Людина, що знайшла своє обличчя - Беляев Александр Романович - Страница 58

• Предыдущая
• 58/112
• Следующая

— Згода! — відповів Баррі.

У Еллен крізь густий загар проступив рум’янець. Очі її заблищали. Вона вже не могла стримувати свою радість і з дитячим нетерпінням запитала, звертаючись і до Престо і до дядька:

— Коли їдемо?

Престо приїхав у свою віллу раніше, ніж Баррі та Еллен: сторож-педагог затримався на кілька днів, щоб ліквідувати свої справи в управлінні парку і розпродати непотрібні речі.

Повернення Престо було обставлене досить урочисто. При «введенні у володіння» були присутні судовий чиновник і адвокат, помічник Пірса.

Вказуючи на Престо, чиновник сказав Себастьянові, який відчиняв їм двері:

— Цей молодий чоловік — ваш хазяїн Антоніо Престо, який змінив свій вигляд. Він є власником вілли, і ви повинні відповідно ставитися до нього і виконувати його накази.

Себастьян похмуро вклонився і пропустив відвідувачів.

Чиновник і адвокат пройшли по всіх кімнатах, дивуючись художнім скарбам, які із строгим, витонченим смаком знавця зібрав Престо. Після сніданку, що пройшов дуже жваво, чиновник і адвокат поїхали.

— От я і знову дома! — вигукнув Престо, з задоволенням потягуючись у кріслі. Біля ніг стояв знайомий ослінчик, але зараз він був непотрібен.

У двері постукали.

— Ввійдіть!

На порозі з’явився Себастьян. Він був дуже збентежений, його сиві брови хмурилися, а запалі губи ворушилися. Престо вирішив допомогти йому і весело запитав:

— Ну як ви тут без мене жили, Себастьян? Старий слуга тільки зітхнув, нічого не сказавши. Престо розсміявся:

— Я бачу, ви ніяк не можете звикнути до мого нового вигляду.

— Містер Престо! — нарешті почав Себастьян і замовк ніби йому невистачало повітря.

— Ну?

— Дозвольте мені піти від вас.

— Як піти? Чому? Ви хочете мене покинути? — здивувався Престо. — Ви, мій старий вірний слуга, що стільки років доглядав мене, як ту дитину?

Себастьян знизав плечима і відповів з сумною посмішкою:

— Та ви й були дитиною. Все одно, що дитина… А тепер ви виросли, і вам не потрібна більше нянька.

Серце суворого на вигляд старика було сповнене ніжністю. Для нього Престо був усе одно, що дитина, старий прив’язався до нього і справді доглядав його, мов дбайлива нянька. Престо знав про це і, в свою чергу, був дуже прив’язаний до старика.

— Любий Себастьян! — вигукнув Престо, піднімаючись із крісла і підходячи до старого слуги. — Хіба мені треба було тільки те, щоб ви підставляли під ноги ослінчики і діставали речі, яких я не міг сам дістати через малий зріст? Ви ж вели все моє господарство, були в домі моєю правою рукою.

Себастьян знову зітхнув і ще більше нахмурився.

— Але я не можу залишатися в цьому домі після того, що трапилося… — відповів він.

— А що ж трапилося? — спитав Престо. — Чи не те, що ви не хотіли мене впустити в будинок?

— І влаштував засаду, і віддав у руки поліції, і ображав, — говорив Себастьян. — Такі речі не забуваються, і я не хочу, щоб ви рано чи пізно за це звільнили мене. Краще вже я піду сам.

— От чудний! — палко заговорив Престо. — Послухайте, Себастьян! Даю вам слово честі, що я зовсім не обвинувачую вас і не серджуся. Звичайно, мені було неприємно. Але ви зробили так, як повинен був зробити кожен чесний слуга. Я сам на вашому місці зробив би так само. Забудьмо цю історію і залишімось, як і раніше, друзями.

Зморшкувате обличчя Себастьяна трохи прояснилось, але сиві брови все ще хмурилися.

— Вам тільки здається, що ви можете забути, — сказав він.

— Зовсім ні! — заперечив Престо і ласкаво поклав руки на плечі Себастьяна. Тепер їх обличчя були на одному рівні. А колись Престо дивився на слугу знизу вверх. На всіх людей йому доводилося дивитись, закинувши назад голову.

