну... Може, не такі довгі, як ти собі думаєш... приблизно так десь по вуха.

Але в школі хто би таке допустив?! Написали про мене і про Мацька Пожежу

навіть у шкільній стінгазеті! Казали, галстука заберуть, з комсомолу

виженуть. Але ти ж знаєш, як я тоді страшно хіпував! Тоді вони, значить, шо?

Кличуть мене до директора, так? А він і каже, мовляв, так і так, «Товаришу

Торба, от ми зараз викликаємо Ваших батьків і або ти сам, сука патлата, ідеш

в парихма-

херську, або самі знаєте, товаришу Торба, шо тоді ми вам відірвемо...» . Ну, ти розумієш, про шо я. Про значок ГеТеО. А я взяв і не пішов у

парихмахерську! І думаю: а, хай! Хай відривають! А на ранок приходжу до

школи, там у коридорі школярі гасають, а ми з Мацьком такі вже хіпові, стиляги, блін, ну такі, шо ну його нафіґ! А тут біля вікна директор стоїть, нас, видно, чекає, перевірити, постриглися чи нє. Ну, і тут він як гляне на

нас, так всім зразу ясно стало: піздєц пацанам. Розкриває він рота і до мене

так-во: «Товаришу Торба!..». А я таково став, руки в боки, і кажу: «А я Вам

не товариш!». В коридорі тиша, всі на ципоньках, а тута забігає наша

географічка йобнута, та, шо глобуси колекціонувала, з двома глобусами в руках

і кричить на все горло: ...О, так он де він!

Вуйко тицьнув пальцем на кущ папороті. Терезка нагнула черевиком папороть і

серед налипів глиці та злиплого листя побачила головку іржавого костиля.

Скопнула листяний наст. Костиль забитий у прогнилу, врослу в землю дерев'яку.

- Вона? - спитала Терезка.

- Вона. Тут усе трохи заросло... Далі видно краще.

За кілька кроків вона справді побачила шпалу - вогкий кусень чорної трухи.

Шпалу вздовж і впоперек споясали блискучі траси слимаків.

Терезка змела ногою злипле у пласт торішнє листя. Залізна пластина і черговий

чорний костиль. Білі нитки міцелію.

Кроків за двадцять колія показала себе у всій красі.

Шелестіли дерева.

- Вуйку, а от скажи мені: кому це закортіло побудувати посередині Карпат

залізницю?

Вуйко знизав плечима.

- У тому то й річ, що ніхто не відає, - сказав він. - Ге! Думаєш, я не

питався? Ніхто про це місце навіть не чув. Але я не дурний. Я його нікому не

показував, тільки тобі.

Терезка йшла, переступаючи зі шпали на шпалу. В наплічнику подзенькувала

тара. Поверх дерев'яних колод тягнулися бурі бордюрчики рейок.

Вуйко кривив забавні міни, мов першокласник, що переніс менінгіт:

- Ти ж подумай, Терезо, який це дарунок для нас! Вкинься в саму атмосферу

відкриття: от ти, така крута хіпка, і твій вуйко - останній мрійник і

невиліковний романтик, а тепер ще й завгосп у музичній школі, йдуть лісом.

Карпати. Осінь. Легка імла висить над горами, шумлять ялини. Біле небо

кольору стиглого винограду... скоро моє День народження... Нічим не

стримувана свобода...

- А виноград який, перепрошую? Ізабелла чи «дамські пальчики»? Чи білий?

- Синій, з нальотом. Слухай далі. Осінь, та? Нічим не стримувана жага

свободи, вкидуєшся? І ми, старі хіпуни, находимо у затінку сосен і поростях

моху шматок справдешньої залізниці. Скільки їй років? Ніхто не знає. Стара-

престара. Але добрі-добрі хіпі знають: така знахідка кудись таки заведе.

Запахло грозою.

Ніщо не торкало і не збуджувало Терезу так, як шум лісу і гаряче, біле небо, справді схоже кольором на осінній урожай ізабелли. Вона підняла голову.

Далеко попереду засвітила просіка.

- Уяви, вуйку, а якби зняти з цього фільм? - сказала вона, натхненна раптовим

ґенієм. - Такий дуже тонкий та елегійний. Русинський імпресіонізм у світовому

кінематографі. Естетизуючі деґенерати на руїнах нації. Як тобі?

- По-моєму, заєбісь ідея.

- Правда? От, наприклад, такий ряд: ідуть двоє в лісі вздовж закинутої

залізничної гілки. Все чорно-біле, майже сіре, наповнене сяйвом. Лиця людей

оповиті серпанком добра і гуманізму.

