Суддя та його кат - Дюрренматт Фридрих - Страница 3
- Предыдущая
- 3/18
- Следующая
Чанц повільно повернув голову до Берлаха, відірвавши погляд від краєвиду за вікном, і сказав:
— Можливо.
Берлах не відчув у його голосі переконаності.
— Про його смерть відомо небагато, — продовжив комісар. — Ця куля — все, що у нас є.
І він поклав на стіл знайдену у Тванні кулю. Чанц взяв її в руки і оглянув.
— Із армійського револьвера, — сказав він і повернув кулю Берлаху.
Берлах закрив теку на своєму столі.
— Насамперед нам невідомо, що робив Шмід у Тванні чи Ламлінгені. У жодному разі це не була службова поїздка, інакше я би про це знав. У нас немає нічого, що пояснювало б причину його поїздки.
Чанц слухав Берлаха неуважно, поклав ногу на ногу і зауважив:
— Нам відомо тільки те, як убили Шміда.
— Звідки вам може бути це відомо? — спитав здивований комісар після паузи.
— Кермо в автомобілі Шміда розташоване зліва, кулю ви знайшли також з лівого боку вулиці, якщо дивитися з машини. У Тванні чули, як усю ніч працював мотор. Убивця зупинив Шміда на дорозі з Ламбуена до Тванна. Можливо, Шмід знав убивцю, бо інакше не зупинився б. Він відчинив убивці праві дверцята і повернувся назад за кермо. У цей момент його застрелили. Шмід не підозрював про наміри убивці.
Берлах трохи подумав і сказав:
— А зараз я хотів би все ж таки викурити сигару.
А після того, як припалив, додав:
— Маєте рацію, Чанц, приблизно так все і мало би виглядати із цим убивством, я хотів би вам вірити. Але це не пояснює, що робив Шмід на дорозі із Тванна до Ламлінгена.
Чанц зауважив, що під плащем на Шмідові був фрак.
— Цього я не знав, — сказав Берлах.
— Ви що, не бачили труп?
— Ні, я не люблю мертвих.
— Але це було і в протоколі.
— Протоколи я люблю ще менше.
Чанц промовчав.
Берлах сказав:
— Але це тільки ускладнює справу. Що робив Шмід у фраку біля ущелини Тваннбах?
Чанцові здавалося, що це, навпаки, спрощує справу. Поблизу Ламбуена точно живе небагато людей, які організовують вечірки для гостей у фраках.
Він витяг невеличкий кишеньковий календарик, який, за його словами, належав Шмідові.
— Я дивився у нього, — кивнув Берлах. — Нічого важливого там немає.
Чанц заперечив:
— На середу, другого листопада, Шмід запланував собі щось, позначене літерою «Г». Згідно з висновком судмедексперта, незадовго до півночі цього ж дня його вбили. Наступне «Г» стоїть навпроти середи, двадцять шостого, а потім у вівторок, вісімнадцятого жовтня.
— Це «Г» може означати що завгодно, — сказав Берлах. — Жіноче ім'я, наприклад, або щось інше.
— Навряд чи це жіноче ім'я. Подругу Шміда звати Анна, а він був серйозним чоловіком.
— Про неї я також вперше чую, — зізнався комісар і додав, побачивши здивування Чанца, — мене, Чанц, цікавить тільки те, хто вбив Шміда.
Той ввічливо відповів:
— Звичайно, — похитав головою і засміявся. — Що ви за людина, комісаре Берлах?
Берлах цілком серйозно відповів:
— Я великий старий чорний кіт, який любить ловити мишей.
Чанц довго не знав, що на це відповісти, і нарешті сказав:
— Кожного дня, який позначений літерою «Г», Шмід вбирався у фрак і їхав кудись у своєму «мерседесі».
— А це ви звідки знаєте?
— Від пані Шьонлер.
— Он воно як, — відповів Берлах і помовчав. Але потім додав: — Усе це факти.
Чанц уважно подивився на обличчя комісара, запалив цигарку і, повагавшись, сказав:
— Пан доктор Лютц сказав мені, що у вас є конкретний підозрюваний.
— Є, Чанце.
— Оскільки я ваш заступник у справі вбивства Шміда, чи не краще було б, якби ви назвали мені ім'я цього підозрюваного, комісаре Берлах?
— Бачите, — повільно сказав Берлах, зважуючи кожне слово так само ретельно, як і Чанц. — Моя підозра не базується на науковій криміналістиці, я не маю жодних доказів. Ви ж самі бачили, як мало мені відомо. Чесно кажучи, у мене є тільки ідея, хто б міг бути вбивцею, але той, кого це стосується, повинен ще дати докази своєї провини.
