Прапороносці - Гончар Олександр Терентійович - Страница 11

• Предыдущая
• 11/41
• Следующая

XXIV

Батальйон, не розосереджуючись, посувався вперед. Безмежний морок розлився навкруги. Здавалось, це була інша земля, не те зелене широке плато, що постало було вранці веред очима бійців, залите сонцем до далеких синіх гір. Мовчки чвалали бійці назустріч мокрому вітрові. Коні мінометників хропіли й стогнали в темряві, в’язнучи в ріллі. Виноградники, кукурудза, соняшники тріщали під йогами. Йшли без доріг, бо їх, здається, й не було тут. Уночі ніби позникали всі ті асфальти, якими вранці рухались частини козачого корпусу, здіймаючи хмари пилу. Комбат час від часу зупинявся на хвилину з старшим ад’ютантом, щоб при ліхтарику звіритись під плащем по карті. Потім знову доганяли піхоту. Цмокала і цмокала важка земля, мовби цілувала невтомні солдатські ноги. — Патку мій, патку! — чується голос Хаєцького, що б’ється десь позаду з конем. — І коли то буде край цьому болоту? У цей момент чобіт першого бійця задзвенів об камінь і весь батальйон полегшено зітхнув. — Шосе! Знали піхотинці, що не ходити їм по цьому шосе, знали й мінометники, що не мчати їм по цій дзвінкій дорозі на конях, бо вона, лігши з півночі на південь, не збігалася з напрямом наступу, а її ж не переведеш, як стрілку на годиннику... Знали це і все ж зраділи. Хоч десять кроків хоч п’ять кроків — аби відчути під ногами твердість, а не хлипку, розбагнену ріллю, в яку, здається, ввійшов би з головою, коли б не рухався вперед, а зупинився на З ходу перетнули асфальт, і незабаром з темряви з’явився залізничний вал, що простягся паралельно шосе. Попід насипом сновигали людські силуети, чути було румунську мову і наше: «Давай, давай»» — Чуєш, як румунешта гвоздять по-нашому, — сказав хтось, веселіючи. — Вони будуть нашим правим сусідом, — повідомив Чернишеві Сагайда, якиа щойно повернувся від комбата. По той бік залізниці, десь зовсім недалеко ворожі транспортери відкрили вогонь. Лункі постріли МГ наче дзвонили по бляшаному небу. Щоразу в темряві зустрічалися румунські солдати з оберемками кукурудзи для своїх окопів. — Здорові були, товарицючки, — гуиав їм Роман Блаженко бадьорим голосом. — Здорові були, братці! Бійці, скинувши з себе плащ-палатки, вкрили вами міномети від дощу, а самі, лишившись у гимнастьорках, рили ячейки, подзенькуючи в темвоті лопатами. Сагайда і Черниш сиділи під насипом, не ховаючись від дощу, бо й ніде було ховатися і ні для чого: вони вже промокли до кісток. Земля м’яка, як губка, теплішала під ними, нагріваючись від їхніх тіл. — Іноді уявляю собі, — глухо говорив Сагавда, — що було б, якби вже все на світі було єдине. Щоб ні різних мов, ні кордонів, ні воєн... Міста хороші, білі... Хочеш — їдь в Багдад, хочеш — в Буенос-Айрес... І люди стали б усі рівними, вільними... А то не живуть, а по-вовчому бродять по світу і клацають один на одного зубами... І по паузі додав уже іншим тоном: — Коли б я зустрів де-небудь отого бандюгу, що вкрав мою дівчину... Уявляєш? Га? — Хіба тільки в тебе, Сагайдо? Скількох людей вони посиротили, скільки нашої молоді погнали па каторгу... А скільки вкрали, знівечили людських надій, сподівань, прекрасних планів! Мені все стоїть перед очима Брянський, звучить його голос. Пам’ятаєш, він якось сказав: «Все, все ми віддаємо тобі, Батьківщино: навіть наші серця...» Як це справедливо! Хіба й справді ми не зрікаємось усього, на що мали б право на землі! І особисте щастя, і власні бажання, всі мрії і всі почуття ми зілляли в одне-єдине стремління — прагнення. перемоги... Свідомо йдемо на все... на смерть в ім’я цього. І, може, тому вона, Батьківщина, для нас стає тим дорожча, тим прекрасніша, чим більше злигоднів ми зазнаємо за неї. От прожив я двадцять років. Звичайно, стикався в житті з різними людьми. Були