Феміністка - Кононович Леонід - Страница 34
- Предыдущая
- 34/35
- Следующая
— Ти здурів, скот безрогий! — вигукнув я, забираючи в нього мегафон. Тоді знову підніс його до вуст. — Говорить Оскар. Не стріляйте, я йду!
Я поклав рупора на дах машини й, не поспішаючи, вийшов з-за авт. Сонце пекло немилосердно. Сніг танув, і струмочки стікалися до хідників, дзюркочучи в каналізаційних решітках. Чутно було, як десь далеко прогудів тролейбус. Помалу простуючи через майдан, я просто-таки фізично почував, як в мене ціляться відразу з кількох стволів. От якби тільки не смальнула яка худобина здуру… По хребту стікав піт. Видно було, як над універмагом безтурботно кружляють голуби. Я перетнув майдан, і в мене ніхто не вистрілив. Шкляні двері універмагу були відчинені навстежень. Я увійшов у вестибюль і зупинився. Довкруги стояла тиша.
— Віро! — крикнув я.
— Стоять! — гаркнули десь наді мною. — Расстегнул куртку, быстро!
Я поволі розстебнув шкірянку й розвів поли, показуючи, що зброї при мені немає.
— Руки на затылок! По лестнице — пошел!
Насилу ступаючи нога за ногою, я підійшов до східців, які провадили на другий поверх. Дивно, але страху я не почував геть, — мене охопив якийсь крижаний спокій, в якому розчинилися геть усі тривоги. Так і в бою — перше збудження минає, а далі працюєш, як машина, не зважаючи на те, що тебе можуть застрелити… У вуха штовхнув багатоголосий гомін. Я підняв погляд — і, стоячи на пару сходинок нижче, побачив спочатку ноги в десантних черевиках, а потім і саму Віру Агафонову, котра держала мене під прицілом калаша.
— Иди… иди сюда, козлик! — прошепотіла вона й облизнула пошерхлі губи.
Я ступнув іще пару кроків і зупинився, наглядаючи, як дрижить її палець на спусковому гачку.
— Кру-гом! Вперед — шагом марш!
Виконуючи команду, я по-військовому розвернувся через ліве плече — й уздрів торгову залу з її вітринами, столами та всяким іншим причандаллям, складеним у барикади попід вікнами, й ціле кишло людей, котрі сиділи й лежали на підлозі, спідлоба косуючи в наш бік, і трьох дівчат у спортивних костюмах і з автоматами Калашникова, з котрих цю юрму порубати — як раз плюнуть було, а то й швидше…
— Вот он, пацанки! — озвалася ззаду Віра Агафонова. — Теперь вертушку дождаться — все будет ништяк!
Я кинув оком довкруги й утямив, що ситуація не така вже й кепська: тут було четверо стрільців, а решта, напевно, засіла нагорі, звідки можна було тримати під вогнем усю територію. Якась жінка з-поміж заручників обернула голову й глянула в мій бік. Я придивився уважніш і мало не вилаявся од несподіванки: в ній можна було, звичайно, упізнати Лесю Нгвамбе, — але для цього треба було мати ще й крихту фантазії! «Білі колготки» не церемонилися з нею: ліве око геть запливло здоровезним синцем, коси нагадували зачіску божевільної кавказької вівчарки, а гожий писок був якось неприродно вивернутий убік, — напевне, її добряче з'їздили по мармизі прикладом, коли брали в полон.
— О, — насмішкувато вигукнув я, — і ви тут, ваша королівська величносте! А казав же ж я, що ми з вами ще зустрінемося, правда?
Мене стусонули стволом по нирках. Віра Агафонова добре знала больові точки: хвилини зо три я просто звивався долі й кусав губи, не в змозі промовити й слова.
— Команда была: молчать! Что не ясно, казьол?
— Дайте мне его… мне, пацанки! — швидко заговорив інший голос. — Я же его урою, на хрен, щас… ну, пустите, пустите же меня к нему, суки!
Я розплющив очі й побачив чорняву дівчину, котра билася в руках своїх подруг.
— Да че ты, Выдра… не вспапашивайся! — сказала Віра Агафонова, забираючи в неї автомат. — Ну, нельзя, чтобы он так легко отделался… понимаешь?
— Да пустите… пустите, падлы! Он же Белку грохнул, ненаглядную мою… любовь мою единственную! — репетувала Видра, пориваючись до мене, і глянувши їй у вічі, я втямив, що вона перебуває під дією важких наркотиків. — С кем же я теперь буду спать, горемычная… ну, дайте, дайте мне казла, я на кусочки буду его резать!
Вона по-звірячому завила й раптом звисла на руках, наче мішок.
Ось він… фемінізм! — гірко подумав я, наглядаючи за тим, як її опускають під стіну. Починається все з гендерних досліджень… а кінчається — убивствами й наркоманією!
