На каравелі «Улюбленець Нептуна» - Росін Веніамін Юхимович - Страница 7
- Предыдущая
- 7/42
- Следующая
Спираючись на червоного дерева палицю, оздоблену перламутровими інкрустаціями, трохи кульгаючи, капітан підійшов до щогли. Матроси мовчки розступилися перед ним. Капітан пильно глянув на хлопчика.
— Хто це? — ледве розтуливши тонкі губи, спитав Дієго.
— Ми їздили по воду, дон Дієго, Педро впіймав його на березі, — покірно доповів боцман.
— Чому ж я не знаю, якір тобі в бік, що на борту бранець?
— Мій капітане, який же він бранець! — виправдувався боцман. — Так, салака…
— Нічого собі салака! — хихикнув конопатник. — Коли б ви тільки, дон Дієго, могли спостерігати, як цей хлопчисько стусонув Педро! Не бачити мені більше рідної Гренади, якщо це було не найсмішніше видовисько в моєму житті! Капці Восьминога й досі мокнуть у барилі…
Заскреготавши зубами, Педро люто блиснув очима на конопатника.
— За цього стусана, — сказав боцман, — Педро хоче хлопчика повісити.
Почувши ці слова, капітан несподівано замахнувся палицею і вдарив Педро по голові. Той охнув і безсило звалився на брудні дошки палуби.
— Цей йолоп, — Дієго гидливо штовхнув ногою непритомного Педро, — знову порушує порядок на моєму кораблі. Він забуває, що я тут господар. Хлопчисько — син багатого вельможі, і я одержу за нього чималий викуп. Дещо перепаде й вам, коли здобудемо золото. Гроші всюди відчиняють двері. Маючи їх, ви ходитимете в парчі, їстимете із срібних блюд і питимете найкращі вина…
Намальована капітаном приваблива картина, певно, сподобалась матросам, тому що вони, затамувавши подих, жадібно слухали Дієго.
Федя глянув на натовп строкато одягнених людей і на жодному обличчі не побачив співчуття до себе. Перекошені, напівзвірячі посмішки, затуманені жадобою наживи очі… Так, від цих людей годі було чекати добра: заради грошей вони готові на будь-яку жорстокість, їм чужі були справжні людські почуття, тут панував закон вовчої зграї: правда на боці сильнішого! Від переможеного відверталися всі, навіть товариші. Жоден із них і пальцем не повів, щоб допомогти нещасному Педро, який так і не приходив до пам’яті від удару по голові. Навіть Альфонсо, його друг, не поспішив на допомогу.
А капітан вів своє:
— Тільки такий бовдур, як Восьминіг, не зміг допетрати, що перед ним син герцога або князя. Хто з вас бачив, щоб звичайний хлопчисько мав стільки нагород, як він?
Дієго ткнув пальцем у Федині груди, на яких виблискувало емаллю з десяток різних значків, що їх хлопчик полюбляв носити. Був тут і значок добровольця протипожежної охорони, і БГТО, і юного туриста, і спортивних товариств “Спартак”, “Динамо”, “Іскра”… Правду кажучи, Федя нерідко й сам не знав, що мали означати ті чи інші значки. Та що поробиш? У кожного є своя слабина. Один колекціонує поштові марки, інший — листівки, монети, дехто навіть сірникові етикетки. Федя ж полюбляв збирати значки.
Проте йому і на думку не могло спасти, що вони справлять таке враження на Дієго!
— А ця пурпурна хустка на шиї, — казав далі капітан. — Погляньте на панталони — вони ж із найтоншого сукна! А де вам ще доводилося бачити такі застібки на куртці і пряжки на черевиках?.. Це не одежа безпритульного пеона, так одягаються тільки короновані особи… Та що казати про дурня Восьминога! Жоден із вас не змикитив, яка знатна особа потрапила на наш корабель. Дармоїди, живете в шістнадцятому столітті від Різдва Христового! Скільки ж вас, ослів, можна вчити?..