серед них, крім хороших, очевидно, і нехороші, дріб’язкові, заздрісні, злі і взагалі всякі... Але дивно — тепер ці останні забулись, відійшли на задній план, а пам’ятаються тільки оті хороші люди, і вся наша країна від півночі й до Паміру уявляється якимось прекрасним єдиним табором тільки хороших, чесних, трудящих людей... Подумай, Володько, який це народ, який великодушний народ... Серед бійців, що копалися поблизу в темряві, хтось дзенькнув лопатою, мабуть, натрапивши на камінь. — Знаєте, чим би я карав Гітлера і всіх причинників війни, якби оце запопав їх? — почувся басовитий голос з ячейки. — Я не стріляв би... Я тільки виволік би його з його крісла та пхнув би в отакий, повний болота, окіп, та хай би він копав і копав без продиху всі оці осінні ночі, доки й захлинувся б тванюкою, зогнив у ній... А то сидять зараз десь у чистому та сухому, на картах воюють! Ні, ти спробуй війни в окопі, сам наковтайся тванюки по горло!.. Наїжся оцього болота по саме нікуди! Тоді, знаю, більше не забаглося б їм війни! Тільки-но окопались, прибіг вістовий з батальйону і доповів, що наказано знову зніматися вперед, бо противник відступає. Сагайда подав команду в’ючитись. Сковзаючись і витягаючи один одного за руки, перебиралися через насип, і знову темна пустеля залягла перед ними. Серед її чорного океану, як багряні острови, здіймалися пожежі. Близькі й далекі, вони своїми нерухомими загравами викликали почуття космічної безмежності цих темних просторів. Здавалося — йди хоч століття, все буде під ногами цмокати крута земля, сіятиме й сіятиме однаковий дощ, все буде темрява, будуть височіти серед неї непорушні острови багряних скель. Далеко за північ бійці Сагайди наблизились до одної з таких багряних сопок, і Черниці побачив, що нема ніякого скелястого острова з рожевого каміння, а є лише довжелезні скирти, стайні, комори, які горять з повільною страшною байдужістю. Часом затріщать крокви, з гуркотом посиплеться гаряча черепиця з покрівлі, і знову все горить рівно, повільно, приречено. Не горів лише панський будинок у центрі просторого дворища, осяяний з фасаду полум’ям. Стрункі білі колони, обвиті диким виноградом, стояли біля його входу. Черниша будинок вразив своєю архітектурною досконалістю. Не займаний полум’ям, він білів у темряві, мов казковий, заворожений від усяких стихій палац, височій, як справжній володар цього розбурханого чорного степу. Зяючі отвори вікон з багристими зблисками на уцілілих де-пе-де шибках мовчазно і загадково дивилися на озброєних незнайомих людей, що заповнили подвір я і на мить зупинилися вражені. Завжди буває ця зупинка, хоч на мить, хоч на одну секунду перед об’єктом, який був щойно іншим, таємничим світом і бив, стріляв по тобі, а зараз ти мусиш увійти до його нутра. Знаєш, що вже там нема ворога, і все ж зупинишся, бо вона, будівля, по інерції ще дихає на тебе неприязно. І лише зайшовши досередини і гукнувши щось товаришеві або навіть самому собі, ти наче обвієш чужі стіни своїм подихом, і вони вже стають близькі, освоєні, як трофейна зброя, що вистрілила вперше в твоїх руках. У стайнях ревіла прив’язана худоба, душачись у диму і згораючи живцем. Обсмалене лоша, пирхаючи, вискочило з полум’я і стало, злякано озираючись. Загледівши біля мінометників коней, воно довірливо пішло на них, шукаючи матері. Зовсім мале, безпорадне; воно тонкими тремтячими ніжками дибало до них і довірливо йшло в руки бійців. Кожному захотілося погладити його. Роман Блаженко обійняв лоша за шию і притулився шершавою щокою до його атласної мордочки. Черниш гірко посміхнувся. Його теж в цей момент мовби гладила по щоці далека ніжна рука... — Гляди, заколені його своїми вусами! — гукали бійці на Блаженка. — Кумисом би малого напоїти! Повітря від близького пожарища нагрівалось, і бійцям ставало тепліше.

