З погляду вічності - Загребельный Павел Архипович - Страница 6
- Предыдущая
- 6/59
- Следующая
Того разу ми, як і завжди, побували в Скрипайці, вчитель показав нам якісь там бруньки, якусь травичку, якісь квіточки; ми повернулися до міста втомлені й щасливі, що вдалося бодай півдня не сидіти в школі, а поганяти на вільній волі. І ось тут зродилося оте й проскочило поміж нами, мов електрична іскра: «Єнька поцілував у Скрипайці Олю Доць». Одні це сприйняли байдуже, другі хихикали, треті обурювалися, мене ж просто різонуло по серцю. І не тому, що я міг бути закоханим у Олю Доць. Закоханий у шостому класі — це звучить смішно. Ми ще не знали тоді, що це таке, хоч якась симпатія, щось там таке вже існувало поміж нас: вже визначалися пари, писалися записочки, погляди ставали довшими, в мові вчувався підтекст. Але Оля Доць? Біленьке, тоненьке дівчисько, трохи хворобливе, з несміливою посмішкою, навіть не дівчина, а якийсь середній рід — раптом цілувалася з Єнькою! І саме з Єнькою. І саме з Єнькою, з моїм товаришем, якого я любив, але з яким у нас, може, саме завдяки любові існувала вічна конкуренція. І він вигравав у мене у всьому; йому щастило першому одержати найвищу оцінку, першим прибігти до фінішу на стометрівці, стрибнути вище за мене, він перший навчився плавати, всюди був перший, перший, перший. Хоч я вже тоді починав розуміти, що я вродливіший, що в мені, здається, трохи більше жвавості розуму, більше впертості. Але йому все само давалося до рук. І Оля Доць! Це було просто неймовірно! Другого дня я не пішов на уроки, пробрався в Скрипайку, довго блукав там, пообдряпувався серед кущів, падав на слизьких глинястих крутоспадах... Чого я там шукав? Мені хотілося знайти, уявити, відгадати те місце, де могло статися оте. Я шукав той кущ, той сховок, ту западину, де вчора могли б сховатися ті двоє для отого. Чи я знайшов? Не знаю. Скрипайка була ще по-весняному гола, кущі дряпалися немилосердно, не пускаючи в свої притулки, але як тільки ти долав цей колючий опір, виявлялося, що за кущами нічого немає, жодного сховку, жодного прихистку. Скрипайка лежала відкрита для всіх поглядів, просто безглуздям було припустити, що така несмілива дівчина, як Оля Доць, могла б отут дати себе поцілувати. Та чи й був насправді той поцілунок? Може, його й не було, але я розумів, що він міг бути тільки на тій підставі, що Єнька завжди мене випереджав. У всьому. То чому б не мав випередити й у поцілунку?
Згодом я спробував реваншувати. Довго вистежував Олю і якось взимку, коли ми затрималися на гуртку, мовби ненароком, пішов разом із нею, збрехавши, що маю справу на тій вулиці, де вона живе. Коло воріт свого будинку Оля махнула мені, але я сказав, що в під'їзді в них, мабуть, темно, а отже, там можуть бути хулігани, і хоч вона засміялася від мого припущення, але я не зважав на її сміх і провів тепер уже відверто її до під'їзду, а там ухопив за комір пальта, притиснув до себе і... Цей поцілунок і досі сидить у мені, як докір сумління. Губи в Олі були сухі, як два мотузочки. Здається, мої були не кращими. Обоє ми не відчули нічого, окрім розгубленості й переляку. Оля мовчки вирвалася й побігла по сходах, а я стрімголов кинувся з під'їзду.
Чи був тоді в Скрипайці той поцілунок, чи ні, але моральна зверхність однаково належала Єньці.
Тепер Єнька став Геном і знов, здається, володів пріоритетом, бо вже встиг полаятися з батьком, покинути дипломатію й столицю, повернутися туди, звідки виїздив разом зі мною, але я повернувся просто в первісний стан без надій і сподівань, а в Гена було тут те, ради чого він збунтувався.
— Ти мені її покажеш,— сказав я, стоячи перед «Діловим клубом» і відчуваючи якусь непевність у серці. Головне в молодості, що ти точно знаєш,— сумно в тебе на душі чи весело. А тут ось виходило так, що я не знав. Було якесь смоктання під ложечкою, якесь мовби передчуття, щось схоже на те, як збираєшся кинутися в холодну воду. Чистісінькі дурниці.
— Однаково ж ти її мені покажеш,— сказав я знову вперто,— то чи варто відкладати? Льоня Шляхтич — це був твій хід конем. Ну, не вийшло. Нічого страшного.
