Індійські народні казки - Автор неизвестен - Страница 23
- Предыдущая
- 23/24
- Следующая
На третій день човен пристав до чужого берега. Царівну привели в палац, і тут вона взнала, нащо стара викрала її. І попросила царівна царя дати їй подумати півроку, мовивши:
— Якщо за цей час чоловік не розшукає мене, я стану дружиною вашого сина.
Цар, певний, що чоловік якщо ненароком і довідається, де його дружина, й добереться сюди, то все одно живим не вибереться, прийняв умову царівни.
Поселили царівну в окремих палатах, а сторожити її приставили ту ж саму стару сваху, суворо попередивши:
— Не відходь од царівни ні на крок! А то буде тобі непереливки.
Повернувся купецький син із полювання й побачив, що його дружини ніде немає. Засумував він, гірко затужив. Аж тут підлетів до нього папуга та й каже:
— Господарю мій, твою дружину викрала стара й повезла за море!
— Горе мені, горе! — вигукнув купецький син. — Навіщо я віддав їй чарівного персня? Де ж ти тепер томишся, царівно моя? Як довідатися, де ти, як повернути тебе? Якби ж то хоч перстень був при мені!..
Кіт, пес та папуга зібралися й почали втішати його:
— Не побивайся, господарю наш! Ми розвідаємо, де царівна, повернемо тобі золотий перстень!
Порадилися вони між собою й вирішили, що папуга полетить шукати царівну і не повернеться доти, доки не взнає, де вона. А тоді вони вже втрьох спробують будь-що повернути вкрадений перстень.
Папуга високо злетів над морем і невдовзі розтанув удалині. А через три дні й три ночі повернувся з радісною звісткою — царівна знайшлася!
— Де ж вона? — спитали кіт і пес.
— Вона — полонянка одного царя. Він ховає її в окремому палаці.
А перстень у старої, тієї самої, що викрала нашу царівну. Стара відьма ні вдень ні вночі не розлучається з перснем; навіть коли спить, тримає його в роті. Спершу треба відняти в неї перстень, бо без нього ми не можемо звільнити царівну. Стара тінню ходить за нею, а царська сторожа пильно охороняє палац.
Папуга, кіт і пес рушили в далеку й нелегку дорогу; нарешті добулися до палацу, де томилася в полоні царівна.
— Друзі мої, — мовив кіт, — я придумав, як заволодіти перснем. Ти, песику, ввечері пролізеш на кухню, вкрадеш коржика й покладеш під ліжком старої. Вночі збіжаться миші й почнуть гризти коржика. А я зловлю одну мишу і вкладу мишачий хвіст у ніздрю старої. Вона чхне, і перстень випаде у неї з рота. Отоді ти, песику, кинешся на ту відьму й почнеш душити. А я схоплю перстень і чимшвидше виберуся з палацу. Коли стара знепритомніє, ти облишиш її і втечеш. Ми відбіжимо подалі від палацу й сховаємося, а тільки-но почне світати, ти, папуго, полетиш до золотого палацу й віддаси перстень нашому господарю.
Як порадив кіт, так вони й зробили і тієї ж ночі заволоділи чарівним перснем. Папуга взяв персня в дзьоб і полинув над морем до золотого палацу. Вже наступного дня перстень був у купецького сина. Той поклав перстень на землю, здійснив над ним належний обряд і мовив:
— Персню не простий, персню чарівний, зроби так, щоб дружина моя опинилася тут, поруч зі мною!
Ледве він це мовив, як побачив перед собою царівну, живу й здорову.
Не описати їхню радість, коли вони побачили одне одного. Стала царівна дякувати своїм рятівникам, кота і пса напоїла густим жирним молоком, папугу пригостила соковитими гранатовими зернятками. Бо якби не вони, не їхній розум, кмітливість та спритність, — не вирватися б царівні від жорстокого царя.
І зажили вони всі щасливо: син купецький і дружина його, друзі їхні вірні та віддані — кіт, пес і папуга. Тільки ніколи вже купецький син не розлучався зі своїм чарівним перснем.
ЗОЛОТА РИБИНА
Уветхому курені на березі річки жили собі старий і стара. Перебивалися сяк-так: старий рибу в річці ловив, а стара ту рибу варила чи смажила. Як не щастило зловити нічого, то й голодні сиділи.
А в річці жила золота рибина — царівна водяна. Якось став старий тягти сіть — і чує, що надто важко йде вона. Певно, чимало риби попалося. Зібрався він на силах і таки витяг сіть на берег. Глянув — і аж очі замружив від сліпучого сяйва: тріпочеться в неводі велика рибина, вся мовби зі щирого золота, б'ється та на старого жалібно-жалібно дивиться.
