З погляду вічності - Загребельный Павел Архипович - Страница 5
- Предыдущая
- 5/59
- Следующая
Коли я після свого невдалого танкового вимаршу повернувся додому (перед тим мене довгенько тримали «на витяжці» в госпіталі, так що я став ще довгов'язіший), то приємно здивований був, що Льоня Шляхтич працює інженером у нашому цеху. Дізнався ж я про це від... Єньки, хоч зовсім не сподівався його зустріти. Єньчин батько одержав нове призначення на роботу в столиці, Єнька теж рвонув за ним слідом, і хоч ми не листувалися, поки я відслужував свої танкові частини, але, виходячи з теорії про те, що «дружба не іржавіє», я мав надію побувати в Єньки в столиці. А ще в мене була таємна надія рвонути звідти в окаянні танкові ліси та пошукати біленьку хатку посеред них, а в тій хатці — радісно-сірі очі. Аж ні. Єнька сидів у «Діловому клубі», в тій самій квартирі, що й давніше, бо, виявляється, своє помешкання вони передбачливо закріпили за якоюсь своєю тіткою — і от згодилося. Взагалі я помітив, що багато хто з тих, кого підвищують по роботі та ще й переводять до більшого міста, мають милу звичку лишати в містах менших сліди свого перебування у вигляді тещ, тіток, племінниць і племінників. Мабуть, цю ідею вперше подав блудний син: мовляв, хоч де тиняйся, але на всяк випадок май місце, куди міг би вернутися, як припече.
Єнька вимахав таким маслакуватим баскетболістом, що аж ну! Але в мені теж кісток було чимало, і кістки хіба ж такі, надто після того, як їх перетрусило в танку. Ми поборюкалися трохи з Єнькою, потім я спитав: «Як же це ти?» — «Полаявся з предком,— відказав Єнька.— В одну душу вирішив з мене зробити дипломата. В нас там усі звихнулися на дипломатах. А який з мене дипломат, коли не можу вивчити жодної іноземної мови! Плюнув на все і вернувся на завод. Вколюю...» Я ще точно не знав, але здогадувався, що Єнька бреше. Ну, хто б це відмовився від дипломата! Тільки подумати: Париж, Нью-Йорк... Взаємини наші з Єнькою завжди будувалися на принципах цілковитої одвертості, тому я сказав йому: «А брешеш же!» — «От і не брешу!» — гукнув Єнька, але в тому вигуку бриніла нещирість, через що я повторив: «А таки брешеш!» — «Якби брехав, то чого б мав сюди їхати? Це — раз. А друге — я зараз підручним у самого Чемериса. Можеш оцінити?»
Це я міг. Бо Чемерис вважався найкращим прокатником не тільки в нас на заводі, а в усьому Союзі. А може, й у світі не було такого спеціаліста по холодній прокатці труб. То взагалі був не чоловік, а якийсь механізм. Мовчазний, сердитий, безвідмовний. Якщо вже він узяв до себе Єньку... Поклавши мене на лопатки, Єнька вирішив додавлювати до кінця: «І ніякий тепер я не Єнька. В цеху мене звуть Євгеном, а в побуті можеш називати коротше: Ген».
І тут мені крізь далеч сяйнули сірі-пресірі очі, і я враз збагнув, через яку дипломатію опинився Єнька в нашому місті. Бо Євгеном його справді могли звати в цеху, але хто б ото міг перейменувати з Єньки на Гена? Нові друзі?.. «Признавайся,— підступився я до нього,— признавайся, хто вона. Як її звати?»— «Ти що, божевільний!» — закричав Єнька з майже містичним жахом у голосі. «Вона блондинка і дуже висока й гнучка, як лозина»,— наступав я. «Ти ошалів! — ще голосніше закричав він.— Хто міг тобі таке наплести?» — «А ніхто й не плів,— спокійно засміявся я.— Просто сам догадався. Залізна логіка. Скажеш, помилився?» — «Ну, гаразд, ти мій друг, і я тебе познайомлю,— майже простогнав Єнька.— Але перед цим ми повинні зайти до Шляхтича, він хотів тебе бачити. Може, забере в свою зміну... Шляхтич — го-го! Та побачиш».
Ми вирушили до Шляхтичів, але Льоні вдома не застали. За столом сидів дядя Вася і, видно, нудьгував. «По чарочці? — спитав він нас.— Відсвяткуємо прибуття». Згоди не питав, мерщій затяг нас до столу і заходився коло буфета.
Я забув сказати, що дядя Вася Шляхтич мав звання Героя Радянського Союзу, але про це можна розповісти й згодом, бо поки що його геройство не мало прямого відношення до наших справ.
По чарочці ми випили по маленькій-маленькій, бо більше дядя Вася не дав, та й нам не дуже кортіло, бо якщо казати про Єньку, або про Гена, як його тепер, мабуть, доведеться величати, то його серце вже давно перебазувалося в ті не відомі ще мені місця, де була ота висока й білява, що ж до мене, то мною теж оволодів біс цікавості.
