Юність - Азимов Айзек - Страница 7

• Предыдущая
• 7/8
• Следующая

— Але ж досі не націлювали, — зауважив Рудий з деяким острахом.

— Все, з мене досить. Я більше не збираюся стриміти тут, чекаючи, поки мене дезінтегрують. Я йду по батька.

— Боягуз! Нікчемний боягуз!

— Ну й нехай. Називай мене як хочеш, та якщо ти зараз до них полізеш, вони тебе знищать. Почекай, то побачиш, однак ти сам будеш в усьому винен.

Він подався до вузьких кручених сходів, що вели з горища вниз, та, ледь досягши їх, ураз позадкував.

На горище піднімалася мати Рудого. Захекана, вона все ж усміхалася до Скіпки — як-не-як, гість.

— Рудий! Гей, Рудий! Ти тут, нагорі? Не здумай ховатися. Знаю, ти тримаєш їх десь тут. Куховарка бачила, куди ти гайнув із м’ясом.

— Привіт, ма! — голос Рудого тремтів.

— Ану покажи мені цих бридких звірів. Я сама простежу, щоб ти їх зараз же десь подів.

Кінець! Та хоч на нього чекала неминуча покара, Рудий відчув, як із плечей впав тягар. Принаймні за нього вирішуватимуть інші.

— А вони тут, ма. Я їм нічого, ма, не зробив. Я не знав. Вони такі схожі на маленьких звіряток, і я подумав, що ти дозволиш мені їх тримати. Я не брав би м’яса, але ж вони не їли ні трави, ні листя, а куховарка ніколи нічого мені не дасть, навіть якби я й попросив. Я не знав, що то фарш на обід…

З переляку він не усвідомлював, що мати не чує його торохтіння, а, втупивши застиглі очі в клітку, тонко й пронизливо верещить.

— Скромний похорон — це все, що ми можем для них зробити. Не варто привертати уваги громадськості, — саме казав Астроном, коли раптом почулися зойки.

Дружина Промисловця ще не зовсім оговталась, коли прибігла до них. Кілька хвилин чоловік не міг нічого від неї добитися. Нарешті вона заговорила:

— Кажу тобі, вони в повітці. Я не знаю, хто вони такі. Ні, ні…

Вона вчепилась у Промисловця, коли той намірився туди побігти.

— Сам не йди. Звели комусь із робітників узяти рушницю. Кажу тобі, нічого схожого я зроду не бачила. Маленькі страхіття з… з… я не можу пояснити. Подумати тільки, Рудий доторкався до них і намагався нагодувати. Він тримав їх у руках і годував м’ясом,

— Я лише… — почав був Рудий.

— То не… — спробував додати Скіпка.

— Ну й шкоди ви сьогодні наробили, хлопці, — швидко урвав їх Промисловець. — Марш додому! І ні звуку мені! Ні звуку! Мене не цікавить, що ви там хочете сказати. Я вас вислухаю пізніше, а тобі, Рудий, обіцяю добрячого прочухана.

Він обернувся до дружини:

— Хоч би які вони не були, цих тварин треба вбити.

А коли впевнився, що дітлахи одійшли далеченько, додав:

— Ну, заспокойся, заспокойся. Діти цілі, й, зрештою, нічого жахливого вони не зробили. Лише знайшли собі нову забаву.

— Пробачте, мем, — уривчасто запитав Астроном, — а ви не могли б описати цих тварин?

Промисловцева дружина похитала головою. Вона все ще не володала язиком.

— Можете ви мені лишень сказати, чи вони…

— Даруйте, але я маю спочатку її заспокоїти. Ви не образитесь? — вибачився Промисловець.

— Хвилинку. Будь ласка. Лише хвилинку. Вона сказала, що ніколи не бачила таких звірів. Безперечно, дивно зустріти геть невідомих тварин у такому маєтку, як ваш.

— Пробачте. Побалакаймо про це пізніше.

— Якщо тільки ці невідомі тварини не здійснили посадки сьогодні вночі.

Промисловець на крок відступив від дружини:

— Чи не хочете ви сказати?…

— Гадаю, нам краще податись до повітки, сер.

Хвилину-другу Промисловець пильно дивився на Астронома, потім ураз крутнувся і побіг, що було зовсім на нього не схоже. Астроном — слідом. Позаду чулося жіноче голосіння, на яке ніхто не звертав уваги.

