Прапороносці - Гончар Олександр Терентійович - Страница 7
- Предыдущая
- 7/41
- Следующая
XVIII
Гвардії сержант Козаков ішов з кількома бійцями-розвідниками поперед третього батальйону, що його вів сам «хазяїн», командир полку Самієв. Батальйон рухався в обхід перевалу, далеко праворуч від шосе. Тоненькі ялинки розбрелися по схилах гір. По дну міжгір’я, між тисячотонними камінними надовбнями, крізь колючий чагарник продиралися бійці. Майже всі були вже обшарпані, закривавлені, подерті колючими гілками. Навіть у підполковника Самієва смуглява, старанно виголена щока була вкрита темною плівкою запеченої крові. Він ішов з комбатом попереду, твердо ступаючи своїми стрункими ногами, щоразу зупиняючись і розгортаючи карту, коли помічав десь на горі дерев’яну хатину, схожу на ластів’яче гніздо. Пожовуючи смаглу губу, підполковник дивився на карту, потім чортихався і рвучким енергійним жестом закривав свій величезний планшет: ластів’ячого гнізда не було на карті. Його вже після складання карти вимостив собі якийсь місцевий лісник-романтик. — Марш! — з характерним таджицьким акцентом командував Самієв і йшов далі. Хіба він повинен був зупинятися через те, що мав перед собою застарілу карту Центральної Європи? Козаков залишав по дорозі «маяки», а сам дерся все вище й вище з компасом у руці по заданому азимуту. Він добре орієнтувався в місцевості і тому йшов серед цих прадавніх сивих ярусів каміння так твердо й упевнено, наче проходив тут уже не перший раз. Як і всьому батальйонові, Козакову доводилось посуватися з своєю групою повільно, весь час маскуючись, місцями переповзаючи по-пластунському, бо з кряжу, вздовж якого вони рухалися низом, часто обзивалися ворожі кулемети. Вже навіть кілометрів за дванадцять від шосе, в такому хаотичному нагромадженні диких скель, урвищ, яруг, де, здавалось, не могло бути жодної живої людини, зверху несподівано вдарив кулемет. Козаков сигналом поклав бійців і сам заліг теж, уважно вивчаючи скелю, з якої його обстріляли. Вона нагадувала середньовічний замок, похмуру кам’яницю, яка, гострішаючи догори, утворювала там щось подібне до вежі. Звідкись із тої вежі і було обстріляно розвідгрупу. Сержант послав одного з бійців назустріч батальйонові попередити «хазяїна», що на шляху їхнього просування виявлено вогневу точку противника. — Передай, що за годину її буде знищено, — наказував Козаков посильному, — а поки що хай хлопці перекурять і поп’ють холодної води, якщо вона в них є. Знищено!.. Легко передати, що буде знищено. Але ж це треба ще й зробити. «Хазяїн» не любить пустих обіцянок. Козаков прийняв рішення: якщо його групу вже виявлено, — він залишить тут кількох бійців, які удаватимуть, ніби готуються штурмувати кам’яницю в лоб. Доки увага ворожих кулеметників буде зосереджена на цих «гастролерах», як назвав Козаков у думці своїх товаришів, він тим часом непомітно пробереться до самої сопки, зійде з тильного боку на вершину і знищить кулеметну обслугу гранатами. Козаков не доручив цієї справи нікому з своїх бійців, а вирішив усе зробити сам. Це не тому, що він не надіявся на своїх хлопців (він знав їх давно і вірив їм, як самому собі). Він просто сам ласий був до такого шматка. Він аж тремтів увесь, коли траплявся такий небезпечний випадок, такий «шанс», де можна було дати волю своїй винахідливості, умінню, хоробрості. І по праву командира Козаков завжди брав собі найнебезпечніші завдання, не задумуючись, що може поплатитися за це життям. — Ти, сержанте, зловживаєш своїми личками, — нарікали товариші. — Завжди сам лізеш чортові на роги! — Це я даю Козакову по блату, — висловлювався сержант про себе в третій особі. Розвідники почали давати «гастролі», і одразу ж із вежі пролунало кілька коротких черг. Козаков поповз між камінням, ледве помітний, сіро-зелений, як степова ящірка. Бійці продовжували дратувати вогневу точку. Знову кулемет дав кілька черг, проте кулі високо прозумкотіли у чистім сухім повітрі над головами розвідників. — Що за чорт? — здивувався один з розвідників. — Стріляють не по нас, а понад нами! — Може, ми в мертвім просторі? — Кий біс! Дивись... Вони приблизно зміряли кут від вершини сопки до них. Виходило, що кулі могли б сікти по них. Козаков повз невтомно. Він, Козаков, якого на тактичних навчаннях ніякою