Прапороносці - Гончар Олександр Терентійович - Страница 10

• Предыдущая
• 10/41
• Следующая

XXIII

Цього ж ранку бійці Сагайди, видершись на останній хребет, полегшено зітхнули, як мореплавці, що після далеких мандрів нарешті побачили довгождану землю. Внизу, мов дно висохлого моря, розкинулось величезне плато, що зеленіло виноградниками, нивами й садами. Милував і заспокоював око бійців цей шмат рівнинного простору в горах, що розкинувся на десятки кілометрів, хоч вдалині на заході знову синіли й синіли гори. — А це, мабуть, і є оті альпійські луги? — звернувся Сагайда до Черниша. — Які? — Колись до війни у нас були парфуми «Альпійський луг». Я їх одного разу подарував Мусі на іменини. Догораючи, диміли внизу населені пункти. По щляхах рухались бронетанкові частини й маси кінноти козачого корпусу, що прорвалися десь зліва. У найближчому містечку розташувався полк. Від комбата Сагайда дізнався, що полк вийшов у другий ешелон і стоятиме тут, напевне, до завтра, чекаючи поповнення, яке вже десь вели цілий тиждень офіцери резерву. Містечко було спустіле, напівзруйноване ударами нашої штурмової авіації. В уцілілих будинках уже господарювали бійці. У трофейних бочках з-під пального грілася вода, голі — як мати родила — бійці милися на сонці, стриглися, писали листи, читали газети. У полкових розвідників грала гармошка, і на воротях уже білів напис: «Добро пожаловать». Саме коли повз них проходила мінрота, з воріт виїхав Козаков верхи на маленькому білому ослику. На цей раз сержант був виголений, чистий, вдоволений. В руці у нього метлялася порожня оплетена сумка. — Куди, Козаков? — В Єрусалим... За святою водою! Бійці гикнули, свиснули на осла, і він припустив уподовж вулиці щодуху. Козаков, обійнявши тварину довгими ногами, відчайдушне балансував на ній, махаючи в повітрі величезною сулією. Мінометники розташувалися в саду на околиці. Яка тут розкіш панувала навкруги! Запашні величезні яблука південних сортів сповнюють повітря тонкими пахощами лікеру. Синіють сливи, червонобокі повні персики вгинають гілля... Бери, їж, насолоджуйся, скільки твоїй душі завгодно! До саду прилягає виноградник. Ніхто про нього не дбає, урожай кинуто напризволяще. На площі в кілька гектарів білий, прозорий виноград звисає важкими гронами до самої землі. — Гей, куме! — гукає Хома до Романа Блаженка.-— Ходіть-но до мене персиків їсти. їжте, скільки душа ваша запрагне — нипьки я вгощаю! — Ого, як ви розщедрились, Хомо... — Ходіть-но, ходіть, кличте і брата з собою... Та що брата! Тут вистачить і на вашу жінку, і на ваших діток, і на всеньких родаків, хоч їх у вас — батальйон. Причепурившись, почистивши зброю, більшість бійців лягає спати. Тільки Хаєцький, хоч теж не спав цілу ніч, не може вгамуватись. Довго никає по подвір’ю зі щупом в руках, заглядає в усі закутки, пробує землю. Він вічно шукає якісь скарби в цій чужій землі, наче він тут уже колись був і сам закопав їх. Хома не втрачає надії знайти отак коли-небудь закопану бочку добрячого столітнього вина, щоб почастувати потім увесь свій «колгосп», як він називає свою роту. Здається, знахідки й цікавлять його саме тим, щоб зробити цілій роті приємність. Прощупавши подвір’я і нічого не знайшовши, він нарешті вгамовується. Бере лопату й копає собі щілину. Копати землю він мастак. Незабаром щілина готова, дно її застелене пахучою травою. Тепер Хома влазить туди і вмощується спати, поклавши автомат під голову. Хаєцький органічно ненавидить клятих месерів і більш-менш спокійно відпочивати може, лише зарившись глибоко в землю. — Земле моя, матінко моя, — звертається він до неї, —з тобою мені найліпше! В тобі я, наче в маминій пазусії.. Верхівець-автоматник гонить вулицею полонених. Сонце вгріває, вони чимчикують підтюпцем, важко, запалено дихають, обливаються брудним потом. — Гони їх, гони! — під’юджує