XXV

В другій половині дня пронеслася чутка, що праворуч під натиском ворога сусіди драпають, оголяють фланг. Невідомо, хто пустив цю новину перший, але тепер уже її знав кожен. Нервова тривожність з’явилася в рухах бійців. І хоч міномети з-за дотліваючої скирти чахкали, як і раніше, але боєць, навіть опускаючи міну в трубу, одним вухом насторожено прислухався, що робиться в піхоті. А там, у вибалку за маєтком, де залягла піхота, було неспокійно. Кулемети захлинались. Прибіг зв’язківець з полку і на оклик Сагайди нічого ие відповів, тільки махнув рукою. З’явилися штабні працівники, заклопотано кудись поспішаючи. Пробігла задихана полкова, розвідка. Козаков біг у розстебнутій фуфайці, з автоматом в руці. Вглядаючись з якоюсь злою увагою вперед, він навіть не помітив Сагайди. Комбат вимагав вогню і вогню. Сагайда бив і бив, збентежено поглядаючи, як тануть міни, як загрозливо росте купа порожніх ящиків. Що буде, коли вистріляє міни? Транспортери з боєприпасами ще пробирались десь по бездоріжжю. Черниш стояв на спостережному пункті, виритому цієї ночі просто в полі за маєтком. Він сам напросився у Сагайди коригувати вогонь, і Сагайда згодився, бо в глибині душі вважав Черниша кращим за себе коригувальником. В окопі, біля Чернишевих ніг, сидів над апаратом Блаженко-старший. Після того, як у бою під висотою одного а телефоністів поранило, Романа поставили на апарат, і він, з властивою йому ретельністю, взявся до нової роботи. Водночас він виконував при Чернишеві обов’язки ординарця, хоч і робив це не з волі Черниша, а тільки з власної ініціативи. Розташуванням свого спостережного пункту, виритого вночі нашвидку, Черниш був не зовсім вдоволений, — і від вогневої забрався далеко, і видно звідси не все, що хотів би бачити... А тепер міняти місце було вже лізно. Сіре туманисте поле закипало боєм, то тут, то там зблискували, рвучи землю, снаряди, в лощині, що тяглася попереду, наростав глухий, тривожний гомін. Та лощина непокоїла Черниша найбільше. Зараз на правий край її саме вповзали ворожі бронетранспортери з десантами. Черниш спрямував вогонь мінометів туди. Мінометники били на крайньому заряді, і влучити в бронетранспортер було важко. Одначе кілька мін лягло за машинами гам, де брели десантники, і коли дим розвіявся, Черниш побачив, як німці збирались по кілька чоловік у гурт, напевне, біля вбитого або пораненого. Незабаром тріскотнява і гармидер знялись і ліворуч в лощині, десь зовсім близько, де було досі порівняно спокійно. В лощині раз за разом зривалось «ура», гучне, далеко тануче, але піхоти не видно було. «Мабуть, кричать навлежки, — майнула Чернишеві догадка. — Знаємо ці штучки!.. Ах, нема на них Воронцова!..» Транспортери один по одному заходили в балку, переснувавши всю її трасуючими кулями. Звялася справжня вогняна завірюха. Гамір наростав. І ось з тої завірюхи, з балки стали вискакувати бшціз один. два, потім цілим табуном. Бігли сюди, на маєток. Видно, там, у лощині, кимось дано було команду відійти. Чернишеві було це зрозумілим: протитанкову артилерію ще не встигли підтягнути, і піхота, атакована бронетранспортерами, опинилась у скрутному становищі... Відійти до маєтку, закріпитись... Але чи не занадто поспішливо? Чи не паніка це? Важкі запилені шинелі шуміли біля його окопчика. Чернишеві здалося, що серед інших промчав тут і той лисий піхотинець, який носився в Румунії на схарапудженому коні і волав: «Запини,запини!» — Що сталося? — гукнув Черниїн до одного з піхотинців. — Ану стій! Стій!! Солдат прошумів, не відповівши. Кулі цьвохкали все ближче, впиваючись у землю. Черниш ще когось зупиняв, про щось питав, комусь погрожував пістолетом, але від нього тільки