Прапороносці - Гончар Олександр Терентійович - Страница 6

• Предыдущая
• 6/41
• Следующая

XVI

Гора була така, що з неї опускалися цілий день. Гальмувати доводилось по двоє коліс, і залізні шини розпікались на камені, як у горні. Потім майже цілу ніч підіймались угору. Десь за північ колона раптом зупинилась, і їздові попідкладали під колеса каміння, щоб підводи не скочувались униз і щоб коні відпочили. Каміння про такий випадок кожний їздовий тримав біля себе в передку, щоб потім не шукати його в темряві, коли буде треба. Чекали команди годувати коней, але команди не було. Замість неї незабаром покотився, передаючись від бійця до бійця, інший наказ: — Командири рот, в голову колони! Це віщувало тривогу. Офіцери пробігали вперед, на ходу поправляючи пілотки. Невдовзі вони повернулись до своїх підрозділів, енергійно віддаючи накази: з’їжджати з шосе, маскуватись... Транспорти з гуркотом з’їжджали з шосе на узбіччя і маскувалися в соснах. Поки що їхати було нікуди, їздових при транспортах залишено було якнайменше — одного на кілька підвід. Решта збиралися, ставши одразу напружено похмурими, діловито злими. В’ючили коней. Запасались канатами, водою. Ті, що не мали баклаг, одержували їх у старшин. Здалека, з гори, донеслось кілька спокійних кулеметних черг, немов стріляли в небі. Тим часом розвідка приносила все нові й нові повідомлення. Там, угорі, на одному з найвищих перевалів засів противник. Невелике гірське село він перетворив на міцний опорний пункт. Дорога перед селом була наглухо закрита дубовими завалами, а по схилах, перетинаючи шосе, тяглися кількома ярусами траншеї, дзоти і відкриті вогневі точки. Саме підніжжя висоти оперізували суцільні дротяні загорожі. Про те, щоб взяти перевал в лоб, не могло бути й мови. Це коштувало б багато жертв, але успіху не гарантувало. Командир полку послав кінну розвідку далеко ліворуч і праворуч від дороги, щоб з’ясувати там характер ворожої оборони і вогневу систему. Розвідники повернулись по сході сонця. Вони доповіли саме те, що уявляв собі командир полку. На флангах не було не лише доріг, а навіть стежок. По найвигідніших гребенях ворог виставив поодинокі кулеметні гнізда, а ще далі, в горах, здається, і зовсім не було нікого живого. Там починались дрімучі ліси і прямовисні стіни диких скель. Противник був певен, що там ніхто не пройде, що там ліси і скелі надіймо охороняють його. А Самієв знову погнав розвідників на фланги, поставивши завдання — шукати проходів. Бо і він, і Воронцов, оцінюючи обстановку, доходили єдиного висновку: перевал доведеться брати саме там, у непрохідних лісових хащах, у неприступних скелях, де ворог зовсім їх не сподівається. Там вони мусять перевалити цей кряж і зайти ворогові з тилу. Опівдні розвідники повернулися. Додаткові дані потверджували результати нічної розвідки: у глибині флангів починався такий глухий край, що ворог не вважав за потрібне виставляти там навіть окремі засідки. Самієв разом з начальником штабу взявся розробляти детальний план операції. Майор Воронцов зібрав комуністів і комсомольців. Полк мав просуватися вперед окремими загонами і дрібними групами і, можливо, діяти певний час децентралізовано. Тому роль комуністів і комсомольців у цих окремих групах мала зараз бути особливо значною і відповідальною. Взагалі роль кожного бійця в гірських умовах виростала набагато