Блаженко-старший, стоячи біля воріт на посту. — Бач, як повпрівали, а мішків з ланцями не кидають. І чим вони їх повабехкували? З гуркотом проїжджають вперед наші й румунські танки; не зупиняючись в містечку, зникають один за одним в сухій, гарячій куряві. Зверху на танках сидять румунські солдати в чорних беретах і, сміючись, п’ють нахильці сирі яйця. — Що, вони теж, мабуть, вступають у бій? — звертається Блаженко до Черниша, що, влаштувавшись неподалік під яблунею, старанно чистить свій пістолет. — Уже вступили, — неквапом відгукується Черниш. Блаженко пробує свою руку, розсічену в першім бою під дотами. Вона вже добре зажила. — Хай спокутують свої гріхи, — каже Роман, проводжаючи поглядом танкістів. На Черниша ці смагляві румунські хлопці в беретах навіяли інші думки. Пригадалось: падіння дотів, прорив останнього боярського рубежу і той шалений марш по відкритих внутрішніх шляхах Романи... Іржуть коні, дзвенить далечінь, і плавом пливуть назустріч втомлені капітулюючі війська... На одному з роздоріж у степу, на високій, наспіх спорудженій із снарядних ящиків трибуні стоїть випростаний смаглочолий наш офіцер з дівчиною-перекладачкою. Завдання його, видно, було відібрати трансільванців, які підуть визволяти ще зайняту ворогом свою Трансільванію. Поки що ж перед ним — море озброєних закіптюжених капітулянтів. — Товариші! Одне це слово, одне це — перекладене дівчиною — звертання викликало серед румунів бурю радості й захвату. Він назвав їх, вчорашніх своїх противників, товаришами! І вже, передаючись з уст в уста, покотилось далеко в поле, помчало, поклекотіло в інші розтягнуті понад шляхом румунські батальйони й полки: — Він сказав нам — товариші! А офіцер вів далі: — Ви рветеся додому, але де ваш дім? Серед вас тут тисячі й тисячі трансільванців, а Трансільванія ваша ще зайнята ворогом, її треба визволяти! Чи є у вас бажання йти її визволяти? І сколихнулося закипаюче людське море: — Є! Є! Є!!! — Обдурені своїми правителями, ви шукали свого щастя в Одесі, на Кавказі, під Сталінградом... Ні, не там ви його мусили шукати. Щастя не награбуєш, його треба створювати самим! Отам, —офіцер вказав рукою на захід, — отам ваші Клуж, Сібіу, Альба-Юлія! Ідіть і беріть їх, і самі будуйте нове життя!.. І ось тепер вони йдуть, пролітають вулицею уже на танках, п’ють нахильці, замість вина, свіжі курячі яйця, радісно сміючись до рідних, найкращих у світі гір... «Так охоче пересісти на танки інших систем, так швидко повернути зброю на сто вісімдесят градусів... Як це могло статись? — роздумував Черниш, неквапом збираючи прочищений пістолет. — Чим могли ми так легко привернути їх до себе? Не чарами ж, не силою, не підкупами, ні. Тільки правдою нашої боротьби, тільки вином свободи...» Цього ж дня по обіді Черниш пішов з Денисом Блаженком до Воронцова по рекомендації, які він їм обіцяв дати. Майора вони застали на терасі будинку, де розташувалась політчастина полку. Воронцов сидів на стільці, а вродлива, надміру серйозна фельдшерка з санітарної роти робила йому перев’язку. — Сідайте, — запросив Воронцов, — я зараз. Сівши, Черниш мовчки дивився на майора і пригадував першу зустріч з ним під дотами. Здавалося йому, що це було давно-давно... Тоді він вперше почув ім’я Брянського. Не знав, що скоро стане його найближчим другом і що не пройде багато часу, як він ховатиме його вночі на трансільванській сопці. О Брянський, Брянський! Саміев же мріяв послати тебе після війни в академію!.. Кінчивши з перев’язкою, Воронцов дістав аркуш паперу, самописну ручку і наготувався писати. Але перш ніж писати, він задав Чернишеві кілька запитань з його біографії. Піонерський загін, десятирічка, подорожі влітку з батьком у гори чи в пустині... Потім військове училище. І все. Життя його було ясне і прозоре до дна. В ньому було мало горя, мало втрат, багато