відмахувались. Все летіло повз нього, хтось падав, скошений кулями, поки й він раптом ойкнув і похитнувся, розставивши руки так, ніби хотів своїми грудьми спинити цю лавину, і впав. А піхотинці під хвищею куль, що густішали й густішали, пролітали далі, перескакуючи через Черниша, вважаючи його за вбитого. Блаженко хоч немов і не стежив за Чернишем, але одразу помітив, скоріше відчув, аніж помітив, що нема вже молодшого лейтенанта в загальній катавасії. Тідь-ки-но був і нема! Роман, не втрачаючи самовладання, рішучим стрибком вискочив з окопу, кинув оком туди-сюди й одразу ж наткнувся на свого командира: Черниш, розплатавшись у грязюці, лежав горілиць, із затисну-тим у руці пістолетом. Закривши очі, він глухо стогнав, наче уві сні. Обличчя було смертельно-бліде, безжиттєве. Блаженко одним поглядом визначив, що командира поранило кудись у голову чи потилицю, бо чубата Чернишева голова вже підпливала кров’ю. Блаженко навіть не уявляв собі, що можна кинути свого командира серед цього поля і тікати самому. Владним окриком з металевими нотками, які звідкись несподівано з’явились у його голосі, Роман зупинив найближчого піхотинця, і той став, отетерілий. — Допоможи взяти! Піхотинець піддав, і Блаженко звалив Черниша собі на плечі, взявши його, як брав у колгоспі лантухи з зерном, — обома руками. Черниш застогнав за плечима. Блаженко не зважив на стогін, зігнувся під важкою ношею, побіг. Не думав він, що цей сухорлявий юнак виявиться таким важким! В зойках, тріскотняві, страшному гвалті, гармидері тонуло все навколо, тьмарило свідомість і надавало ногам дивовижної прудкості. Не можна було вмерти. Треба було втекти. Треба було винести командира. Відколи Блаженко взяв на себе молодшого лейтенанта, він несподівано позбувся страху за свою спину, за саме своє життя. Йому здавалося, що тіло командира захищає тепер його, мов панциром, що жодна куля не черкне його, доки ця жива ноша лежить на ньому. Адже він зараз виключився з війни, він тільки рятує іншого. Був певен, що за такою святою роботою ніяка сила не може вбити людину. Впав перед Романом якийсь боєць, влучений розривною кулею в голову так, що знесло череп. «А мене не може!» — подумав на ходу Блаженко і перескочив через ноги бійця. Біг, упрівши, хекаючи, пускаючи очі під лоба, щоб побачити далі наперед. Найпрудкіші з піхотинців були вже в маєтку: одні минали його, інші заскакували в будинок, щоб передихнути, отямитись. Кулі, мов кайлами, кришили кам’яні стіни. Досягши будинку, Блаженко теж завернув на східці, піднявся до дверей. Шинелі перед ним розступилися, пропускаючи всередину. На першому поверсі біля дверей уже набилося повно бійців з різних підрозділів — розвідники, радисти, зв’язківці... Декотрих з них Блаженко знав у обличчя, більшість була незнайома. — Черниш? — раптом почувся з гущі голос Сагайди. — Ану розступіться! Сюди його давай!.. Обережно зняли, поклали його на брудній мозаїчній підлозі. В числі тих, що допомагали мінометникам влаштовувати пораненого, був і розхристаний Козаков, який теж недавно забився сюди. Тепер перед Козаковим лежав на той молоденький, свіжий, чистий офіцер, якого він зустрів уперше на прикордонній переправі... Галіфе в багнюці. Підошва на однім чоботі відстала... Погони зім’ялись, вицвіли за цей час... І з виду помужнів, постаршав: між чорними бровами лягла глибока складка, а над верхньою губою висипався темний молодий вус. Блаженко та Козаков одразу взялися перев’язувати Черниша, розриваючи свої засмальцьовані пакети, які тижнями носили в кишенях, зберігаючи для себе. Черниш лежав непритомний. Його, як виявилось тепер, поранило не лише в голову, а й у бік. Доки вони з ним порались, бійці