Ген мовчав. Мовчав вороже, як мені здалося. Він нічого не знав про радісно-сірі очі в лісовій хатині, він взагалі нічого не знав, оцей щасливчик Ген, якому все в житті давалося без жодних зусиль, він нічого не знав і тому боявся за мене. Бо якщо в нього було кілограмів з вісімдесят першокласних баскетболістських кісток, то в мене їх теж було не менше, але я вважав, що мої кістки все ж таки трохи краще відшліфовані, головне ж — вони набагато міцніше вляглися й допасувалися одна до одної після того, як їх перетрусило в танку. А Гена ніде не трусило.
— Ти не бійся,— сказав я,— хіба я не твій друг?
— Так, ти мій друг,— сказав Ген,— єдиний друг,
— От і домовилися. Де вона живе?
— Не знаю.
Я свиснув. Ось переді мною стояв продукт епохи. Відмовитися від мандрів по світу, розсваритися з близькими, кинути все, рискнути всім. І заради чого? Може б, з Гена вийшов колись генеральний секретар ООН (десь би й мене там прилаштував), може б, йому пощастило знайти формулу вічного миру, а він кинувся в безглузду пригоду, закохався в дівчину, про яку не знає нічого, не відає навіть, де вона живе, хоч у нашому місті сховатися просто неможливо, тут усі знають усе про кожного.
«В неї що — немає прописки? Чи, може, вона не як усі звичайні люди і живе десь під водою?» Я хотів спитати про це, але не спитав, тільки подумав і якийсь час пильно дивився Генові в очі.
— Ти не помиляєшся,— червоніючи, вибелькотав Ген,— вона справді не така, як усі.
— Ще б пак! Хотів би я бачити дурня, у якого дівчина була б, як усі. Але ти вгадав мої думки. Це свідчить про те, який гострий ум загубила наша дипломатія.
— Не смійся,— забелькочувався ще глибше Ген,— вона справді незвичайна.
— А в неї хоч ім'я є? Чи для повноти своєї незвичайності вона визначається формулою?
— У неї все незвичайне.
— Слухай, а ти в лікаря був? — поцікавився я, вже насправжки тривожачись за свого друга.
— Ти не зрозумієш, поки не побачиш її сам.
— Як же я можу побачити її, коли ти не знаєш, де її шукати.
— Знаю,— сказав він майже гордо.
— А казав: не знаєш.
— Не знаю, де живе, але знаю...
Я подивився на нього з неприхованою стривоженістю.
— Ти зустрічаєшся з нею на роботі?
— Ні. Майже ні.
— То де ж у чорта! — не витерпів я.
Він таки боявся мене, тепер я це вже знав напевне, тому Ген і крутив, вдаючи дурника.
— Ми йдемо чи ми не йдемо?
— Та вже гаразд,— сказав він неохоче і похнюплено поплентав через вулицю.
Недалеко ми й зайшли.
В нашому місті є шматок вільного простору між поштою і готелем. Там колись стояв незграбний кіоск з пивом, потім кіоск прибрали і насипали велику клумбу, велику й високу, ще вищою вона здавалася (мов степова могила) від дуже модних на півдні канн — індійські, чи що, квіти, які цілу весну й ціле літо дмуть угору та вгору, розгортаючи свої широченні листки, а під осінь розквітають червоним і так у своїй вогняній червоності входять майже в самі сніги. Клумба розташована була в такому місці, де оком ти за неї майже не зачіпався. Багато в місті є таких кутків, навіть найкращі будинки можуть бути поставлені так, що ти все життя проходитимеш повз них і не помітиш їхньої вишуканості чи там нещоденності. Бо в місті все підкоряється законам пересувань людських. Аби щось помітити, потрібна якась відстань і потрібна також зупинка бодай коротка. А коли ти квапливо пробігаєш, притираючись до фасаду, то мільйон разів пробіжиш, а коло чого пробіг — зарізати тебе,— не скажеш, не згадаєш. До таких місць належала й клумба. Повз неї йшли. Завжди йшли, не зупиняючись, завжди квапилися, штовхалися, бо це був центр міста, тут з'єднувалися всі шляхи й інтереси.
І ось Ген привів мене до тої клумби, але привів не для того, щоб бігли ми кудись далі, як бігали колись багато разів, а щоб приєднати мене до чудернацької купи молодиків, які обрали за місце свого побачення саме оцю клумбу, оце найнезручніше з погляду інтимності місце, найклопітливіше і найбагатолюдніше, бо люди валом валили повз клумбу в усіх напрямках, влаштовувалися не так, щоб і погано. Вибрали за клумбою тихий закуток, були розставлені на асфальті майже по колу, з проміжками, крізь які легко б пройшов хтось при бажанні. Я спостеріг ці проміжки відразу, відзначивши їхню доцільність, бо в середині кола, утворюваного тими хлопцями, стояла дівчина, стояла вільно, незалежно, невимушено, і оті проходи існували, ясна річ, для неї. Вони підкреслювали її цілковиту незалежність в той час, як майже геометрично точна форма кола, де розташувалися хлопці, свідчила про залізний закон залежності, в якій перебували всі вони, але від кого — це ще належало мені відкрити.
- Предыдущая
- 6/59
- Следующая