силою не вдавалось командирам змусити повзти по-пластунському щиро, без фальшу, тут повз так, ніби це з дитинства було його найулюбленішим заняттям. Озирнувшись, він встав на ноги лише тоді, коли наблизився зовсім до підошви кам’яниці, де вже й справді був мертвий простір і зверху не могли його бачити. Натерті об камінь лікті гостро щеміли. В часи перепочинку, коли дивізійна пральня з дівчатами стояла недалеко від полку, ті лікті в Козакова були завжди старанно заштопані. Тоді й трофейні чоботи його вилискували дзеркально, а ясно-руда велика голова, підстрижена боксом, пахтіла найкращими парфумами європейських фабрик. Тоді!» А коли полк вступав у бої або коли «хазяїн» щоночі ганяв Козакове по «язика», а «азяк» не попадався, тоді сержант на свій зовнішній блиск і на дівчат махав рукою. Ходив мовчазний, сердитий, занехаяний, як з похмілля, і тільки повіки його нервово посіпувались. В погляді його тоді було й справді щось вовче. У такому стані він був і зараз. Не до шику було, не до чепуріння, і знову спідня сорочка, висмикнувшись, стримить у нього ззаду, як парашут. Немазані чоботи порепались. Руда щетина вкриває випнуту кістляву щелепу. Забув уже Козаков і пральню, і шик, і всі свої фронтові розваги. Нічого зараз для нього не існувало, крім завдання. В такі моменти все життя кого зосереджується в зеленкуватих, трохи скошених очах та настовбурчених вухах. Ось він причаївся, як рись, стоїть під скелею, сторожко наслухаючи, трохи схиливши голову набік і розкривши рота. Якби його хто підгледів у цей момент, то побачив би, як у гострих його очах уже іскряться найсміливіші вигадки й комбінації. Крок за кроком посувався вгору, хапаючись за колючі кущі шкарубкими, в ластовинні руками. Надійні широкі руки, що так подобались дивізійним дівчатам!.. Озирався, наслухав і знову дерся по камінню, напружуючись усім тілом, яке ставало, коли він підважувався, одним суцільним гнучким м’язом. Ніякої стежки тут не було. Хто там на висоті? Скільки їх? Ці думки не лякали Козакова, а тільки заохочували, під’юджували швидше видертися туди і помірятися силами з ворогом. Гірські орли кружляли високо в синьому небі. «Сюди, мабуть, ніколи не залітали степові наші птахи, — подумав Козаков. — А ми залетіли». І ось нарешті вершина. Це була площа значних розмірів, безладно завалена голим камінням, хоча знизу здавалася майже гострим шпилем. З наготованою гранатою в руці сержант почав скрадатися межи камінням в той бік, де зрідка зривалися скупі кулеметні черги. «Чому їх не взяти живцем? Краще я їх живцем! — раптом вирішив Козаков. — Свіжаків приведу! «Хазяїн» буде радий». Знову пристебнувши гранату вусиком до пояса, він узяв автомат на руку, тримаючи його на-по-готові. Те, що побачив Козаков, зупинившись за останнім каменем, вкрай здивувало, вразило його. За кулеметом, на самім краю урвища, лежав один-однісінький солдат у мадьярському жовтому обмундируванні, але босий. Навколо нього валялись коробки з-під патронів, купи вистріляних гільз, відіткнута алюмінієва фляга... Більш не було нікого і нічого. Солдат пильно вдивлявся поперед себе вниз, не помічаючи, що хтось уже стоїть в нього за спиною. «Чого він босий?» — подумав Козаков і, наставивши автомата, звично, з підкресленою байдужістю сказав: — Хенде хох! Солдат обернувся до нього обличчям. Це було обличчя мерця, подоба якоїсь єгипетської мумії, вийнятої з гробниці. Один маслак, один череп, обтягнутий темно-жовтою, спеченою шкірою!.. Тільки ті глибоко запалі очі ще жили і горіли таким щирим, змішаним з божевільною радістю подивом, що Козакову раптом стало жаль свого бранця. — Хенде хох, — сказав сержант ще раз таким тоном, наче пропонував землякові закурити. Солдат сів і, сидячи, підняв руки. Тільки тепер Козаков зрозумів, чому кулеметник босий. Обидві ноги його були прикуті до каменя залізними короткими ланцюгами. «Смертник! — майнуло Козакову в голові. — Та це ж смертник!» Досі він багато чув оповідань бійців про цих смертників, що їх ворог залишав за собою при відступі, але навласновіч бачив такого бідака вперше. — Камрад, не убий! — скривився солдат жалібно, злякано і приязно вдивляючись у Козакова. — Я хорват, товаришу. І щоб швидше переконати цього плечистого юнака з автоматом, що перед ним таки справді хорват-слов’янин, бранець