більше, ніж це було в умовах рівнин. Тут загальний успіх у великій мірі залежав від ініціативи, винахідливості, бойового настрою кожного окремого бійця. Воронцов добре враховував, які нові обов’язки покладаються в зв’язку з цим на партійно-комсомольський прошарок. Він розставляв людей так, щоб комуніст був у кожній групі, яка діятиме певний час самостійно. Саме комуніст повинен був у ній задавати тон і весь час підтримувати бойовий дух солдатів. Це були незвичайні збори. Комуністи й комсомольці з’явились до майора уже в повній бойовій готовності, обвішані гранатами й дисками, з автоматами на грудях. Не обирали голови й секретаря, не писали протоколів, не складали резолюцій. Часу для цього не було, групи мали ось-ось виступати. Деякі сіли на буреломі, деякі слухали стоячи. Воронцов говорив, походжаючи між ними. Опале листя шелестіло під його поруділими чобітьми. Майор говорив не голосно, а майже шелестів, як те листя. Проте усі чули кожне його слово. — Ми переходимо до нової та’ктики. Досі ми билися з ворогом у степах і на рівнинах, в лісах і болотах. Віднині ми будемо битися з ним високо в горах. Будемо битися частіше не вдень, а вночі. Наша мета — захопити перевал, захопити дорогу. Війна в горах, як бачите, це насамперед війна за шляхи. Але ми, піхота, гвардія, не можемо приковувати себе до шляхів. Ми повинні вміти добре маневрувати в горах, по пересіченій місцевості. Тоді оці пустинні кряжі, оці непролазні хащі перетворяться з наших ворогів на наших друзів. Німці вважають їх нездоланними. А ми їх здолаємо. Німці їх бояться, а ми їх переможемо. Бо наша тактика гнучкіша, сміливіша, ніж прусська. Черниш слухав майора, не зводячи з нього очей. Це він вперше бачив Воронцова після тої зустрічі під дотами, коли Воронцов лежав у бліндажі, хворий на малярію. Замполіт недавно тільки одужав як слід. Обличчя його після хвороби ще й досі було змарніле, зім’яте, зблякле. Знову від нього війнуло на Черниша чимось невловимо цивільним, як від батька. Цей хриплуватий голос... Ватяна коротка фуфайка, з-під якої знизу виглядає гім-настьорка... Злегка зсутулені плечі... Для багатьох було загадкою, чим цей зсутулений майор, що говорить із спокоєм сільського вчителя, зрідка відкашлюючись, — чим міг він так впливати на своїх бійців і офіцерів? Майже ніколи не чули, щоб він кричав і метушився. Все він робив, як і говорив, спокійно, рівно, поблискуючи з-під кошлатих брів сірими очима, то з суворою уважністю, то іноді ласкаво. І проте його слухали всі, його накази виконувались не гірше, ніж накази командира полку. Полк любив його. — Від нас передусім залежатиме успіх цього бою, — говорив Воронцов, виточуючи кожне слово, наче токар біля верстата. —Ми, комуністи і комсомольці, повинні знати, де наше місце в поході і в нічному бою. Наше місце — в першім ряду. Вночі наш голос мусить завжди пролунати поперед бійців. Боєць вірить нам, боєць встане за нами в атаку. «Єсть! — хотілося гукнути Чернишеві. — Будемо, будемо попереду!..» Автоматні ріжки, набиті патронами, буденно виглядали у Воронцова з-за обох халяв. — Нас не злякають ці гори без шляхів і без стежок, ці глухі місця, де, може, ще не ступала людська нога. Ми ступимо тут, бо ми — більшовики. Частіше, частіше нагадуйте бійцям слова фельдмаршала Суворова: «Де олень пройде, там і наш солдат пройде. Де олень не пройде, і там наш солдат пройде!..»