один по одному вискакували з будинку і кидалися, як у прірву, через подвір’я, сподіваючись прохопитись далі, до своїх. Деяким вдавалося проскочити поміж вибухами, інші зникали на згарищах у клубах диму, і вже їхнє лахміття летіло вгору з попелом конюшень та бризками грязюки. Грім вибухів, тріскотнеча розривних куль наростала. А коли двоє піхотинців упало, корчачись, на самих східцях, то більш ніхто не рискував вириватися з будинку. Зліва, десь уже зовсім близько, зайшов бронетранспортер і прошивав тепер з кулеметів самий ганок. Жахливе, страшне слово вимовили чиїсь тремтячі уста: — Оточені!!! Сагайда кинувся від Черниша до бійців: — Що таке? Що? На якусь мить стало тихо, як у могилі. — О-то-че-ні... Сагайда інстинктивно рвонувся до виходу, але поріг йому загородили поранені, що повзли знадвору досередини, лишаючи за собою стежки крові по східцях. Подвір’я вже спустіло. Лише де-не-де ще конали серед згарищ поранені. Гвалт стихав даленіючи. Сагайда збентежено окинув оком присутніх і стрівся поглядом з Сашею Сіверцовим, знайомим лейтенантом з полкової батареї. Сіверцев, високий вродливий блондин з акуратними бакенбардами, дивився на нього непорозуміло, здивовано. «Як же це так? — запитував його погляд. — Під час загального наступу, серед бойових успіхів на всіх фронтах і раптом опинитися... в мішку?» Це здавалося безглуздям. Одначе сумніву бути вже не могло: залізне кільце замкнулося. Бійці, притихлі й насторожені, гостро стежили за кожним рухом Сагайди. Цей грубуватий лейтенант усім своїм вольовим, рішучим виглядом говорив, що здатен взяти на себе клопіт за всіх — за їхнє життя чи смергь... Навіть не дивлячись на бійців, Сагайда бачив тепер їхні очі, що запитливо шукали підтримки, надії, командирської влади. І велика, досі не знана відповідальність — чув — лягає йому на плечі нещадним тягарем. Його аж гнув той тягар. — Що ж, —сказав Сагайда, випростовуючись, —що ж, брати... Плечі його піднялись. Навпроти нього стояв з ручним кулеметом високий літній боєць. Щоки в нього глибоко запали, маслаки аж напинали шкіру. — Кулемет справний? — запитав Сагайда. — То що? — блимнув боєць спідлоба. Руки в нього були в засохлому болоті, як шкураток. — Справний, питаю? — Ну, справний... — Не нукай — не поїдеш!.. Лягай тут, на дверях. — Я не з вашого батальйону... — Що-о? — Не кричіть! — спокійно підняв голову боєць. — Страшніше бачили — не злякались... А тут ми тепер... усі однакові!.. Темна кров ударила Сагайді в обличчя. Знесамовитілий, наблизився він до бійця впритул і, ледве стримуючись, виговорив: — Я наказую! — Своїм наказуй... Не встиг боєць відхилитись, як Сагайда без розмаху, коротким тупим ударом в підборіддя збив його з ніг. Стало тихо. Боєць, не підводячись, провів долонею по обличчю й мовчки поповз до дверей. Всі чекали: що він робитиме? А він, ні на кого не глянувши, взявся неквапливо, зі звичністю професіонала встановлювати кулемет на порозі. — Другий номер! — гукнув Сагайда. — Я. — Скільки дисків? — Повний короб. — Сюди! Козаков також виступив наперед, звертаючись до Сагайди з якоюсь підкресленою офіційною шанобливістю: — Товаришу гвардії лейтенант... Тут найнебезпечніше... Дозвольте й мені стати на дверях! — Ставай. Виставивши оборону в дверях, Сагайда в супроводі Срерцева оглянув весь будинок, підрахував зброю, бійців та боєприпаси. Чим більше він цим клопотався, тим більше зростала в ньому певність, і становище здавалось не таким уже й безнадійним. Виставляв пости біля вікон, біля кожної дірки, звідки можна було вести огонь і робити спостереження. Інструктував при цьому бійців детально, впевнено, як наряд на розводі. І бійці потроху заспокоювались, приводили себе