Промисловець дивився на клітку, не відводячи очей. Глянув на Астронома, знову перевів погляд на клітку:

— Вони?

— Вони, — відповів Астроном. — Поза всяким сумнівом, ми їм так само огидні, як і вони нам.

— Що вони кажуть?

— Що їм тут страшенно незручно, що вони стомилися й навіть хворі, але надто хвилюватися не варт, а ще кажуть, що хлопці з ними добре поводилися.

— Добре поводилися! Схопили, посадовили у клітку, годували травою та сирим м’ясом! Ану, як мені з ними поговорити?

— Для цього потрібен певний час. Зосередьтесь на якійсь думці. Намагайтеся почути. У вас усе вийде, тільки, може, не одразу.

Промисловець спробував. Він аж скривився від напруги, весь час повторюючи подумки: «Хлопці не знали, хто ви».

І раптом усвідомив, що йому відповіли: «Ми це чудово знали. Як і те, що вони не мають на думці нічого лихого, тож і не атакували їх».

«Не атакували?» — подумав Промисловець, від зосередження не помічаючи, що говорить уголос.

«Так, звичайно, — дістав він відповідь. — Ми озброєні».

Одна з маленьких потвор у клітці піднесла догори якийсь металевий предмет, і зненацька на покришці клітки й на даху повітки з’явились дірки зі звуглілими краями.

«Гадаємо, — телепатували створіння, — дах неважко буде полагодити».

Промисловець відчув, що більше не здатен зосередитись на передаванні думок. Він обернувся до Астронома:

— І маючи отаку зброю, вони дозволили схопити себе й ув’язнити? Не розумію.

І одержав спокійну відповідь: «Ми не скривдили б дітей представників розумної раси».

Смеркалося. Промисловець навіть і не помітив, що пропустив вечерю.

— Ви й справді вважаєте, що корабель злетить? — поцікавився він у Астронома.

— Певний, якщо вони так кажуть. Сподіваюсь, їхнього наступного візиту доведеться не так-то вже й довго чекати.

— І коли вони повернуться, — енергійно підхопив Промисловець, — я, як і було домовлено, виконаю свої зобов’язання. Більше того, зроблю все можливе й неможливе, щоб їх визнав світ. Можна лише захоплюватися істотами, які не скривдять дітей, хоч би як їх на це підбивали. І знаєте… мені не хочеться цього казати…

— А все-таки?

— Наші діти. Ваш і мій сини. Я майже пишаюся ними. Уявіть лише, схопити цих істот, годувати чи принаймні намагатися нагодувати їх, переховувати. Ну й зухвалість! Рудий сказав, то була його ідея: завдяки їм одержати роботу в цирку. Тільки уявіть!

— Юність! — відказав Астроном.

— Старт скоро? — поцікавився Торговець.

— За півгодини, — відповів Дослідник.

На них чекала самітна подорож. Решта сімнадцятеро членів екіпажу загинули, і прах їхній лишився на чужій планеті. Вони повертатимуться на пошкодженому кораблі, і керування ним цілком ляже на плечі Дослідника.

— Що за вдалий хід — не зачіпати тих дітлахів! Ми матимемо дуже вигідний контракт, дуже вигідний.

«Бізнес», — майнуло в Дослідника.

— Дивись, як вони вишикувалися, проводжаючи нас. Всі до одного, — сказав Торговець. — Чи не надто близько вони підійшли, як ти гадаєш? На цьому етапі наших стосунків не хотілося б обпалити когось із них при старті.

— Відстань безпечна.

— Ото страхіття, правда ж?

— Досить приємні внутрішньо. Навіть подумки доброзичливі.

— А з вигляду й не скажеш. Надто той, малий, який нас перший знайшов.

— Вони звуть його Рудий.

— Потвора і таке ім’я. Аж смішно. Йому й справді шкода з нами прощатися. До мене лише не доходить чому. Наскільки я зрозумів, він утратив нагоду пристати до якоїсь там організації, але я не доберу, до якої саме.

— До цирку, — коротко відповів Дослідник.

— Що? Яке зухвале чудисько!

— Чом би й ні? А що б робив ти у своєму світі, побачивши такого заброду, як він? Якби знайшов його, сонного, на Землі? З червоними мацаками, шістьма ногами, псевдоподіями й таке інше?

• Предыдущая
• 7/8
• Следующая