XVII

План операції, маршрут окремих груп і загонів були розроблені «академіком» до найдрібніших деталей. Тільки точне виконання кожним загоном свого завдання могло забезпечити загальний успіх. Тому з загонами і окремими групами пішли навіть штабні офіцери. Вони повинні були, як штурмани на літаках, весь час орієнтувати бійців: у цих міжгір’ях, особливо вночі, дуже легко було заблудитись. Кожен гребінь уночі мав кілька собі подібних. Перший батальйон залишався на місці, щоб атакувати перевал з фронту. Другий батальйон ішов вліво у гори, третій — вправо у гори. За добу вони мали перевалити хребет, зробити кожен по півсотні кілометрів, а надвечір наступного дня вийти з двох боків у тилу ворога і непомітно осідлати шосе. По серії зелених ракет мала початись нічна атака. Мінометна рота Брянського теж діяла в цім бою децентралізовано. Взводи були придані до окремих стрілецьких рот. Взвод Черниша йшов з другим батальйоном у тил. Завдання ставилось: вибравши вогневу позицію на пануючій висоті над шосе, розстрілювати звідти разом із станкачами тилове шосе ворога і вершину перевалу. Другий батальйон вирушив після обіду. Кілька годин ішли лощиною по дну міжгір’я, дедалі більше заглиблюючись у ліс. Вели коней, нав’ючених мінометами, боєприпасами, великими термосами з водою. Поперед мінометників просувався взвод батальйонних автоматників і четверта стрілецька рота. З ними, крім комбата, був і гвардії майор Воронцов. З автоматом за плечем, з трубками газет, які стирчали з кишень, він, щоразу озираючись, уважно оглядав бійців, що змійкою брели за ним, шелестячи листям, їх було мало. Коли йшли маршем, бійців завжди ставало менше. А коли зав’язувався бій, і вони займали бойовий лад, і зброя їхня починала говорити, — тоді, здавалося, число їх одразу зростало в кілька разів. Ліс густішав і густішав. Над головами бійців зійшлися вікові темні дерева, і сонце не могло пробитися крізь них. Вологість насичувала повітря. Листя, що вкривало товстим прогнилим шаром каміння, було м’яке, як подушка, і вгиналося під ногами. В листі то там, то там шаруділи, звиваючись, гадюки, кублились їжаки. Раз у раз дорогу загороджував бурелом. Бійці, мов білки, вправно перескакували по столітніх повалених деревах, але коням з вантажем перебирагись було далеко важче. Деякі з них застрявали між дерев і, несамовито б’ючись, виламували ноги. їх тут же кидали, розібравши боєприпаси по руках. Весь час робили на деревах зарубки для зв’язківців. Зістругували ніким не торкану, зарослу мохом кору стовбурів і вирізьблювали: «Л->». — Л, Л!—вигукував темпераментний, жвавий, як завжди, Хаєцький. — Всюди йдеш ти за нами!.. Буде тебе скрізь—по горах, і по долинах, і по чужих країнах!.. Як рід вічних маяків, залишалась ця літера за бійцями в похмурих нетрях чужих лісів. Перша літера невмирущого імені вождя. Наче й справді дух ного витав над ними, всюди супроводжуючи їх. Незабаром настав момент, коли довелося кидати і останніх коней. Перед бійцями височенним муром встала стрімка скеля. Черниш наказав розвантажити коней і відправити їх назад з двома бійцями. Воду з термосів розлили по флягах, решту випили. Почався довгий і впертий штурм гранітної стіни. Черниш скинув чоботи, обв’язався канатом і подерся по каменю перший. Був час, коли він сходив на Памір, не думаючи про війну. Він любив спорт, любив сонце, його вабили сяючі, високі піки. А Вітчизна вчила його сходити на найвищі піки не лише заради спорту... І він тепер дякував їй за науку. — Ви говорили, Черниш, що були альпіністом? — сказав Воронцов, який, виявляється, і досі пам’ятав оту розмову в румунському бліндажі. — Бачите, як стало в пригоді. Задерши голову, майор пильно стежив за обережними, точними і чіпкими ривками Черниша вверх по камінню, Раз у раз Черниш зупинявся