Матроси мовчали, ніби школярі, що не підготувалися до уроку. Федю страшенно вразили слова капітана. Йому здавалося, що це сон, він не вірив власним вухам. Як?! Невже й справді здійснилося його бажання і він потрапив у ту епоху, про яку так багато читав? Щоправда зустріли його тут не зовсім привітно, та це ж, певно, просто від непорозуміння… Мине небагато часу, і всі переконаються, що він справжній моряк…
“Але як же все-таки могло статися, що я опинився в шістнадцятому столітті?! — намагався збагнути Кудряш. — Можливо, я сплю, а може, в мене галюцинація, і все це тільки мариться?”
У відчаї хлопчик прикусив собі язик і ледве не скрикнув від болю. Сумніву не було. Він на справжній середньовічній каравелі, серед іспанських моряків, відчайдушних, хоробрих людей, про яких написано так багато…
Несподіваний здогад, мов блискавка, сяйнув у голові. “Казковий птах у підземеллі фортеці! Ось де секрет! Дзьоб, звичайно ж, потайний важіль. Схопившись за нього, я змусив діяти механізм якоїсь дивовижної машини… А цифри XIX, XVIII, XVII, без сумніву, означають не що інше, як століття, повз які мене проносила машина… Її, очевидно, винайшов генуезький учений, та з якихось причин цей чудесний винахід лишився невідомим для історії…”
— Юний герцог мій бранець, — владно мовив капітан. — Жодна волосинка не повинна впасти з його голови. Хто зачепить герцога хоч пальцем, матиме справу зі мною. Альфонсо, зніми вірьовки!
Альфонсо, а за ним і товстун конопатник кинулись виконувати наказ. Заважаючи один одному, вони поспіхом розв’язали Феді руки, зняли з шиї петлю.
Кудряша здивувала поведінка Альфонсо. Щойно він охоче допомагав Педро чинити розправу над ним, Федею, а тепер цей височенний на зріст моряк у зеленій хустці, з важким срібним хрестом на грудях, по-дружньому посміхався, кумедно морщачи свій плескувато-широкий ніс.
— Ковток доброго кастільського вина, — хрипко вимовив Альфонсо, протягуючи хлопчикові баклагу, — ще ніколи нікому не зашкодив…
На обличчі матроса була така відданість і повага, що Феді стало неприємно, ніби він торкнувся чогось слизького й холодного. Хлопчик рішуче відштовхнув волохату руку з баклагою.
— Ваша високість, — покірним голосом шепнув Феді на вухо конопатник, — коли повертатиметесь додому, візьміть із собою нещасного Луїса. Я буду вірним слугою…
Стоячи поряд із капітаном, Федя не знав, як йому бути далі. Ясна річ: капітан каравели помиляється, вважаючи його за герцога. Адже Федя ніколи навіть у вічі не бачив цих герцогів і князів. Тільки в книгах про них читав. Його тато не якийсь там вельможа, а інженер-технолог на заводі… Тато, мама, сестричка… Чи доведеться ще коли-небудь зустрітися з ними?.. Федя відчув, як на очі йому мимоволі навертаються сльози.
Та роздумувати довго не доводилось. Треба було негайно вирішувати, що чинити далі. Сказати правду про себе Федя не міг; він був певен, що, збагнувши свою помилку, Дієго віддасть його на розправу Педро. Тоді вже рятунку не буде… Та й які тут можуть бути вагання! Адже проникали герої громадянської війни Котовський, Дундич, Пархоменко у середовище ворогів, видаючи себе за їхніх спільників… А невловимий розвідник Кузнецов, про якого він читав у книзі “Сильні духом”! Ходив же він по Львову в мундирі гестапівця… Отже, вирішено: нехай його вважають за герцога, навіть за сина самого короля, якщо їм це так до вподоби, — Федя не стане їх переконувати в протилежному. Тепер не час…
- Предыдущая
- 7/42
- Следующая