сміху, мрій, сонця. Першою найболючішою втратою для нього була смерть Юрія Брянського. Важким, фізично відчутним каменем вона тепер лежала на серці... Майор писав. Кінчивши і помахуючи аркушем, доки просохне, він дивився з тераси на далекі синіючі гори. — Там знов пасмо, — сказав він роздумливо. — Знов Альпи... — Знов бої, — доказав Черниш, вгадуючи думку Воронцова. Майор подав йому рекомендацію. — Певен, що червоніти за вас не доведеться. — Дякую. Обіцяю вам... Довір’я виправдаю. Коли і Денисові рекомендація була написана, єфрейтор, беручи її, мовчки виструнчився і взяв під козирок. Дорогою, вже повертаючись в роту, Денис заговорив до Черниша з якоюсь, не властивою йому раніше, інтимністю в голосі: — Мабуть, сьогодні у нас неділя, товаришу гвардії молодший лейтенант... Так якось святково... Бачите, вступаю... Не знаю, чи й вам так, як мені. Знаю ж, що цей вступ таких якихось... практичних переваг мені не дає. Як був єфрейтором, так і залишусь. Як носив міномет на плечах, так і носитиму. Навпаки, обов’язків ще більше буде. Тепер ще парторг буде весь час доручення давати. І все-таки гарно. Коли я відповідав про права й обов’язки члена парти’, то — ви чули? — про обов’язки відповів краще, ніж про права. Вступаю в партію, кажу, значить, беру добровільно на себе додаткові обов’язки перед народом. Беру нову ношу на плечі. Хай важче буде, але ж на серці якось гарно. Наче неділя, наче свято... Надвечір хмари вкрили небо. Весь світ посірів, і почався обложний дощ, рівномірний і тихий, з тих вересневих дощів, які заходять надовго. Всі одразу помітили, що літо вже минуло, що вже настала осінь з нескінченними мряками, розбитими дорогами, холодними вітрами. Солдатові це було страшніше від куль і снарядів, бо не кінчалося ні вдень ні вночі. В такі години туга за рідним краєм була особливо гостра. Увечері Черниш і Сагайда сиділи в розвідників. Грала гармонь, тужливі чоловічі голоси з різних кутків кімнати підспівували їй: До тебя мне дойти нелегко, А до смерти — четыре шага. Козаков сидів край столу, схилившись на руку, сумовитий, задуманий. Рідні пісні навіювали на нього багато споминів, змушували задумуватись над своїм життям. Чорний дощ періщив у шибки, гуркотів од вітру бляшаний дах, і від цього в освітленій кімнаті було ще затишніше. Хороше було знати, що сьогодні не доведеться нікуди йти, що можна буде в сухому приміщенні проспівати з друзями допізна, а потім всмак поспати на пухкій соломі до ранку. Негода розгулювалась. «Добро пожаловать», написане знадвору, поступово змивалось дощем... Вартовий за вікном на терасі зупинив когось вигуком, питаючи пропуск. Потім у дверях загриміло, захлюпало, і ординарець Сагайди, заздалегідь попереджений, де їх шукати, став мокрий на порозі, з автоматом на грудях. Вода ручаями стікала з його плащ-палатки. — Товаришу гвардії лейтенант, батальйон виходить. Сагайда чортихнувся і швидко встав, затягуючи ремінь. Прибіг полковий зв’язківець з наказом сержантові Козакову негайно з’явитись до начальника штабу. Черниш і Сагайда вийшли на вулицю, і гострий дощ ударав їм у розпалені обличчя. По дворах чути було, як перегукуються бійці, збираючись і побризкуючи зброєю. — Іванов, де ти? — кричав хтось у темряві. — Де ти, чорт би тебе взяв! На заході півнеба охопили нерухомі заграви, дощ лив як з відра, стікаючи крижаним холодом на гарячі шиї, і дивно було, що ті далекі заграви не гаснуть від такого дощу. — Горить, горить Європа, — сказав Сагайда, брьохаючись у грязюці. Черниш бачив при тьмяних відблисках змокріле сердите обличчя товариша. Промчав вулицею чорний вершник, вітер роздував його плащ-падатку, багнюка стрельнула з-під копит в усі боки. Сагайда підняв руку, прикриваючи обличчя, і вилаявся. Заграви, здіймаючись над ніччю, стояли перед ними, яя здиблене в небо нерухоме багряне море.

• Предыдущая
• 10/41
• Следующая