— Що ви маєте на увазі, комісаре? — спитав Чанц.
Берлах посміхнувся.
— Я мушу зачекати, поки достатньо буде непрямих доказів, щоб арештувати його.
— Якщо я повинен працювати разом із вами, було б добре знати, проти кого я маю скеровувати слідство, — ввічливо пояснив Чанц.
— Насамперед ми повинні бути об'єктивними. Це стосується як мене з моїми підозрами, так і вас із вашим розслідуванням. Я не знаю, чи підтвердиться моя підозра. Тому чекаю на ваше розслідування. Ви повинні встановити, хто вбив Шміда, незважаючи на мої підозри. Якщо вони правильні, то ви самі вийдете на цю людину, але, на відміну від мене, це буде спосіб безсторонній і науковий. Якщо ж я помиляюся і ви знайдете справжнього винного, то не буде необхідності називати ім'я людини, яку я даремно підозрював.
Вони помовчали, потім Берлах спитав:
— Ви згодні з такими методами праці?
Чанц помовчав кілька хвилин, перш ніж відповісти:
— Гаразд, нехай буде так.
— Що ви збираєтеся робити, Чанц?
Заступник підійшов до вікна.
— На сьогодні Шмід запланував «Г». Я хочу поїхати до Ламбуена і розвідати, що зможу. Я вирушаю о сьомій, так само, як це робив Шмід, коли вибирався до Тессенберга.
Він знову обернувся і спитав ввічливо, але ніби жартома:
— Ви поїдете зі мною, комісаре?
— Так, Чанц, поїду, — несподівано відповів Берлах.
— Гаразд, — трохи розгублено сказав Чанц, не сподіваючись на таку відповідь. — О сьомій.
У дверях він ще раз озирнувся.
— Ви також ходили до пані Шьонлер, комісаре. Нічого там не знайшли?
Перед тим як відповісти, Берлах замкнув теку в шухляді письмового столу.
— Ні, Чанце, — нарешті мовив він. — Нічого я там не знайшов. Ви можете йти.
О сьомій Чанц приїхав до Берлаха в Альтенберг, де комісар мешкав від тридцять третього року у будинку на березі Ааре. Ішов дощ, і швидку поліцейську машину занесло на повороті біля моста Нюдекбрюкке. Але Чанц впорався із керуванням. На вулиці Альтенберг він їхав повільно, бо ще ніколи не був удома у Берлаха і намагався крізь мокрі шиби авто розгледіти номер будинку, що зробити було не просто. Він двічі посигналив, але ніхто не відгукнувся, тоді Чанц вийшов із машини і пройшов під дощем до дверей будинку. Після короткого вагання він відразу ж натиснув на клямку, бо не міг у темряві знайти дзвінок. Двері були незачиненими, і Чанц зайшов до передпокою. Навпроти побачив напіввідчинені двері, крізь які соталося світло. Підійшов до дверей і постукав, але відповіді не було. Тоді розчахнув двері. Перед ним була вітальня. На стінах — полиці з книгами. Берлах лежав на дивані. Комісар спав, хоча виглядав готовим до поїздки на озеро в Білі і був убраний у зимове пальто. У руці він тримав книгу. Чанц прислухався до його рівного дихання і нерішуче зупинився. Сон старого чоловіка і велика кількість книжок викликали у нього тривогу. Він уважно озирнувся довкола. У кімнаті не було вікон, зате двері у кожній стіні, мабуть, вели до сусідніх кімнат. Посередині стояв великий письмовий стіл. Поглянувши на цей стіл, Чанц отетерів: бо на ньому лежала велика бронзова змія.
— Я привіз її з Константинополя, — долинув із дивана тихий голос, і Берлах піднявся. — Бачите, Чанц, я вже в пальті, можемо їхати.
— Вибачте, — сказав Чанц, усе ще здивований. — Ви спали і не чули, як я зайшов. Я не знайшов дзвінка на вхідних дверях.
— Там немає дзвінка, він не потрібен. Вхідні двері завжди відчинені.
— І коли вас немає вдома, також?
— І коли мене немає вдома, також. Це завжди інтригує, коли повертаєшся додому і не знаєш, вкрадено щось чи ні.
Чанц засміявся і взяв до рук змію з Константинополя.
— Одного разу мене нею мало не вбили, — іронічно зауважив комісар, і тільки після цього Чанц зауважив, що голова змії — це ручка, а її тіло має гостроту леза. Він вражено розглядав орнаменти, які прикрашали цю страшну зброю. Берлах зупинився біля нього.
- Предыдущая
- 3/18
- Следующая