- Та, але в руках чоловік несе алюмінієвий тазик з капустою, а дівчина -

гумову качечку... і кріп у жмені...

- Чи навіть не кріп, а конторну рахівницю. Арифмометр. Вуйко скривив губи.

- Глядач подивиться і подумає собі: «Ага, рахівниця. Ну, ясно. Ідуть шось

рахувати». Нам закинуть поверхневу предметність.

Терезка промовчала.

- Слухай, - озвалася вона. - А тебе ніколи не причан-далило реклами

придумувати?

Вуйко знизав плечима.

- Ну, тоді слухай, бо мене спричандалило. Значить, телевізійна реклама

журналу мод. Такого дуже просунутого й ультраструйового. На кухні сидить юнак

спиною до камери. Чути, як запалюється сірник. Чути, як чувак затягується.

Половина думаючого населення України зразу викуповує, шо до чого, - чувак дує

бамбалачу. Чутно, як він затягується, а потім - наростаючий звук ударів

серця, як у Пінк Флойда. Люди сидять, чекають, коли ж він видихне, час іде, нарешті чувак видихає дим і починає тихенько так підсміюватися. Потім голосно

ірже. Потім він регоче, як несповна розуму, і голосно вигукує: «WHAT A BEAUTIFUL LIFE!!!». Тут з'являються обкладинка свіжого випуску журналу, там

якась «Бурда мода» чи альманах «Пізнайко», і титри англійською: We also think that way

- Ого, нівроку! Хоч, як на мене, надто буржуазно. Я от, наприклад, вже таку

собі бачу: ніби ідуть лісом двоє грибників і нічого не можуть знайти. Стають

отак біля берізки, заморилися, поспиралися на патички, на порожні лубочки

втикають. Тут один каже: «От зараз би піци». А другий в'їдливо так

відповідає: «Ахуїци, бля!». І разом, мов осяяні, вигукують: «Піца «Ахуїца»!

Хтось набирає по мобільнику номер, замовляє піцу-ахуїцу з грибами і сиром, і

ми вже бачимо, як поміж берізками біжить пінгвін зі срібною тацею на

піднятому крилі. Підбігає до охуїлих

грибників, знімає з таці покришку, а там - паруюча духмяна піца. Грибники

беруть по шматочку і кусають, примовляючи: «Справжня піца - піца «Ахуїца»!

Терезка засміялася, а вуйко знову зупинився попісяти.

- «Пиво «Львівське», - сказав він, заправляючи майку в штани. - Відчуй

полегшення!» Між іншим, можу тобі ше одну запропонувати: стоять двоє чуваків

над панорамою нічного міста. Асоціативний ряд - декаданс там, екологічна

катастрофа, торжество тєхнікі над человеком... Лиця в чуваків задумані й

одухотворені величністю занепаду. Один так риторично воздіває руку над містом

і запитує: «Майбутнє..?». А інший з таким пафосом йому: «ВІДСУТНЄ!!!». І

напис: «ЙОГУРТ «БАБАЙ». УПИР СЕРЕД ЧУМИ».

- Нівроку так. Колись я теж так забавлялася, коли по місту сама лазила. Теж

одну, дуже концептуальну, придумала. Якраз вкладається в рамки русинського

імпресіонізму, чи як там було.

- А ну давай.

- Ну, уяви таке. Вздовж Берлінської стіни бредуть собі двоє типків, курять

якусь папіроску на двох і копають поперед себе бляшанку з-під «Кока-коли».

Ідуть, ідуть, ідуть... На стіні пістрявіють антифашистські ґраффіті. Стіна

довга-довга... Ідуть, копають, курять... Ідуть... копають... курять... Ідуть.

Копають. Курять. По двадцяти хвилинах такого ненав'язливого відеоряду один

закумарений чувак, не витягуючи рук із кишень, копає бляшанку з-під «Коки»

сильніше, і та відлітає десь убік. Слоган: PEPSI. FUCK IT!

Вуйко радісно кивнув.

- Винятково для галицької ментальносте рекомендую: ПЕПСІ. ПОХУЙ! - додав він, люто розкурюючи чергову цигарку, ніби висмоктуючи з неї душу. - У принципі, радикально. Але можна й жорсткіше. Значить, так: панорама Єрусалима. Над

Голгофою сідає сонце, і силуети хрестів на ній геть чорні. Камера показує

лиця двох розіп'ятих мучеників - вони виснажені болем і сонцем. їхні губи

потріскалися від спраги. Камера показує центральний хрест... але він

Перейти на страницу:

Вы читаете книгу

Архе

Дереш Любко

Наши партнеры