Вже коли мені не пощастило побачити Шляхтича-інженера, то я мав хоча б одним оком кинути на те біляве диво, яке поламало Гену всю його дипломатію, вирвало його з столиці й пожбурило сюди, в первісний стан, так би мовити.
Дядя Вася зміркував, що затримувати гостей не варто. Мовчки, ніби нас уже й не було тут, прибирав він зі столу, тяжко припадаючи на ліву ногу, від чого його велике тіло загрозливо погойдувалося — ось-ось упаде, а вже коли б такий велетенський чоловік упав, то хто б його спромігся поставити на ноги? Але Шляхтич-старший не падав. У нього було попрострелюване, здається, все, що може бути прострелене в людини: нога, плече, легені, проте він ніколи не скаржився на рани, нікому не розповідав про них, тільки час од часу лягав до госпіталю, і тоді я чув, що у «дяді Васі відкрилася рана». Рани відкривалися, мов якісь пекельні пляшки. Важко було уявити собі, як це в тілі такого могутнього чоловіка живе своїм злим життям рана, як вона зненацька «відкривається», загрожуючи найбільшими лихами, ще більший подив викликало в мене те, що лікарі безсилі раз і назавжди приборкати ті рани, щоб вони зникли і більше не ятрилися. «Медицина безсила»,— і чиїсь розведені руки. Або ж: «Медицина всемогутня!» — і по-півнячому груди. А тим часом у тілі дяді Васі щороку «відкривалися» то та, то інша рани.
Він мовчав і про свої рани, і про своє минуле. Літні люди, якщо вони мудрі, завжди мовчать. У них є що згадати, вони наповнені минулим, їм потрібна тиша для роздумів. Коли на старість чоловік галасує і розмахує руками, так і знай, що дурень. Такий усе життя прогаласував, путнього нічого не зробив і йде до фіналу без нічого, як без нічого приймав колись старт.
— Радий, що застав вас у доброму здоров'ї, дядю Васю,— сказав я на прощання.
— Добре, що й ти не розсипався на крутому повороті,— добродушно відбуркнув Шляхтич-старший. Він натякав, власне, на те, що я, мов найостанніший тюхтій, не втримався на крутому повороті, мене викинуло, як шмаркача, як дерев'яний цурупалок, як незграбне опудало в метр вісімдесят шість завдовжки. А от його, дядю Васю, хоч як кидало життя, хоч які були повороти, але він утримався, та й усі майже утримуються, коли це справжні люди, а не такий кисіль, як Митько Череда.
— Я багато чого зрозумів, дядю Васю,— присоромлено сказав я, щоб хоч що-небудь сказати.
— Аби кожного отак ще молодим, щоб розумів.— Шляхтич не докінчив, він міркував зовсім не так, як я, може, на його думку, оті, що вилітали на крутих поворотах і боляче билися об землю, могли стати в житті вартіснішими, аніж усі благополучники.
— Бачу, маєте свої справи, шмаляйте, хлопчики!
Ми покинули помешкання, в якому вже давно не було жінок, чисте, сумне, якесь мовби гірке помешкання, спустилися по сходах, поминули зал, де точилася різанина в «козла».
Ген, мабуть, хотів од мене відчепитися, може, й до Шляхтичів завів, сподіваючись, що мене там затримають, тепер він завагався на другому поверсі, мовляв, чи не піти собі додому, але я твердо повів його на вулицю, мені хотілося до міста, бо не для того ж я повертався додому, щоб сидіти в чотирьох стінах і снувати спогади, яких ще майже не мав, а той, єдиний спогад про сірі очі, штовхав мене кудись у колотнечу, у вировиння, до людей безтурботних, а такими могли бути тільки молоді, молоді й молоді.
Ми стояли перед «Діловим клубом», і я відчував, як Гену кортить дременути від мене, та він не знав того, як мені ще більше кортіло не випускати сьогодні його з рук.
Ген завжди умудрявся випереджати мене. У всьому йому щастило. Ніколи не забуду випадку, який стався, коли ми вчилися ще в шостому класі. Ми ходили тоді за місто в Скрипайку. Ми ходили в Скрипайку щовесни, туди водив нас учитель природознавства. Місто лежало на краю степу, рівного й голого, а Скрипайка прорізала степ, мов зморшка натруджену долоню; це був глибокий яр, давній, крутий, весь у колючих заростях терну, глоду, шипшини, на його краях росли навіть покарлючені дубки й притиснуті до землі палючими степовими вітрами берестки. Такі яри колись, здається, називали байраками, наша ж Скрипайка мала власне ім'я, бо щось у ній справді було від скрипок. Повесні над нею зависали непорушно жайворонки, висипаючи на землю свої виспіви, а влітку серед цупких, до дзвону висхлих трав вигравали на тисячах скрипочок степові коники, і тоді весь яр і вдень і вночі звучав, мов велетенська казкова скрипка. Що там творилося взимку, сказати важко, бо взимку ми туди не ходили, та й ніхто не ходив; Скрипайка лежала забита майже вщерть снігами, мовчазний холод сковував її всю, але хіба ж ім'я дається на всі пори року? Видно, назвав Скрипайку хтось повесні або влітку, так воно й зосталося.
- Предыдущая
- 5/59
- Следующая
