Юність - Азимов Айзек - Страница 6

• Предыдущая
• 6/8
• Следующая

— Бо вона мусила двічі виконувати одну й ту саму роботу. Вона вже казала, що хоче піти від нас. Не так легко знайти гарну куховарку. Пригадай-но попередню.

То був поважний аргумент.

Промисловець неуважно обвів очима кімнату:

— Гадаю, ти маєш рацію. Але ж його наче нема. Коли з’явиться, я з ним поговорю.

— Можеш зараз. Он він іде.

Рудий зайшов до вітальні й бадьоро запитав:

— Здається, вже час обідати?

Малий перевів погляд з батька на матір, намагаючись якнайшвидше зметикувати, що означають їхні застиглі обличчя.

— Хоча спочатку треба вмитися, — промовив він і рушив до дверей.

— Хвилинку, сину, — зупинив його Промисловець.

— Ну що?

— Де твій маленький друг?

— Десь тут, — недбало кинув Рудий. — Ми спершу гуляли разом, потім я озирнувсь — а його вже нема.

То була чистісінька правда, і Рудий почувався впевнено.

— Я сказав йому, що пора обідати. Нагадав йому ще раз: «Здається, скоро обід». А потім сказав: «Нам треба вертатись». Він погодився: «Гаразд». Ну я й пішов собі, аж біля струмка озирнувся і…

Астроном, відвівши очі від журналу, який доти безцільно гортав, урвав цю балаканину:

— За мого хлопця не варто хвилюватись. Він цілком самостійний. Не треба його чекати.

— Обід однаково не готовий, докторе. — Промисловець знову повернувся до сина. — І якщо вже ми торкнулися цієї теми, сину, то так сталося через нестачу деяких продуктів. Тобі є що сказати?

— Мені?

— Хоч як не хочеться, доведеться пояснювати. Навіщо ти взяв фарш?

— Фарш?

— Так. Фарш, — підтвердив Промисловець, терпляче чекаючи відповіді.

— Розумієш, я трохи…

— Зголоднів, — підказав батько. — Так, що накинувся на сире м’ясо.

— Ні. Воно просто було мені потрібне.

— Для чого?

Рудий знітився й не відповідав.

Знову втрутився Астроном:

— Якщо дозволите, кілька слів. Пам’ятаєте, якраз після сніданку заходив мій син і цікавився, чим годувати тварин.

— Так, так, справді. Як же я міг забути? Отже, Рудий, ти взяв його для якогось нового звіряти?

Рудий був обурений. Оговтавшись, він запитав:

— Ти хочеш сказати, що Скіпка зайшов сюди і все розповів? Розбовкав про моїх тваринок?

— Та ні. Він просто запитав, чим годують тварин. Та й годі. Якщо він обіцяв мовчати, то дотримав слова. Ти сам себе виказав, дурнику, намагаючись обійтися без дозволу. Так що це — крадіжка. Ну то що ж, є у тебе тварина? Тільки чесно.

— Еге ж, тату, — ледь чутно прошепотів Рудий.

— Добре, тобі доведеться з нею розпрощатись. Ясно?

Тепер утрутилася мати:

— Ти хочеш сказати, Рудий, що тримаєш у себе хижака? Адже він може тебе вкусити, матимеш зараження крові.

— Вони ж маленькі, — голос Рудого тремтів. — І ледь ворушаться, коли до них доторкнешся.

— Вони? Скільки ж їх у тебе?

— Двоє.

— Де вони?

Промисловець узяв дружину за руку.

— Досить катувати дитину, — стиха промовив він. — Якщо Рудий обіцяє їх позбутися, то так і зробить, цього покарання вистачить.

І одразу про той випадок забув.

Наприкінці обіду до їдальні увірвався Скіпка. На якусь мить зніяковів, потім вибухнув майже істерично:

— Мені треба побалакати з Рудим. Я маю щось йому сказати.

Рудий злякано підвів очі, але втрутився Астроном:

— Твою поведінку не назвеш чемною. Ти примусив себе чекати.

— Пробач, тату.

— Та не лайте хлопця, — озвалася Промисловцева дружина. — Хай побалакає з Рудим, як хоче. І нічого страшного, що він запізнився.

— Мені треба поговорити з ним наодинці, — наполягав Скіпка.

— Це вже занадто, — намагаючись говорити лагідно, сказав Астроном. Видно було, що якби не присутні, він дав би волю роздратуванню. — Сідай за стіл.

Скіпка скорився, але їв, тільки коли на нього хтось дивився. І навіть тоді було помітно, що йому не до обіду.

Рудий перехопив його погляд. В його очах було німе запитання: «Тварини втекли?»

