Чорний іній - Строкань Валентин - Страница 5
- Предыдущая
- 5/53
- Следующая
— А жезли нехай фріци в своїх ранцях тягають, — буркнув Сиротін, опускаючи голову.
— Тільки дуже тебе прошу, — провадив Смага, — заощадь пафос і, коли ми закінчимо протирати штани в цьому німецькому свинарнику й вийдемо на природу, не кидайся відразу щось нам доводити і втілювати в життя програму, що тільки-но виголосив. Не поспішай та краще подбай про те, як не поморозити шкуру, бо вона ще... Вітчизні дуже знадобиться.
Смага відкинувся на спину і, струшуючи крапельки води з відталих брів, проголосив, звертаючись до Валєєва:
— Особисто я згоден проміняти всю свою фронтову славу на твою трофейну запальничку, га, Ігнате?
В минулому оленяр, а нині сержант Ігнат Валєєв сидів навпроти і, скінчивши набивати тютюном невеличку ненецьку люлечку, саме збирався розпалити її з допомогою пласкої й вишуканої німецької запальнички. Він посміхнувся, зібравши лукаві зморшки біля очей, і щойно хотів відповісти, як його перебили.
— Прижиттєву чи посмертну? — з удаваною байдужістю запитав той-таки Назаров.
— Не зрозумів. Що?..
— Ну, я кажу, славу... прижиттєву чи?.. Як по мені, то краще посмертну...
— Щоб тобі поприщило, мухоморе! — обірвав його старшина.
— Я давно казав, що в Управлінні неправильно оцінили твою натуру, давши помилково псевдо — «Блондин». Я б назвав тебе: «Туберкульоз», це б дуже пасувало тобі. Одначе скажи, ти хоч знаєш, як німецькою буде «запальничка»? — не давши Назарову змоги відповісти, перевів розмову на інше Смага.
— Університетів не закінчував! — Назаров не звик за словом лізти в кишеню.
— То я тобі скажу, а ти постарайся запам'ятати:
«Дас Аутоматікцігареттенанцундунгсштрайххіцерерзатццойг». От!
— Не може бути, — здивувався Назаров.
— Точно. «Автоматичнацигаркозапалюючасірникозамінюючаштука». Непогано! — Щербо посміхнувся. Пікіруються хлопці. Нехай. За кілька годин почнеться робота. Хуртовина стихає.
— Чи далеко супротивник? — ця бентежна думка повсякчас стриміла в голові і відлунювала тривогою в грудях. А якщо ми на видноті? І тільки-но скінчиться снігова круговерть, як відразу опинимося під вогнем? Острівець невеликий... Вичікувати, поки нас приторохнуть у цій халупі? Але ж зараз хуртеча. І єдиний спосіб боротися з нею — відсидітися у сховищі. Нудно, зате надійно! І хоч немає ніяких гарантій, що нас уже не засікли, вважаю, що вони поводитимуться грамотно і не втраплять до елементарної полярної пастки. Під час завірюхи, коли не видно обрію й не прочитаєш рельєф, деформується просторове орієнтування, і люди блукають навмання. Найчастіше все те закінчується смертю. Гадаю, що вони так само досвідчені, як ми, відтак не дозволять собі необачних кроків. Отже, до кінця негоди можемо почуватися в безпеці.
Він подумав про те, що земля, на якій вони опинилися, непривітна, холодна, зловісна. Іхні ноги, наче ноги сліпців, шукатимуть хоч якогось опертя, обмацуючи кожен камінь, кожну крихітну фірну. Ця земля глуха до претензій та виправдовувань і відкидає будь-чиї вторгнення. І їхні сліди в крижаному безгомінні будуть слідами чужинців.
Після шестигодинного шаленства завірюха вгамувалася. Крізь окуляри бінокля Щербо бачив суворий, геть позбавлений життя пейзаж. Приголомшлива нескінченність, від якої очам було моторошно й холодно. В цьому непридатному до життя, чужому й гнітючому світі каменів і криги все видавалося величним і споконвічним.
Гаральд, якому Щербо передав бінокль, дивлячись на айсберги та вікову кригу, задумливо промовив:
— Стур іс, — і, повертаючи бінокль Щербові, переклав: — Велика крига. Ії виносить Льодовитий океан.
Картина й справді вражала. Суцільна кора синьо-зеленої криги блокувала гирло протоки та з гуркотом сунула на берегові скелі.
А вітер, здавалося, тут не вгавав ніколи.