перепочити, тримаючись за скелю руками і ногами. Босий, без ременя, без пілотки, він здавався зараз якимсь особливо юним і вільним. Воронцов пригадав бачену десь картину з часів громадянської війни: біляки привели комсомольців на розстріл. Один з тих юнаків своїм одухотвореним лицем, гордою поставою нагадував цього молодого лейтенанта... Черниш забирався все вище й вище. Задерши чорну чубату голову вверх, якусь мить вивчав над собою новий виступ, новий зазубень, за який можна було б вхопитися і підтягтися на руках. Потім хапався за нього сильною мертвою хваткою. Він уже видерся метрів на двадцять, а стіна і далі здіймалася над ним, стрімка, як хмарочос. Знизу бійці, затамувавши подих, все з більшою напругою стежили за кожним його рухом. Внизу вже було накладено купою гілля, плащ-палатки, фуфайки про той випадок, якби Черниш зірвався. «Ой, мало це допоможе!» — думав Хаєцький, поглядаючи на зелену постіль, наготовану його командирові. — Обережніш! — різко командував Воронцов, помітивши вгорі якийсь небезпечний рух молодшого лейтенанта. Обличчя майора від напруги стало тепер твердим, суворим. — Тримайсь! Перепочинь! Черниш перепочивав, оглядаючи в той же час скелю над собою і старанно вивчаючи її вершок за вершком. Вниз він не оглянувся ні разу. Звідси він був схожий на міцного зеленого птаха з чорною кудлатою гоЛовою, що вп’явся пазурами в граніт і повис, розплатавшись на ньому. «Вродиться ж отаке чіпке!» — думав Хаєцький, з острахом поглядаючи вгору на запаморочливий хмарочос і непокоячись від того, що йому теж не минути дертися туди. Сонце вже заходило, під скелею залягали темні тіні, а Черниш все ще не досягнув гребеня. Тонкий, міцний канат, що спускався від нього, вже кінчився, і його мусили доточувати. — Хапай хутчіш, вточуй хвоста, — гукав нетерпляче Хаєцький. — Бо здійметься й полетить, а ми отут на дні залишимось! — Тебе пошлемо, Хомо! — То, гадаєш, і не здерся б, най його мамі? — Язиком?.. Добре, що довгого маєш, — і линви не треба!.. — Все! Єсть! — раптом радісно вигукнув Черниш з висоти. — Порядок! — доповів він на весь голос лунко, аж бокові патрулі почули його і зраділи. Бійці з захопленням дивилися, як молодший лейтенант став на якийсь широкий карниз і швидко пішов босими ногами вище й вище навскоси по скелі, поки опинився на самім гребені. Сорочка його залопотіла на вітрі, чуб розвіявся, і яскраве червоне сонце несподівано осяяло всю його постать. Там ще було сонце. Внизу, під скелею, воно вже давно зайшло. — Що там бачите, гвардії молодший лейтенант? — гукав Хаєцький, наставивши в небо свої чорні вуса. — Сюди гляну — бачу Москву, туди гляну — Берлін! — А моєї Вулиги звідти не видно? — Щось мріє таке — далеко-далеко... — Ото й вона! — Ну, хто тепер? — запитав Воронцов, переводячи погляд з бійця на бійця. Кожному здавалося, що ці сірі допитливі очі заохочують саме його. — Я, товаришу гвардії майор! — Я! Я! — Альпіністи ще є серед вас? — Є, — глухо відповів Денис Блаженко, підступаючи до каната. Денисові земляки повитріщали очі на свого єфрейтора. Альпініст! Блаженків Денис альпініст! Та чи він хоч знає, що це воно таке? Адже він вище своєї клуні ніколи не вилазив, це вони знають напевно! — На які ж ви гори сходили? — зацікавлено допитувався Воронцов єфрейтора, що з допомогою товаришів уже туго затягувався канатом. —На Казбек? На Ельбрус? — Я б сказав, товаришу гвардії майор, куди він сходив, — не втримався Хома, — але боюсь: накладе потім стягнення! Страх суворий у нас єфрейтор! І все-таки, не втримавшись, Хома щось тихо сказав найближчим бійцям, і ті дружно пирснули. — Давайте! — гукнув Блаженко вгору і подерся по каменю, як кований кінь по льоду. Черниш, стоячи за гребенем, впираючись коліньми в брилу, тягнув обережно канат. Зрідка він кидав униз короткі