Скіпка ледь похитав головою. І прошепотів:

— Ні, та…

Астроном суворо поглянув на сина, і Скіпка затнувся.

Після обіду Рудий вислизнув з кімнати, зробивши другові ледь помітний знак іти за ним.

Мовчки вони попрямували до струмка.

Аж ось Рудий рвучко обернувся до свого супутника:

— Слухай, ти навіщо сказав татові, що ми годуємо тварин?

— Не казав я. Лише запитав, чим їх годують. То різні речі. Я не сказав, що ми їх годуємо. Та й взагалі, Рудий, не в тім діло.

Однак той правив своєї:

— А потім куди тебе понесло, га? Я думав, ти вертаєшся додому. Вони на мене накинулись, наче я винний, що тебе нема.

— Таж про це я й хочу тобі розповісти, якби тільки ти стулив на хвилинку рота й послухав. Ти ж мені й слова не даєш вимовити.

— Ну давай, що там у тебе, кажи.

— Та кажу ж, кажу. Я повернувся до зорельота. Наші старі вже пішли, і я хотів глянути, що там таке.

— То не зореліт, — похмуро зауважив Рудий.

Йому нічого було втрачати.

— А от і зореліт. Я зазирнув усередину крізь ілюмінатори. Дивлюсь, а вони всі мертві. — Видно було, що Скіпку нудить. — Вони мертві.

— Хто?

Скіпка зірвався на крик:

— Тварини! Такі самі, як наші! Та тільки вони не тварини. Вони — прибульці з інших планет.

Рудий мало не скам’янів. Йому й на гадку не спало не повірити Скіпці. Надто вже той був схвильований новиною.

— Ну й ну, — спромігся він нарешті.

— То що ж ми робитимемо? Ох і перепаде ж нам, як батьки дізнаються. — У Скіпки аж мурашки поза шкірою поповзли.

— Краще випустити їх, — сказав Рудий.

— Вони наскаржаться на нас.

— Вони не знають нашої мови. Якщо вони з іншої планети.

— Знають. Бо я пам’ятаю, як батько, думаючи, що мене немає в кімнаті, про щось таке розмовляв із мамою. Він розповідав про якихось прибульців, які вміють спілкуватися подумки. Щось на зразок телепатії. Я думав, він фантазує.

— Ой лишенько! Що ж нам… стривай, — Рудий звів очі на Скіпку. — Як же я забув, тато наказав мені позбутися тварин. Давай їх десь закопаємо чи в струмок укинемо.

— Він наказав?

— Він примусив мене признатись, що я маю тварин, а потім сказав: «Позбудься їх». Треба виконувати наказ. Хоч би там що, не можу ж я не послухатись тата.

У Скіпки відлягло від серця. Тепер вони мали цілковите право так і вчинити.

— Тоді не зволікаймо, поки вони не докопались. Ох і перепаде нам на горіхи, якщо вони дізнаються.

Вони помчали до повітки, жахливі картини вже проносилися в їхній уяві.

Тепер, коли хлопці знали, що це «люди», вони дивились на них зовсім інакше. Як тварини вони цікаві, як «люди» — огидні. Їхні очі — раніше невиразні крихітні цятки — тепер, здавалося, з неприхованою злістю стежили за ними.

— Чуєш писк? — прошепотів Скіпка.

— То, мабуть, вони розмовляють.

Смішно, вони й раніше чули ці звуки, але не звертали на них уваги. Хлопці відгорнули полотно, та ні Рудий, ні Скіпка до своїх в’язнів не наближалися, лише пильнували за ними очима. Скіпка помітив, що фаршу ніхто не торкався.

— То ти щось робитимеш? — запитав він.

— А ти?

— Це ти їх знайшов.

— А зараз твоя черга.

— Ні. Ти їх знайшов — ти в усьому винен. Я лише спостерігав.

— Ми ж увесь час були разом, Скіпко. Ти чудово знаєш.

— Байдуже. Ти їх знайшов. Так я й скажу, коли вони прийдуть сюди нас шукати.

— Ну постривай! — пообіцяв Рудий, та, згадавши про покару, що на нього чекала, сягнув до клітки, щоб відчинити дверцята.

— Зачекай!

— Чого тобі ще? — зрадів Рудий.

— В одного з них в руках якась залізяка.

— Де?

— А он. Я й раніше її бачив, але думав, то частина його тіла. Та якщо він «людина», то, можливо, це — дезінтегратор.

— Що воно таке?

— Я про них читав у книжках Передвоєнних Часів. Більшість людей мала тоді таку зброю. Націлить на тебе — й тебе нема.

• Предыдущая
• 6/8
• Следующая