Щербо вирішив відрядити розвідгрупу. Коли вони залишали хатину, помітили, що неподалік із пухкого снігу стирчать моржові кістки. Шестигодинна хуртеча не вкрила їх своїм саваном. Підсвічені сонцем, кістки справляли зловісне враження.
Пара від дихання миттєво кристалізувалася й осідала інеєм на вусах, бородах, бровах, підшоломниках, комірцях. П'ятеро бійців під командою старшого лейтенанта Байди стали на лижі, й за кілька хвилин їхні силуети розтанули й зникли в мертвому хаосі. Завдання — оглянути острівець з найвищої точки.
І тут ті, що залишилися, раптово почули потужний гуркіт. Враження таке, ніби на них накочувався танковий полк. Танки? Звідки тут танки?
Лукашевич і Чорний припали до вікон, однак їхні напружені очі не змогли вловити ані найменшого руху серед білого горбкуватого ландшафту. А вибух пролунав знову. Другий, третій... Уся група миттю вибігла з хатини, залягла в сніг, а прочинені двері гучно загрюкали на вітрі.
Та, пролежавши так кілька хвилин, нишпорячи тривожно очима в білому безмежному сніговинні, вони так і не змогли виявити джерело звуків.
Зрештою вийшли на узбережжя й зупинилися подивовані: всю акваторію, що прилягала до Ярд-фіорду, вкривала крига. За проминулу чверть доби вітри й течії прибили до острова велетенські крижані поля, і тепер весь прибережний припай під тиском неймовірної ваги приймав на себе удар крижаної стихії. Крига жила, ворушилася, зітхала. Смуга криги сунула й сунула, зіштовхувалася, кидалася нагору, з гуркотом тріскалася, ставала на ребро, здиблювалася, громадилася одна на одну. Невеликий майданчик, на якому група під час висадки залишила спорядження, от-от мав щезнути під шаром криги.
Знову пролунав вибух. Рівне крижане поле розміром із півкілометра, що застрягло між двох торосів, з гуркотом розломилося. Потужні невидимі сили волочили, крутили поставлені на ребро крижини, немов ті були з крихкого скла.
Старшина Лукашевич скинув з плечей рюкзак та автомат і, перш ніж хтось устиг його перепинити, кинувся до саней.
— Назад! — радше інстинктивно крикнув Щербо. Але його голос загубився в гримотінні. Він зреагував пізно, бо порив старшини був несподіваний для нього: адже Щербо передусім прорахував можливі варіанти дій групи. Висмикнути вісімдесятикілограмові сани, що, напевне, встигли за чверть доби добряче вмерзнути в кригу, навіть фізично дужому старшині було непосильно. Важити життям своїх бійців за таких умов Щербо просто не мав права.
На очах у всієї групи крижини постали на ребро, мов стіни триповерхових будинків, розвалилися на десятки важких брил і нависли над крихітним майданчиком.
Старшина не гаяв і миті. Секунда — розрізані мотузки, ще секунда — відкинуто брезент. Він схопив перше, що трапилося під руку, — те, що лежало згори, і жбурнув за спину, не дивлячись, куди воно впаде. На допомогу метнувся Смага. Він опинився вже майже за спиною старшини й намагався впіймати те велике, чорне й важке, що летіло з-під його миготливих рук, як ближня до майданчика брила, озвавшися чимось схожим на стогін, почала осідати, дедалі більше похиляючись багатопудовою верхівкою в бік двох людей. Навряд чи вони бачили навислу над ними смертельну небезпеку. Щось інше за зір та мозок, якийсь внутрішній датчик, шалено переробляючи інформацію про ступінь ризику, зашкалив десь усередині, й усі клітини, завібрувавши на гранично можливій частоті, злилися в несамовитому резонансі, за частку секунди кинувши вбік жадібну до життя плоть з-під сліпого громаддя.
Раптом старшина якось незграбно послизнувся й важко повалився на лід. Це було так несхоже на старшину, що всі, хто був поруч, у єдиному пориванні подалися вперед, а Ткачук примружився, з трепетом очікуючи сухого тріску криги та кісток. Але, вочевидь, цього разу доля пощадила старшину. Величезний крижаний моноліт висотою метрів із дванадцять рухався праворуч, де тороси вже витяглися у єдине суцільне пасмо, і враз зачепив загрозливо нахилену крижину, збив її, перекинув набік, а з нею зрізав і майданчик з похиленими саньми. Але Смага мертвою хваткою вчепився у маскхалат старшини й ривком встиг вихопити товариша з-під багатотонного крижаного катка, що зі скрипом і шипінням перемелював сани разом із поклажею.
- Предыдущая
- 5/53
- Следующая
