Феміністка - Кононович Леонід - Страница 35
- Предыдущая
- 35/35
— Па-аадла! — заверещала Віра Агафонова, відчайдушно намагаючись загилити мене в зуби стволом.
— Лежати, лежати… — сказав я, притискаючи її до підлоги. — Куди ти поспішаєш, Віро… давай же поговоримо!
— С-сука! — видихнула вона, до крови закусивши губу.
— Давай, — сказав я, засовуючи їй долоню під комбінезона, — повторимо ту… давню ситуацію, га? Ти ж комсомолка… а я їх полюбляю, у-у! Комсомолок полюбляю, активісток, комуністок, гебісток… В Афганістані муджагіди ґвалтували таких, як ти, а потім розпорювали їм черево й, вивернувши тельбухи, кидали вмирати… щоб усі правовірні бачили, що роблять воїни Аллаха з комуністами. А я, золота ти наша, був у них рабом… полоненим я був, тому що такі, як ти, послали мене туди на смерть… от вони й змушували мене все це робити! — Я дико посміхнувся, й, шарпонувши, роздер їй комбез до самісінького паху. — От давай, комсомолочко, й тобі я зроблю зараз те ж саме!..
…нестерпний сліпучо-білий вихор, од якого я вмент осліп, наче кріт, страшенний грім, який відібрав у мене рештки мого скаліченого глузду, брязкіт розбитих шиб, виття й лемент переляканих людей, затята густа безладна стрілянина десь на горішніх поверхах, і мат, і короткі злі команди, й тупіт кованих черевиків, — аж зненацька хтось перечепився через мене, а тоді здивовано матюкнувся, ухопив за шкуру й поставив на ноги.
— Коняко з яйцями… це ти, чи не ти, блін?!
Я розплющив очі. Переді мною стояв полковник Урилов, і його здорова банякувата мармиза сяяла від утіхи, наче нова копійка.
— Ну… я! — сказав я, струснувши головою. — Що це ви сюди втелющили?..
— Та це «Заря»… світлошумові гранати! Добряче гепнуло, правда ж?
Я знову струснув головою й, похитнувшись, ухопився за Урилова.
— Ну, ти тут, бугаїно, й виставу влаштував… прямо якийсь театр перед мікрофоном, на хрін! Там усі мєнти слухали, що твоя шпилька транслювала, віриш? А прокурор навіть об заклад побився з командиром спецназу, що тебе каструють ці просцітутки, поки ми універмаг візьмемо! Але ж не кастрували? — Я мовчав, похнюпивши голову, й він стривожено глянув на мене. — Чи таки встигли… га, бугаїно?!
Двоє бійців у панцерних жилетах підняли на ноги Віру Агафонову й, хвацько клацнувши кайданами, потягли до виходу. Я знову струснув головою і з жалем глянув їм услід.
— Йолоп же ж ти, полковнику! — сказав я нарешті.
Озеро лежало в ярах, лискуче й темне, мов чорна перлина. Я збавив ходу й, сапаючи, став спускатися в діл. Термометр в наручному годиннику показував п'ять градусів тепла. Десь позаду, хекаючи, насилу плентала Мацюцька. Під ребристими підошвами кросівок зашелестіла блякла трава. Дощ сіявся й сіявся. Я пірнув, намагаючись досягнути дна, й поплив досередини озера. Вода була прозора, мов шкло. Свідомість автоматично відлічувала секунди. Нарахувавши ледве хвилину, я вискочив на поверхню й став жадібно зіпати. Щось плигнуло у воду й, лементуючи, попливло до мене. Я озирнувся й побачив, що це Мацюцька. — Холодно? — поспитав я, підхоплюючи її й притягуючи до себе. — Ой, ні… так гарно, що й слів нема! Й чого я раніше не купалася взимку? — Я обняв її й поцілував у холодні мокрі вуста. Ми відразу ж пішли під воду, потім виринули й, вимахуючи руками, попливли до берега. Над водою бігав Більбонський і, спостерігаючи за нами, сердито гавкав. Мацюцька вже виходила на берег, коли я згріб її в оберемок і, піднявши, поцілував ще раз. — Оскаре! — зненацька озвалася вона, замислено дивлячись у небо. — А що? — тихо поспитав я. — Оце сьогодні вночі я лежала й думала: от же ж вони дурні, ці феміністки… правда ж? — Я озирнувся. Дощ уже вщухав. Хмари помалу рідшали, і крізь них починало прозирати брунатно-жовте сонце. На березі все лементував і лементував Більбонський. — А певно, що дурні! — озвавсь я нарешті й знову припав до її вуст.
- Предыдущая
- 35/35