в порядок, ніби й справді йшли в гарнізонний наряд. Незнайомі, з інших підрозділів, вони вже чітко виконували волю Сагайди і звертались до нього з суворою солдатською повагою, як до свого карнача. Більшість бійців зосередилась у залі другого поверху, де було найбільше вікон. Звідси можна було обстрілювати всю тилову частину подвір’я, на яке вже зайшли зі степу броньовики та бронетранспортери, обступивши на віддалі будинок. Вечоріло. Внизу, десь під самими вікнами, почувся гомін чужих голосів. — Русь, здавайся! — донеслося звідтя в розбиті вікна. — Здавайся, ми не будемо вбивати! А загледівши в вікні бійця-узбека, завалували, заги-кали: — Монголи! Азія! — Русь, здавайся! — Гранатами! — скомандував Сагайда бійцям, що стояли навпроти вікон. — Покажіть їм Русь! Бійці, тулячись до стін, висунули з вікон самі лише руки і опустили гранати, як у воду. Внизу гримнуло, заревіло, і після того довго було чути стогін: «О-о-о! О-o-o!» Потім і це замовкло, і звідти ніхто більше не гукав. Кулемети з броньовиків різонули по всіх вікнах. Черниш лежав у кутку під стіною. На мить він опритомнів і попросив пити. Пошерхлі губи його злипалися, він із зусиллям розтулив їх. Блаженко, спитавши дозволу Сагайди, спустився вниз пошукати води. Наверху в залі ще було видно, а чим нижче він спускався плутаними східцями, тим більше темніло. Опинившись у похмурому підвальному приміщенні, Роман намацав у півтемряві важкі, куті двері і з силою рвонув їх. Бункер! Довгий низький підвал із склепистою стелею весь був завалений меблями, валізами, клунками. В глибині його спокійно горіла на столику свічка, а біля неї в широкому кріслі понуро сидів, закутавшись у халат, старичйвусатий угорець з важким, обвислим підборіддям. Помітивши бійця, старий мовби прокинувся з глибокої задуми, що скувала його всього. — Ви ще тут? — запитав він. Ворухнув бровами, ворухнув довгим козацьким вусом: — Was wollen sie? — Води, — сказав Блаженко, показавши жестом, ніби п’є. — Води! Старий неквапом взяв зі стола невеликий бронзовий бюст і, показуючи його бійцеві, виговорив задумливо, шанобливо:  — Кошут... Блаженко переплутав це слово з «тешік» (будь ласка), яке він знав, і заперечив: — Ні, не це! Води, розумієш, води! — І знову показав, ніби п’є. А угорець уже говорив йому щось бундючне й повчально, сиплючи строкатим суржиком з російсько-німецько-словацьких слів. Роман, який за час перебування на чужій території з дивною кмітливістю навчився ловити загальний зміст чужих мов і жестів, зрозумів з мови старого, що й тут колись була революція і предок цього дідугана був офіцером революції і загинув у бою з військами царя Міклоша. І що нині цей старий упертий граф вирішив нікуди не йти з свого фамільного замку, де колись збиралися революціонери Мадьярорсага і де живе славний дух його предків — гонведів. — Габору нем йов! — кінчив старий широковживаним прокляттям, а води й не думав шукати. Тоді Блаженко сам пішов по нишпірках. Він натикався на багато дивовижних чудових речей, яких ніколи не бачив раніше і від яких у нього тепер розбігалися очі. Однак, покрутивши добро в руках, він знову кидав його туди, звідки взяв. Вірячи у прикмети, Роман був певен, що як тільки він — всупереч совісті — візьме чуже, скривдить когось, так щастя й відступиться від нього: не вийде він тоді з маєтку живим! Старий же з-під насуплених брів весь час зірко стежив за ним, сердито чекаючи Романового гріхопадіння. Поступово старий наче оживав, його вже розбирав подив: що сталося? Чому цей чужий солдат нехтує його скарбами? У далекому кутку за пуховиками боєць таки знайшов, чого хотів. Там стояла скляна банка з маринованими черешнями. Взявши банку, Блаженко