«Здається, в цьому обличчі є щось таке, що справді нагадує мого маленького Престо…» подумав старик, вперше уважно розглядаючи нове обличчя Престо.

— То ви… справді Престо? — запитав Себастьян.

— Ну звичайно, — посміхаючись відповів Тоніо. — Невже ви досі сумніваєтесь у цьому?

— Вибачте, але я людина проста, і в мене ум за розум заходить, коли я думаю про все це. А що, думаю, коли мого хлопчика вбив який-небудь бандит, схожий на нього, і оголосив себе Престо. І я служитиму йому…

— Ось у чому справа! Ну, тепер, здається, ви договорили все до кінця! Ідіть швидше за мною!

Престо підійшов до письмового стола, показав Себастьянові цілу серію фотографічних карточок, на яких послідовно були зображені всі фази перетворення старого Престо в нового, пояснив йому, чому і як це сталося. Себастьян був приголомшений, хитав головою, перебирав карточки, порівнюючи з живим обличчям Престо.

— Чудеса! — нарешті вигукнув він.

— Так, чудеса науки, — сказав Престо. — Ну, тепер ви вірите, що я не бандит, який убив вашого хлопчика? А якщо й досі не вірите, я можу розповісти вам усе-все, що сталося з того часу, як ви прийшли в мій будинок, усі наші розмови, всі подробиці життя. Жоден бандит, який би він не був спритний, не може знати цього! — І Престо справді нагадав деякі епізоди, про які ніхто не знав, крім нього та Себастьяна. І тільки тоді старик посміхнувся щирою посмішкою і вигукнув:

— Значить, і справді мій хлопчик підріс!

— Ну от! Давно б так, старина! — в свою чергу вигукнув Престо. — Значить, живемо, як і раніш?

Себастьян закивав головою.

«Я здобув найважчу перемогу!» подумав Престо і сказав:

— А то вигадали йти, в той час як ви мені дуже потрібні. Більше, ніж раніш. Адже я починаю нове життя, Себастьян… До речі, які, на вашу думку, меблі потрібні, щоб обставити кімнату молодої дівчини? Туалетні столики, трюмо, трельяжі…

Себастьян посміхнувся тільки очима: «Ось воно куди повернуло нове життя! Ну що ж, на те й виріс!..»

Спостережливий Престо помітив веселий вогник в очах старого слуги.

— Ви не думайте, що я збираюся привести дружину в дім, — поспішив сказати Престо. — Ні, я просто вирішив здати внайми кілька кімнат верхнього поверху. Навіщо мені стільки? Там поселиться один джентльмен із своєю племінницею. Я здаю квартиру з обстановкою…

— Невже до цього дійшло? — занепокоєно спитав Себастьян.

— До чого, старина?

— До того, що ці суди і адвокати так общипали вас, що доводиться вже здавати внайми кімнати. Я ж теж газети читаю…

— Ні, Себастьян, наші справи ще не настільки погані. Але, бачите, квартирант працюватиме у мене секретарем. Особистим секретарем… Я відкриваю власне підприємство… Треба, щоб він завжди був під рукою. А у нього племінниця…

— Розумію! — багатозначно сказав Себастьян. І в думці додав: «А все-таки, якщо тут замішалася племінниця, справа нечиста». І з відвертістю старої няньки спитав: — А хто вона, племінниця? Дівчина? Молода?

— Так.

— То чи зручно їй, хоч і з дядьком, бути в квартирі холостяка?

«І він про те саме! Другий і, мабуть, не останній!» подумав Престо, проклинаючи в душі лицемірні нрави суспільства. Поселення Еллен у його будинку може стати приводом до наклепу. Але він не відступить, а Еллен не з тих дівчат, які надають усьому цьому значення!

— Ви маєте рацію, Себастьян. Але я про все подумав. Нам треба буде знайти даму-компаньйонку. Літню жінку з пристойного товариства. І тоді все буде гаразд.

Себастьян кивнув головою, і вони почали складати список меблів та необхідних речей для нових пожильців.

• Предыдущая
• 58/112
• Следующая