— Ну че ты, маленькая… нельзя же так! — Віра Агафонова втерла піт з чола й поправила ремінь автомата. — Мы вот поиграемся с ним, дерьмо заставим жрать… Людишек нельзя мочить — лучше им лапки оторвать, как лягушкам, и пускай дальше живут… наслаждаются жизнью! — На поясі затріщала рація. — Да, слушаю… Движения не наблюдается? Контрольное время — десять минут! Дальше? Мочим всю эту кодлу — и пропади оно все пропадом!
Я застогнав і помалу перевернувся на спину.
— Послухай, Віро… — озвавсь я ледве чутно. Вона хижо вишкірилася.
— Слышь, пацанки… петушок запел! Въехал наконец, что ему будет… — Вона присіла переді мною й заглянула в вічі. — А мы тебя, сладкий наш, сейчас будем кастрировать! А знаешь, за че?
— Ні, — прошепотів я, імітуючи безсилля, — не знаю… За що, Віро?
Її обличчя потемніло, а зіниці запульсували, то розширюючись, а то звужуючись до розмірів макового зерна.
— Слышь, Кукла… ножик с тобой? — обернулася вона до дівчини, котра держала мене під прицілом.
— Ну! Дать, что ли?
— Дай, касаточка! — Віра Агафонова взяла здоровецького стропоріза й, висолопивши гостренького червоного язика, з утіхою лизнула вістря. — У-у… кайф! Щас кастрируем тебя, нежный ты наш… а сделаю я это не потому, что ты урыл наших пацанок, нет! — Її руки ходили ходором, голос то пропадав, то піднімався до найвищих регістрів. — За то я кастрирую тебя, что такой вот, как ты… конь такой вот с яйцами… мразь вонючая…
— … зґвалтував тебе, еге? — допоміг я їй. Вона глянула на мене й знову лизнула вістря.
— Мне было пятнадцать лет! — хрипко видихнула вона. — У него был ножичек, вот как этот… понял, да? И он этот ножичек мне, девочке невинной, к горлышку…
— Й щоб помститися йому, ти стала спортсменкою? — насмішкувато поспитав я в неї. — І тому ти стала комсомолкою? І кагебісткою? І активісткою? І вбивцею, отакою, як ти є… тому ти стала, еге?
Її обличчя з великими чорними очима й гострим носом, котрий скидався на дзьоб ворони, перекосилося кривою посмішкою. Вона кивнула вістрям ножа на Куклу, яка стовбичила над нами.
— Видишь Куколку, золотончик мой? Красивая пацаноч-ка — щечки как фарфор, глаза как агаты, фигурка… ух! Трахнул бы ее, да? — Я кивнув, і вона ще раз ошкірилася своєю жахливою посмішкою. — А вот хрен тебе на рыло, жеребец вонючий! Куколку я трахаю, любезницу мою, лапочку мою сладкую. а ты, казлина, больше никого уже трахать не сможешь!
Вона махнула ножем, і мої джинси репнули в паху, наче їх бритвою хто розтяв. Сього ж менту Видра, яка сиділа під стіною, стрепенулася й плигнула, хапаючи її за руку.
— Дай, я его урою, Коблиха! — завищала вона. — Дай мне, дай… за Белочку дай мне его порезать, сука!
Коблиха, подумав я насмішкувато… ну-ну!
— Кукла… помоги! — крикнула Віра Агафонова, відкида-ючись назад, але Видра вчепилася за ножа й потягла його до себе, а потім, утративши рівновагу, зненацька повалилася на нього всеньким тілом.
Довгий клинок з рівчачком для стікання крови увійшов попід ребра, наче в масло.
— Выдра… ты че, проститутка! — злякано скрикнула Кукла, кидаючись до неї…
… але я, випрямляючись мов пружина, захльоснув її одною ногою вище ступні, а другою за п'яту — й, підсікаючи, повалив додолу. Коблиха відреагувала блискавично — я простяг руку до її автомата, однак вона випередила мене, і єдине, що здужав я вчинити, це схопити його за накладку і рвонути вгору. Постріл бахнув над самісіньким вухом; балістична хвиля оглушила мене, як обухом, але я, тримаючи автомат одною рукою, простяг другу і, вхопивши Коблиху за горло, повалив її горізнач. Вгорі майнула тінь; я обернувся — й уздрів Куклу, яка випростувалася на всенький зріст, прикладаючи автомат до плеча; удар об підлогу не забив їй памороки, на що я так сподівався, й ось уже ствол глянув мені в вічі… аж зненацька він хитнувся й, описавши круту дугу, пірнув униз — Кукла стояла й хилиталася туди-сюди, а замість голови в неї було щось таке, як розтрощений гарбуз, із якого текла густа коричнево-сіра маса; сього ж менту в вухах наче репнула пробка, й по барабанних перетинках ударила шпарка, наче вогонь, автоматна черга — я глянув убік і побачив, що дівчина, яка чатувала заручників, лежить долі, а коло неї стоїть Леся з автоматом в руках і, вирячивши очі, смалить у білий світ, як у копійку.
- Предыдущая
- 34/35
- Следующая