сухим скрипучим голосом натужно проспівав йому рідною мовою якийсь фривольний куплет, щось на зразок коломийки. Сержантові нестерпно було на нього дивитись. До такого стану довести людину! Посадити на ланцюг без води, без хліба і заставити стріляти у своїх же братів!.. Та ще ця скрипуча сороміцька пісенька, якою він хоче врятуватись від смерті... Губи солдата, запечені, як чорна хлібна шкуринка, ледве розмикалися. Його, видно, палила спрага. — Ех, ти... Козаков відстебнув від пояса флягу, і хоч там було води всього на один ковток і самому йому пересихало в горлі, він, не вагаючись, подав флягу старому солдатові. — Пий! Солдат схопив флягу обома руками. Сухі, до краю виснажені руки його дрижали, коли він пив, і навіть рідке сивіюче волосся на голові тремтіло, безладно одкинувшись назад. — Кесенем сипе, шпасіба, мерсі, — повертаючи флягу, дякував солдат всіма знаними мовами. — Руський — добрий; руських — любім... Козаков, однією рукою піднявши автомат в небо, дав три одиночних постріли. Це було сигналом униз його хлопцям. Один з них одразу ж метнувся до командира полку доповідати, що все вже в порядку. Хорват тим часом показував Козакову свої солдатські документи, і Козаков, розглядаючи їх, удавав, що цілком у них розуміється. — Так, так... Умгу, — суворо миркав він у документи. Хвилюючись і все ще не опам’ятавшись, солдат розповідав про себе. Він угорський хорват з Балатону, по професії чизмар, тобто швець. Коли Салаші закликав його до армії, запродавши німцям, він не хотів стріляти в своїх східних братів слов’ян і вирішив будь-що здатися в полон. Нав’язавши одної ночі на гвинтівку білу хустку, він пішов у гори. Цілу ніч він кружляв у якихось бескеттях, кам’яних лабіринтах, без компаса, без керма і без вітрил із своєю білою хусткою на гвинтівці. На світанку йому здалося, що він нарешті досяг мети. Із скелі над ним чахкали малі міномети, і він почав туди гукати, махаючи білою хусткою радянським бійцям. До нього звідти швидко спустилися... німці й мадьяри. Отак проблукавши ніч в Альпах — жорстокі гори Альпи! — він знову попав до осоружних фашистів. Ті одразу здогадалися, в чім річ. Одвели в штаб батальйону. Там офіцерня довго глузувала з його невдалого переходу в полон, а потім було винесено вирок: розстріляти. Проте з солдатами у них сутужно, і один з офіцерів порадив залишиш його в засідці на крайньому глухому фланзі батальйону. Це була певна смерть. Його прикували на цій кам’яній вежі біля МГ, позбавивши всього, залишивши йому тільки патронів вдосталь. Тепер вони знали, що він загине так чи інакше: або сконає сам, змучений спрагою, розкльований птицями, або впаде під кулями, відстрілюючись до останнього, коли на нього наступатимуть. Не стріляти він не міг — він мусив стріляти. Це була єдина остання надія для нього, прикутого на цій альпійській скелі: тільки пострілами міг він окликнутись до живих, дати їм знати про себе, що він є, існує, живе. Коли б у нього скінчились патрони, він сконав би тут страшною повільною смертю на безхліб’ї та безводді серед розпеченого сонцем каміння. Бо хто почув би його стогін серед цих безкраїх пустельних кам’яних гір? Кому спало б на думку шукати живу людину тут, на краю світу? Хіба що голодні орли прилетіли б випити йому очі. Лежало б через місяць тут почорніле солдатське тіло, висушений кістяк, прикутий біля німого, уже заржавілого від гірських туманів МГ... Могло б так бути, але не буде. Замислився Козаков. Може, вперше оце його власна роль на війні постала перед ним у новому світлі. Гарно рятувати людей! Краще, ніж убивати! Розповідаючи про себе, хорват усе тягнувся рукою. щоб торкнутися нею Козакова. Йому немовби ще й досі не вірилось, що перед ним живий радянський сержанг у вицвілій пілотці, з автоматом на грудях. Посеред своєї розповіді хорват раптом замовк, зупинивши зачудований погляд на ордені Слави, що висвічував у Козакова на засмальцьованій лотом гімнастьорці. — Кремль? — сказав солдат, вказуючи на силует Спаської вежі на ордені. — Кремль. — То є міць. То є вікторія. Козаков підвівся, підійшов до важкого МГ і взяв його обома руками за теплий ствол, як коваль за молот. — Зараз я тебе розкую, братиш! Орли клекотіли, велично плаваючи понад глибокими, повними спеки міжгір’ями.
- Предыдущая
- 7/41
- Следующая