підійшов з нею де стола і подав старому: — Пий, графе! Роман боявся отрути. — Пий... Кошут! Угорець пив. — Стоп! Досить! Блаженко забрав банку. Виходячи, на мить затримався в дверях. Він добре знав, куди він іде. — Слухай, мадьяре... як нас тут переб’ють, капут... розумієш... То щоб поховав по-людському. Чуєш? Наверху в залі було повно диму. На підлозі лежали, стогнучи, поранені. Тут уже утворився цілий шпиталь. Сагайда пропонував пораненим для безпечності спуститися вниз, на перший поверх, але ніхто з них не згоджувався на це. Вони воліли бути вкупі всі до кінця і тис-лися до Сагайди, збивалися навколо нього в один закривавлений кулак. Сагайда в глибині душі був радий, що вони з ним,усі вкупі. Блаженко рачки поліз попід стіною до молодшого лейтенанта, хльоцаючи по калюжах крові. Кулі впивалися в стіну над головою, і штукатурка сипалась йому за шию. Бійці, причаївшись з боку вікон, стояли напоготові, але не стріляли. Німці боялись з’являтися на видному. Небо на заході жевріло, оголялося блакитними островами. «Сонце заходить на погоду», — відзначив мимохіть Роман. Черниш, голий по пояс, лежав спокійно, ніби відпочивав після великої втоми. Голова його вся була обмотана марлевою чалмою. На голих м’язистих грудях також схрещувалися білі бинти. Сухе, довгасте обличчя Чернишеве ще більше витяглеся, підборіддя загострилось. Зник густий гарячий багрянець з смуглявих щік. Маленькі спраглі губи міцно затиснуті. — Товаришу командир... Черниш суворим поглядом, не кліпаючи, дивився в протилежну стіну і не чув Блаженка. Обагрену яскравим заходом стіну клювали кулі. Велика картина в золотій рамі гойдалася на нитці, а намальований угорський рицар на баскому білому коні рубався з турками, що оточили його я своїх червояих жупанах. І всіх їх клювали й клювали невидимі лтахи, і вони гойдалися на нитці. — Товаришу командир, це я... Товарищу командир... Черниш зморщився і, з зусиллям відірвавши очі від картини, суворо подивився на Блаженка. Блаженко розімкнув йому тверді губи і притулив до яих банку. Черниш ковтнув кілька разів і зітхнув. — Де Брянський?.. Де Сагайда? Сагайда в протилежному кутку заля садге клопотався з лейтенантом Сіверцевим біля рації. Поруч лях лежав батарейний радист, поранений в обидві руки, і давав їм вказівки. — Відправте мене в санчастину, — вимовив твердо Черниш, дивлячись просто в стелю. — Я поранений. В цей час біля вікна хтось гукнуа: — Ідуть! І бійці оглушливо застрочили з автоматів. Вистріляні гільзи задзвеніли об підлогу. — Чому вони стріляють? —зморщявся Черниш. — Ох, чому вони стріляють?.. Коли воли вже настріляються!.. В мене болять вуха. За вікном десь близько заскреготав транспортер, і трасуючі кулі полетіли в залу, як куці блискавки. Знову почулося знадвору гелготалня німців. Очі Черниша розширилась: — Так вони кругом? Блаженко мовчки зітхнув. Сонце зайшло за далекі гори, і стіна померкла, червоні жупани турків потьмарились, і красень рицар потьмарився також. Тільки білий кінь басував, як і перше. Раптом десь всередині будинку заграв баян і почулася пісня. Бійці заніміли, вражені: так незвичайно. моторошно, дико вирвалася та пісня серед цієї крові, вогню й загального напруження. Всю-то я вселенную про-е-ха-га-гал, Ни-ги-где я ми-лай не нашел! Зухвалий спів наближався, наростав, наче десь з далекого степу. Невдовзі на дверях з’явився і сам співак: присадкуватий карячконогий боєць у розхристаній гімнастьорці з медаллю, з перламутровим акордеоном в руках. Кирпате, простодушне обличчя бійця світилося широкою посмішкою: його, здається, мало непокоїло те, що непокоїло інших. — Все! — вигукнув він, весело похитуючись. — Капець!.. Тут наша могила! Всі не зводили