поради — лівіше чи правіше триматись, де краще ступати. Незабаром Блаженко стояв уже на висоті, поруч з лейтенантом. Вітер парусами надимав сорочки на обох, а внизу було зовсім безвітряно, тихо. Коли піднялися всі бійці і витягли озброєння, тоді підійшов, нарешті, й Хома, який в міру наближення його черги ставав усе тихішим, малопомітнішим. — Швидше! — гукали йому тепер, як завжди гукають останньому. А він дбайливо ув’язував себе якомога міцніше, щоб не зринути з петлі, не зірватись. Зате бійці, змовившись, тягли його скоріше, ніж інших, тягли жартома всі разом, як цебер з водою. Хома ледве встигав перебирати по скелі руками й ногами та вчасно відхиляти свої вуса від каміння. — Легше! — волав він. — Ой, легше, пропав чоловік! А коли вже став на гребені, то оглянувся навкруги в синіючий прозорий вечір і сплеснув руками: — Леле! Який світ широкий! Гори і гори без краю! Таке все велике, що аж наче і сам підростаєш!.. Явдош-ко моя, Явдошко, стань дибки, подивись-но сюди... Еге-ге!.. Побачила б оце Явдошка, де її Хома здирається до неба, то не впізнала б Хоми! Сказала б: «Це не той Хома!» Х’аєцький почав розв’язуватись і, збираючи канат на руку, заговорив-заспівав по-подільському: — Ой канате, канате, рідниї наш брате! Ніде ми тебе не кинемо, скрізь понесемо з собою! Прядив’яний, жалив’яний, ти нам дорожчий, аніж був би кутий із щирого золота! Братський канате, єднаєш ти нас докупиі Доки тебе тримаємось дружно, то ніщо нам не страшне! Як один з тобою вгору здійметься, то і всіх витягне! Як один пада, то всі його підтримають і не дадуть розбитись! Файно виходить! Добре тримаймось цього каната, братове слов’яни!.. «Брати слов’яни» з деякого часу стало загальновживаним звертанням бійців між собою, коли вони були в доброму настрої. Зараз «брати слов’яни» звично в’ючили міномети на себе. — Здається, і ви тепер стаєте альпіністом? — сказав Воронцов Хаєцькому, посміхаючись весь час, доки Хома голосно виливав свою душу. — Стаю, товаришу замполіт, стаю!.. Дозвольте прикурити... Дякую!.. Але ж це просто чудо якесь з чоловіком тут робиться. Внизу під скелею був один Хома, а піднявся на скелю, то це вже інший Хома! І бачить далі, і чує далі... І в голові наче посвітлішалої Ким, ким, а от, що стану альпіністом, ніколи не думав. Таке бескеття подолати, га? — А ми здавна альпіністи, товаришу Хаєцький, — докинув Воронцов, крокуючи поруч з бійцем. —Ми альпіністи ще з часів Суворова. Чули про Суворова? І, перестрибуючи з бійцями з каменя на камінь, майор почав розповідати їм про Чортів міст. Черниш іноді поглядав на Воронцова і дивувався, як швидко міг змінюватись замполіт. Ще вранці на партійно-комсомольських зборах він був якийсь збляклий і начебто кволий, хирлявий після перенесеної хвороби. Тепер же він ступав пругко, бадьоро, іноді балансуючи по гострім камінню, як молодий. Обличчя його в синіх сутінках здавалось затверділим, і не видно було на ньому слідів утоми. Майор на ходу розповідав і розповідав бійцям різні історії, і бійці намагались не відстати, бути ближче до нього, щоб усе чути. Під час коротких привалів, коли бійці опускались на холодне каміння, Воронцов не сідав, а весь час походжав між ними. Він здавався їм невтомним, бо ніхто з них не знав, що коли майор сяде, то йому буде дуже трудно знов устати на свої побиті ноги, подроблені осколками ще в сорок першому. Світла ніч стояла над горами. Чиста, прозора, вона просвічувала наскрізь, як синій коштовний камінь чистої води. Високі зорі тремтіли над головами бійців, іноді падаючи, наче хтось звідти, з неба, запускав сигнальні ракети. Подзвонювали в такт фляги й тугі диски на ременях. Поцокували солдатські підкови на віковім камінню, на яке ще досі ніхто не ступав. «Там, де олень не пройде...»

• Предыдущая
• 6/41
• Следующая