Коли старий став її діставати, золота рибина озвалася людським голосом:
— Пожалій мене, чоловіче, не неси додому. Відпусти краще на волю, а за це проси в мене, що хочеш.
— Що ж мені просити в тебе, диво-рибино? — задумався старий. — Бідний я, нужденний, немає в мене ні рису, щоб з'їсти, ні одягу, щоб убратися. Коли твоя добра ласка, то вділи мені всього потроху, довіку дякуватиму тобі.
Послухала рибина старого, стріпнула хвостом:
— Іди собі додому. Матимеш ти і де жити, і що їсти, матимеш і одяг.
Пустив старий рибину назад у річку, а сам подався додому. Прийшов і аж зупинився — чи туди він утрапив? Замість куреня стоїть міцна хата, а в хаті широкі лави, щоб гостей садовити, цілі таці білого рису, щоб наїдатися досхочу, купи вбрання чепурного, щоб на свята вдягтись, голим тілом не світити й щоб на люди не сором виходити. І каже старий своїй дружині:
— Бачиш, стара, як нам пощастило: не було в нас нічого, а тепер усього доволі. Подякуй золотій рибині, що сьогодні мені в сіть потрапила, — все це вона дала за те, що я її на волю випустив. Досить уже ми набідувалися! Заживемо тепер, горя не знаючи!
Вислухавши старого, стара тільки важко зітхнула, головою скрушно захитала:
— Ох старий, старий!.. Життя звікував, а розуму не набрався! Та хіба ж так просять? От з'їмо рис, зносимо одяг, а далі що? Зуби на полицю, знову голим тілом світити? Іди мені зараз же до річки і як хочеш у неї проси, але щоб дала мені п'ятеро слуг, житло нове, та не таке, як ця розвалюха, а просторе, міцне, щоб і цареві в ньому було не соромно жити… І щоб у тих хоромах та були комори, повні золота, щоб засіки ломилися від рису та всякого зерна, щоб у дворі вози та плуги стояли, а в стійлі ремиґали десять пар буйволів!.. А ще скажи, щоб рибина тебе старостою зробила, щоб усі поважали й шанували тебе і мене заразом! Іди — і щоб з порожніми руками сюди не вертався!
Не хотілося старому йти, але ж і з старою сваритися не випадало. Тож прийшов він до річки, сів на березі й почав гукати:
— Виплинь до мене, рибино золота! Виплинь до мене!
Покликав так кілька разів, аж нарешті завирувала вода, і виплила до нього рибина — плавниками ворушить, на старого запитливо дивиться.
— Послухай-но мене, диво-рибино! — мовив старий. — Напросив я в тебе багато чого, але замало того для моєї старої, незадоволена вона. Хоче, щоб ти мене над усіма в цій околиці старостою поставила. А ще хоче дім удвічі або втричі більший, ніж має, царські хороми хоче. І п'ятеро слуг, і десять пар буйволів, і повні засіки рису, і прикрас та коштовностей багато, і…
— Гаразд! — перебила його рибина і стріпнула хвостом. — Іди додому. Матимеш усе, що ти хочеш!
Сказала це рибина і в воду пірнула, на глибоке дно. Старий поквапився додому, а коли прийшов — бачить: стоять уздовж дороги довколишні жителі з сурмами та барабанами, щедрі подарунки в руках тримають, гірлянди з живих квітів. Стоять — і хоч би тобі поворухнулись, певно, когось поважного зустрічати вийшли. А люди, щойно помітили старого, що вертав од річки, повклякали на коліна, вигукують захоплено:
— Старосто ти наш, батьку рідний! Ось він, ось він, наш любий справедливий староста!
І відразу загули сурми, загриміли барабани, старого посадовили в барвистий розкішний паланкін і на руках понесли додому. А там не дім — справжній палац, а в палаці тому чого тільки немає!
Зажили з тих пір старий зі старою щасливо, горя та біди не знаючи. Нічого їм, здається, не бракувало, а стара все бурчала. Ще й місяця не минуло, як вона знову напосілася на старого:
— Та хіба ж це шана, хіба це повага? Подумаєш, велике цабе — староста! Іди до своєї рибини і скажи їй, щоб зробила тебе царем, а мене царицею! Іди й не огинайся! А ще скажи тій рибині, що, мовляв, я розсерджуся на неї…
- Предыдущая
- 23/24
- Следующая