з нього очей. — Внизу — вино!.. Товариші!.. Реб’ята!.. Любі ви мої, ех!.. Гайда... осушимо бочку! Всю, до дна! А потім: «Вра-агу не сдается наш гордый «Варяг»... і... протитанкову під себе!.. Хай бачить поганий фріц, як руські вміють вмирати!.. Хай уся Європа бачить... — Замовчи, паскудо! — висунулась з-під рояля сіра борода пораненого. —Тут не цирк показувати себе... Не для того нас послано! Глибокі зморшки лягли Сагайді на чолі. Він залишив рацію і, підійшовши до «варяга», деякий час мовчки оглядав його з голови до ніг. — Товариші, — похмуро сказав Сагайда, звертаючись до бійців. — Гляньте на цього типа. Це — дезертир. Так, так, ти ще з нами, але ти вже дезертир і зрадник. Як прізвище? — Гвардії рядовий Шумейко! — Присягу ти давав? — Кілька разів, товаришу гвардії лейтенант! — виструнчився боєць. — А присяга нам що говорить? До останнього подиху! За всяких обставин — до останнього... — А хіба я що? Я готов... Я тричі готов... Тобто, єсть...— спробував був козирнути співак, але зробив це так невдало, що акордеон випорснув у нього з рук і з зойком трахнувся об підлогу. —Ах ти, смерть моя, музика... Капець тобі, амба! І він відкинув ногою акордеон убік. — Нас ждуть поневолені народи Європи, — добирав Сагайда не раз чуті слова. — Нас послано визволити їх. — Єсть, визволити! — влучив-таки козирнути боєць, ледь тримаючись на ногах. — Ми ще з вами... — Помовч, п’яна пико! — гримнув на нього Сагайда. І знову звернувся до бійців: — У нас тут нема трибуналів. Ми самі трибунал! Що ми з ним зробимо? — Дев’ять грамів йому! — гукнув хтось з кутка. І всі підтримали: — За вікно! За вікно, як собаку! Це з нього, здається, вигнало хміль. Побачив, що з ним не жартують. — Братці, — забелькотів він. — Як же це так... — За вікно паразита! Тепер їм шкода було б на нього витрачати навіть дев’ять грамів свинцю: патронів було обмаль. Саме в цей час через поріг ввалився той старий кулеметник з запалими щоками, якого Сагайда силою примусив залягти на головному вході. Кулеметник важко сів біля порога, спершись об одвірок і підтримуючи рукою розстебнуті штани. — Теж п’яний? — нахилився до нього Сагайда. — Ні... Мене поранило, —тихо промовив кулеметник. Піт котив з нього ручаями. Тримаючи одну руку при тілі на животі, він другою підняв сорочку. Сагайда мимовіль відсахнувся: між пальців кулеметника випиналися кишки. — Хто кулеметник? — звернувся до бійців Сагайда. — Я! —першим відповів «варяг». —Три роки... — Ти п’яний. — Гвардії лейтенант... Я не п’яний... Я... я дурний! Дозвольте, я піду на двері. Сагайда подумав і ще раз зміряв поглядом розхристаного «варяга». Той стояв серйозний і не хитався. — Сержант Коломієць! — покликав Сагайда полкового зв’язківця, якого знав ще з Дінця і який зараз виконував у нього обов’язки розводящого. — Одведи цього... «варяга» на пост. — Єсть, на пост! — Перевіриш: засне — пристрели на місці. Винуватець ще раз козирнув усьому товариству і почвалав за сержантом до дверей. А поранений кулеметник, закусивши потріскані губи і не стогнучи, все щось мошкотів і мошкотів у себе на животі, наче шукав у своєму лахмітті нужу. Сагайда наказав перев’язати його. — Не треба, — з дивним спокоєм сказав кулеметник. — Пакетів мало у нас... А мені... вже однаково. Він звів до Сагайди сіре змучене обличчя з великими сумними очима. — Товаришу гвардії лейтенант... — Я вас слухаю. — Простіть мені. Сагайду кинуло в жар. Він одразу здогадався, про що хоче сказати боєць. — Пусте! — Ні, простіть, простіть... Він кивнув, щоб Сагайда нахилився. Сагайда нагнувся до його впалої колючої щоки, і вони якось особливо по-людському, урочисто й прощально поцілувались.

• Предыдущая
• 11/41
• Следующая